Розділ 12. Уроки самозахисту

Через деякий час ми опинилися біля ліфта, який так скоро доставив нас в призначене місце, а саме в тренувальний сектор. Весь цей час ми просто мовчали, лише час від часу обмінюючись поглядами. Я ж у свою чергу, шляхом до залу, обмірковувала цей перший крок на зустріч примиренню.

Чи Правильно це? Що з цього може вирости, і взагалі до чого привести? У будь-якому результаті цей союз повинен принести мені хоч якісь дивіденди. Цей хлопець впевнений у тому, що знає вихід з цього місця, а значить, може показати і мені, а уроки самозахисту мені не завадять, тим паче після того, що сталося.

- Приїхали, - сказав хлопець після того, як ліфт зупинився, - прошу, - не двояким жестом вказав на двері, пропускаючи мене вперед.

- Вчора ти таким джентльменом не був, - помітивши його старання, відповіла я.

- Ну, ти мене ще зовсім не знаєш, - відповів той, посміхаючись, - заходь, розташовуйся, - додав він далі, коли двері тренувального сектора відкрилася.

- Говориш, немов у себе вдома.

- Може воно й так. Це єдине місце, де я можу бути самим собою і відчувати себе як вдома, - пояснив хлопець, пройшовши всередину та взяв лук із платформи, що стояла битком набита різноманітною зброєю.

- Так ось чому ти так багато часу тут проводиш. Ніжний, значить.

- А ти що, стежиш за мною? – з цікавістю запитав він, різко обернувшись, глянув на мене, в той же час, натягуючи тятиву.

- Надто треба, - одразу відповіла я та направилася до стійки зі зброєю.

- І яке твоє? – запитав Адам, побачивши, як пильно я розглядаю кожну деталь на ножах і сокирах.

- Ніяке.

- Не може такого бути! – відрізав він, цілячись в заздалегідь приготовлені мішені.

- Може, - відповіла я, відвівши погляд від зброї і обійшовши хлопця ззаду, в цей час уважно спостерігаючи за кожним його рухом, - не всім же з луком в руках народжуватися.

Адам 684 посміхнувся на мої слова і, зробивши постріл, потрапив точно в ціль.

- Не погано, - вирвалось у мене з виразом подиву.

- Впевнений, що і в тебе вийде, - опустивши лук і простягаючи мені, промовив мій напарник.

- Не думаю, - зніяковіло відповіла я.

- Ти не помічала, що у тебе в арсеналі дуже багато слів з приставкою “не”, - ще ближче підійшов хлопець, вклавши в мою руку лук, - як же ти можеш про це говорити, якщо навіть не спробувала жодного разу?

З мого боку не пролунало ані звуку, але обличчя яскравими фарбами вимальовувало невпевненість на тлі збентеженого бажання потримати цю зброю, і ще більше – спробувати вистрелити.

Адам 684, майстерно прочитавши все це та взяв мене за лікоть, за мить підтягнувши ближче до себе.

- Давай, я тобі покажу, як правильно його тримати, - відразу зголосився на допомогу, - Лук треба тримати міцно, так, щоб площина полиці збігалася з лінією кісток передпліччя і зап'ястя. Ось бачиш, - продовжував пояснювати хлопець. - Наступне – стійка. Розгорни корпус під кутом 45° до мішені, ось так, - взявши мене обома руками за плечі, скорегував він далі, - ти правша?

- Так, - відповіла я.

- Добре, тоді твоє праве плече повинно бути відведено назад, а ліве – направлено в сторону мішені. Тепер ноги, - продовжував хлопець. - Для кращої рівноваги їх слід поставити на ширину плечей, виставивши праву ногу вперед і трохи зігнувши її в коліні, ось так. І останнє. Візьми стрілу, і разом з луком наведи її на мішень, повільно і плавно натягуючи тятиву, - наче пошепки промовив Адам мені на вухо, обхоплюючи в цей час мене руками, щоб, немов єдине ціле виконати кожен сказаний ним рух.

- Зосередься і, - затихнув в паузі, - відпускай.

Після всього зробленого взята мною стріла і правда вознеслася, але зовсім не туди, куди я цілилася, і від цього швидкого провалу я навіть трохи почервоніла.

- Нічого, - відповів хлопець, відпустивши мене і відійшовши трохи в бік, - для першого разу навіть дуже не погано.

- Ти знущаєшся? - спитала я іронічно.

- Ні, - відразу послідувала за ним відповідь, - потренуйся і може колись він тебе нагодує. Спробуй ще раз.

Я невпевнено взяла ще одну стрілу і тепер самостійно намагалася відобразити всі маніпуляції з луком.

- Почекай, - перервав хлопець, - у тебе слабо виставлена ліва рука і слабкий хват лука, вирівняй її, - він підійшов ближче і схопив мою руку вище ліктя.

- Ай! – не витримала та скрикнула я від болю, що пронизував мою нещодавно їм же травмовану руку, різко опустивши лук зі стрілою.

- Що сталося, - злякано спитав Адам 684.

- Нічого, - відрізала я у відповідь і, не зволікаючи, поклала лук на землю, - мені вже пора.

- Як, пора? Адже ми тільки прийшли, - з подивом розставив руки мій напарник.

- Це і так була погана затія, - продовжувала я, прямуючи до виходу, - може, в наступний раз?

Хлопець махнув схвально головою і навіть не став більше нічого питати. На його обличчі вимальовувалася незрозумілість, і те, що він не знав причини мого швидкого видалення, але й розпитувати мене не хотів, тому, що це було абсолютно марно. Я ж у цей час, тією ж стрілою вилетіла в коридор, і, сховавшись за першими дверима, які відділяли мене від мого колеги по стрільбі, одразу згорнулася від болю, що немов пекельним вогнем обпікав мою руку. Через деякий час, біль поступово вщухав, і я швидко попрямувала в спальний сектор, адже мені знову хотілося тільки спокою.