Розділ 1. Спогади до проєкту

Тут мене звуть Єва 564. Мені сімнадцять, і я - симплекс. А це – моя історія.

Мама розповідала, що я народилася холодною зимою, коли вітер пронизував кістки, а мороз обпікав шкіру. Незважаючи на те, що я була недоношеною, мала маленьку вагу і ледве дихала, я відчайдушно боролася за своє життя. Через пару годин після народження, я відкрила очі і пильно подивилася на матір, а в цей час за вікном пішов сніг – природне явище дуже рідкісне в наш час. Я ніколи не бачила снігу. Батьки описали мені його, як зграю білосніжних, танцюючих мушок, які повільно опускаються вниз, покриваючи всю землю. Напевно, це виглядає красиво, принаймні, в моїй уяві.

Все моє дитинство нічим не відрізнялося від всіх інших у Нижньому місті. Саме так називають місце, в якому я народилася і виросла. Місце, в якому живуть і працюють на різних фабриках і заводах проста робоча сила, що складається з безлічі сімей, які з покоління в покоління передають єдині знання, що стосуються лише робочих моментів.

Мама весь час говорила мені про те, що я – плід великого і взаємного почуття, що змушує серця битися частіше і робити необдумані вчинки. Любов - саме вона підштовхнула мою матір піти з дому багатих батьків і з'єднати життя з моїм батьком простолюдином, робітником фабрики по виготовленню терм волокна. 

Навіть через довгі роки вона була впевнена у правильності свого вибору і вчинку, що назавжди розлучив її зі своєю сім'єю.

“Я найбагатша жінка в світі, - часто говорила вона, - адже у мене є найдорожче, найцінніше, що тільки можна мати і про що тільки можна мріяти. Сім'я та дитина, яку я люблю більше за життя”.

І навіть після того, як батько нас покинув і втік через невиплачені борги, вона все ж не переставала любити його і щодня чекала на порозі нашого, рихлого від старості, будинку, в надії знову побачити свого коханого. Вона знову і знову, день за днем дивилась у щілину, що нагадувала вікно, в очікуванні дива, але насправді життя набагато суворіше, як бачила і чим уявляла його мама.

Я не звинувачую батька за те, що він покинув нас, так як намагаюся зрозуміти причину, як і вчила мене мати, але я зла на нього за ті страждання, що вона перенесла і за те, що їй довелося пережити, щоб прогодувати нас обох.

Гарне виховання і високу освіту, все те, що змогли вкласти мої, так звані, дідусь з бабусею, яких я ніколи не бачила, допомогли нам якось впоратися з усіма неприємностями, прогодуватися і в кінцевому підсумку виплатити борг за батька. Це була величезна підтримка нашого сімейно-фінансового стану.

У Нижньому місті мало хто був освічений: читати вміли одиниці, а писати і того менше. Після багатьох років війни між “симплекс” і “перфектум” багато знань загубилися для нижчих, так як навчання тоді було не головним. Вижити – ось завдання з нелегких.

Спочатку працювали навчальні заклади, які прищеплювали тільки ті знання, вміння і навички, які б не перешкоджали у війні. А це не так вже й багато: базова математика, читання і письмо. Про всі інші науки прийшла пора забути. Але з часом і ці заклади були закриті, тому, що після перемир'я, “перфектум” було вигідно мати в союзниках неосвічених, які тільки й годятся, як для важкої роботи й прислужування. Тепер можу з великою впевненістю сказати, що мамині знання регулярно приносили в будинок шматок хліба, так як вона після дванадцятигодинної зміни на заводі, ще й приймала вдома дітей, сім'ї яких зі шкіри геть лізли, щоб їхні чада досягли чогось більшого, ніж штампування різноманітних деталей на місцевих заводах. А мамині знання були, як не можна, до речі, що і дозволяли їй проводити уроки і вчити неуків, передаючи цінні знання, а натомість отримуючи певну плату.

Зрозуміло, що з самого раннього віку мама навчила мене всьому, чого вона тільки знала сама і за що я їй дуже вдячна – прививала мені любов до читання. Але, на жаль, після довгих років війни і ворожнечі, у часи технологічного та інформаційного прориву, світ повністю змінився і тепер знайти книгу, що знайти незмірний скарб.

Якщо довгі роки назад з приходом нових технологій і гаджетів, інформаційних носіїв, паперові книги просто перестали читати, то з часом вони стали надбанням нікому непотрібних бібліотек, складів, або, в кращому випадку, виставковим матеріалом в музеях або індивідуальними колекційними виданнями, для людей багатих і зі своїми тарганами в голові.

В моєму світі, книга має двоїсне значення, вона – нікому не потрібний предмет побуту, що слугує збиранням пилу, або ж відповідний предмет лише для розпалювання і підтримування тепла від вогню для обігріву неживих кімнаток робочого класу. І друге, що підходить мені. Це дуже рідкісне, явище, яке несе в собі джерело неймовірних знань, різноманітних світів, який розуміють тільки справжні шанувальники. І зараз, існує лише незначна кількість бібліотек, але за незвичайним щастям, майже все своє дитинство і юність, я провела в одному такому незвичайному місці.

Приватна колекція одного з багатіїв, який жив до революції і військових дій. Вона була залишена ним під час втечі, порятунку свого життя та життя своєї родини. З часом, озлоблений народ розкрадав і трощив усе підряд, змітаючи все на своєму шляху. Його будинок не став винятком – розбитий і спустошений, сірий і неживий настільки, що іноді просто проходити повз нього страшно, так і віє могильним холодом. Від одного погляду стає ясно, що сюди ніхто не повернеться і жити тут більше ніхто не стане – одні руїни на тлі кількох стін, що чудом вистояли. Але для мене це стало тим притулком, тим місцем, де я ковток за ковтком випивала чашу залишених напризволяще знань.

Блукаючи вулицями Нижнього міста з місцевою дітворою і граючи в хованки, я дивом натрапила на цей будинок. Відразу стало зрозуміло, що перш ніж увійти в цю, майже повністю зруйновану будівлю, багато хто гарненько подумає: “А чи варто?”. І це стало для мене першим приводом сховатися саме тут, і з кожним наступним зробленим мною кроком, я все більше і більше усвідомлювала правильність мого вибору.