Розділ 13. Пустеля

Новий день приніс мені нові емоції. Вчора в тренувальному залі я повела себе досить дивно, на погляд Адама 684, і не один він став свідком моєї поведінки. Як не старалася, та я і сама не могла пояснити собі, все, що сталося.

Той факт, що я пішла разом з ним в тренувальний сектор, вже змусив мене насторожитися, чому цією обережністю я не користувалася вчора. З'явилося відчуття, ніби я все просто пустила на самоплив. А в момент його дотику до моєї, раніше пошкодженої верхньої кінцівки, що немов струмом вдарила мене - я знову спустилася на землю, нанівець забувши, що коли літаєш десь у хмарах, колись, все ж прийдеться спускатися до низу.

Дивні почуття переповнюють мене з тих пір, як тільки цей хлопець з'явився на порозі вбиральні. Він немов старий мій знайомий, людина, якого я так добре знала, але з якоїсь причини забула про нього. Але і з іншого боку, мій внутрішній голос так і кричав до мене, що зв'язуватися з ним не варто.

Всі ці роздуми мучать мене, немов у бурхливому вирі, де ти бачиш всю картинку, але ніяк не можеш ні за що зачепитися. І це бентежить, не на жарт.

Моя мама завжди говорила мені довіряти своїм почуттям, і що сильніше, чистіше і впевненіше них не може бути нічого, але як не крути, життя мені не раз показувало, що почуття це ланка слабких. То, як мені діяти далі?

Може із-за того, що я не можу ніяк розібратися в цьому всьому зараз я і є слабкою, немов відкрита мішень, яка тільки й робить, що чекає, коли її вразять. У будь-якому результаті, всі мої роздуми приводять мене кожен раз до одного й того ж, що з появою Адама 684 моє життя змінилася і, що б там не було, ми залежимо один від одного. І в цьому я ще раз переконалася на парному випробуванні, якраз на наступний день.

Підйом, здача аналізів, зарядка, сніданок, заняття, обід – половина дня пролетіла, немов звукова хвиля – швидка і ріжуча вуха. Тепер прийшла черга чергового попарного випробування, що проходили через день. І, повільно минаючи коридор за коридором, я знову підійшла до вже знайомої мені голографічної кімнати, де проходять наші випробування.

Як і тоді, перед її дверима я побачила свого напарника, який очікував старту нашого наступного пробігу. Я не бачила його з учорашнього дня, з того самого моменту, як зачинилися за мною двері після різкої втечі. Як і тоді, він невпевнено стояв, не знаючи, що відбувається і, що йому робити далі. Тому, підійшовши ближче, я зробила перший крок назустріч і привіталася.

- Привіт.

- Привіт, - невпевнено протягнув він, переставляючи ногу на ногу, намагаючись при цьому приховати якусь незручність моменту, - ти як?

- Добре, - коротко відповіла я.

- Слухай, - продовжував хлопець, - щодо вчорашнього....

- Все добре, - перебила його я, пильно подивившись в його очі, намагаючись переконати його в кожному моєму слові, - просто, вчора я була не в дусі займатися.

- Зрозуміло, - кивнув головою Адам і подивився в підлогу. - Може, наступного разу попередиш, а то якось без підготовки у мене не дуже-то, виходить, - посміхнувся він.

- Як? – вирвалося у мене. - Не можу повірити, всіма відомий серцеїд і звабник, не знає, як себе вести з дівчиною. Це щось неймовірне!

- Ну, ти ж не просто дівчина, - промовив хлопець, намагаючись хоч якось порозумітися.

- Що? – з нерозумінням випалила я в половину голосу.

- Ну, я мав на увазі, що ти мені напарниця, колега і все таке.

- А-а-а, - простягнулося у мене, чи з розумінням, чи то з деякою образою.

- Зараз-то ти хоч налаштована на співпрацю? – запитав хлопець через деякий час в незручному моменті, що тягнувся немов вічність.

- Я б сказала, що я в настрої, але ще не налаштована.

- Тоді давай швидше, бо наша черга підійшла, - промовив Адам, показуючи на двері голографічної кімнати, що саме відкривалися.

Нічого не відповівши, і лише зробивши схвальний кивок, я, нога в ногу, попрямувала за хлопцем всередину кімнати, що, як і той раз, на початку нашого випробування, була, немов оббита повністю незрозумілим мені, абсолютно білим полотном. Хоча, потім трохи придивившись ближче, я побачила, що це зовсім не полотно, а безліч незчисленних, розміром в чверть міліметра пухирців, які неначе живі, переміщалися одна за одною, складаючись і з'єднуючись, в своєму симбіозі вимальовуючи обриси майбутніх предметів, на яких далі буде покладена голографічна картинка.

“Як цікаво, - подумала я, підійшовши до стіни і поклавши руку на ці пухирці”. Саме вони роблять все навколо більш реалістичним: каміння, брили, галька, земля під ногами, і навіть та палиця, піднята мною на першому спільному випробуванні – все це і є основа всього, окремі частинки майбутньої ідеальної картинки.

- І що ж на цей раз ви нам покажете? – тихо спитала я, звертаючись до пухирців, як до живих істот.

Не встигла і оком моргнути, як все почало перетворюватися в нове, зовсім протилежне від першого разу, полотно. Якщо той раз частини склали неймовірний пейзаж із різних елементів живої природи, що являло собою якийсь рай, то зараз, все навколо утворилося в однорідну масу з піску, що на всі боки зливалося з прозорим небом, на якому виднівся лише сонячний диск. Це була суха, мертва пустеля, яка нагадувала утопію, і яка вже почала робити свою справу.

- Сухувато тут, - з насмішкою промовив мій компаньйон.