Розділ 11. Побита та в настрої

Вранці, разом з першими проблисками світла прийшло і відчуття дискомфорту. Якщо вчора, поки в крові був адреналін, тільки боліла рука, то тепер всі симптоми забою посилилися. Моя спина і ліва рука нили настільки при русі, що відчуття було, немов молочна кислота виїдає всі мої м'які тканини. До того ж, місце стиску руки ще більше припухло і забарвилося в більш темні відтінки синього з вкрапленням запеченої крові.

“А він сильний, - перше, що прийшло мені в голову після того, як я переспала з думкою про минулий день, - наступного разу треба бути з ним обережніше”.

Зараз, одягаючись і прямуючи в їдальню, я не відчувала ні образи, ні зла на Адама 684, єдине що мене супроводжувало, так це почуття голоду на тлі посиленого дискомфорту.

Вже обдумавши все, що сталося, я зрозуміла, що на його місці зробила б щось подібне, якби хтось, на кшталт мене, псував всі мої плани. З іншого боку, його вчинок показав мені про важливість розміщення на турнірній таблиці, і його повну впевненість в тому, що це єдиний спосіб вийти з цієї будівлі.

Тільки вийти куди? У подібне цьому місце, або ж якесь інше?

Зараз я не знаю відповідей на ці питання, але Адам 684 знає, і я в цьому впевнена.

В їдальні нічого не змінюється. Все той же зоопарк, все та ж ненависна юшка, і, звичайно ж, мій стіл до якого я попрямувала, тримаючи в руці піднос з відміреною порцією поживних речовин і вітамінів. Тільки зараз стіл, який я звикла вважати своїм, був не порожній. Сьогодні за ним сидів спиною до виходу хлопець, у постаті якого я впізнала Адама 684.

Спочатку, я призупинилася, але зволікаючи пару секунд, пізніше цілеспрямовано підійшла і сіла на своє місце.

- Доброго ранку, - привітав мене хлопець.

Я ж продовжувала мовчати, почавши їсти свій сніданок.

- Ти пробач мене за вчорашнє, - продовжив він, дивлячись на мене, намагаючись піймати мій погляд, - я і сам не зрозумів, що на мене найшло.

Я і далі продовжувала свою трапезу, одним оком звернувши увагу на його перемотану руку, що дала мені зрозуміти про те, що він не пішов вчора в медичний сектор. В іншому випадку, його рани вже були б зцілені.

“Так у чому причина? – крутилося у мене в голові, - Це, свого роду, самопокарання?”

- Тебе вчора не було на вечері, - продовжував хлопець, - якщо чесно, я трохи злякався.

- Пробач, - єхидно відповіла я, подивившись прямо в його очі, - зализувала рани.

Хлопець зніяковіло опустив очі у свій піднос, на обличчі якого відразу з'явилася маска жалю.

- Я, - почав бурмотіти він після невеликої паузи, - я й справді не хотів. Все вийшло якось швидко. Я розлютився і не міг з собою впоратися.

- Усі убивці так кажуть, – сухо відповіла я.

- Взагалі-то, - почав розпорошуватись хлопець, - я чекав від тебе відсічі. Думав, ти будеш захищатися і все таке. Ти ж у проекті набагато довше за мене.

- Ну, - продовжила я сухо, - не всім дано стінки розбивати кулаком.

- Так, і не всім сунути ніс не туди куди треба. Ти подивися, куди тебе привела твоя цікавість.

- Куди? – подивилася ще раз пильно на нього я.

- Нікуди, - сухо відповів хлопець і знову опустив очі в піднос.

У повному мовчанні минуло ще кілька хвилин, які першим перебив Адам.

- А хочеш, я тебе навчу? – запитав він.

- Чого? – перепитала я.

- Самозахисту, - коротко відповів хлопець, а потім додав, розцвітаючи в посмішці, - Може в наступний раз, ти мені намнеш боки?

- Хотіла б я на це подивитися, - теж в усмішці відповіла йому.

- Тоді домовилися, - задоволено промовив Адам 684, - нехай це буде моєю компенсацією за завдані моральні збитки.

Я тільки похитала головою і продовжила їсти свій сніданок. Після повного насичення я відчула деяке задоволення. Ситість насправді піднімає настрій і підводить організм до зцілення, може не до такого швидкого, як в медичному секторі, але маленький прогрес все ж є.

Сьогодні за розкладом у нас спільні заняття і, може і мовчки, але на них ми все ж пішли разом. Під час них я нічого нового не почула - все той же ненависний матеріал, який проїв вже всі вуха. В такі моменти здається, що заняття тягнеться цілу вічність, а для мене в умовах мого фізичного стану, і того більше. Але на щастя, всьому приходить кінець, і це заняття не стало винятком.

- Ну як, ти готова? – почулося у мене за спиною, коли я покидала своє місце в лекційній.

- До чого?

- До першого уроку.

- Може після обіду? – запитала я, прямуючи в спальний сектор, щоб знову впасти на ліжко.

- Ні в якому разі, - відповів хлопець, - на повний шлунок буде тільки в тягар.

- Тоді може завтра, - протягнула я, так і мріючи про своє ліжечко.

- А може через рік? – перепитав хлопець взявши мене з руку, попрямував до тренажерного сектору,. - Не переживай, це не на довго, всього-то ази і на сьогодні вистачить.

- Ази, говориш?

- Так,- промовив хлопець, ствердно киваючи головою.