Розділ 14 Золоті іскри

Сонце лише починало заглядати у вікно, малюючи теплі смужки світла на підлозі.

Віта сонно потягнулася у ліжку, потерла очі й раптом згадала про свою годівничку. Вона швидко зіскочила з ліжка і підбігла до вікна.

Біля годівнички вже метушилися маленькі пташки. Вони весело цвірінькали, клювали зернятка і зовсім не боялися. Одна маленька синичка навіть сіла зовсім близько й нахилила голівку, ніби віталася.

Віта усміхнулася.

— Доброго ранку…

Вона ще трохи поспостерігала за пташками, а потім побігла на кухню.

Там мама вже готувала сніданок, а тато пив каву перед роботою. Щойно дівчинка зайшла, мама загадково усміхнулася.

— Доброго ранку, сонечко.

— Доброго ранку…

Тато відклав чашку і усміхнувся.

— У нас із мамою є для тебе сюрприз.

Віта одразу зацікавлено подивилася на батьків.

— Який?

Мама засміялася.

— Ми ж дещо тобі обіцяли, пам’ятаєш?

Дівчинка задумалася лише на секунду, а потім її очі широко відкрилися.

— Зоопарк?!

— Саме так, — усміхнулася мама.

— Справжній? — вона аж підстрибнула на місці.

Тато засміявся.

— Найсправжнісінький.

Віта міцно обійняла маму, потім тата.

— Це найкращий сюрприз!

І вже за кілька хвилин вона швидко доїдала сніданок, бо хотіла якнайшвидше побачити нових тваринок.

Коли вони проходили повз невеликий сад із деревами, Віта раптом почула знайоме тривожне цвірінькання.

Вона різко зупинилася.

На землі під деревом сиділо маленьке пташеня. Воно безпорадно махало крильцями, але не могло злетіти. Над ним кружляла схвильована пташка-мама, голосно цвірінькаючи.

— Мамо… дивись…

Віта одразу присіла ближче.

У цей момент поруч підбігла інша маленька дівчинка.

— Я зараз допоможу!

Вона вже хотіла взяти пташеня в руки, але Віта швидко її зупинила.

— Стій!

Дівчинка здивовано завмерла.

— Чому?..

Віта обережно похитала головою.

— Його не можна чіпати голими руками. Його мама може злякатися. Треба покликати когось, хто знає, як правильно допомогти.

Маленька дівчинка повільно прибрала руки.

— Правда?..

— Правда.

Віта озирнулася і помітила неподалік працівника зоопарку.

Вона одразу підбігла до нього.

— Будь ласка! Там маленьке пташеня випало з гнізда!

Працівник швидко пішов за нею.

Він дуже обережно підняв пташеня в спеціальних рукавичках і повернув його назад у гніздо.

Пташка-мама одразу сіла поруч.

Усі полегшено видихнули.

Працівник усміхнувся до Віти.

— Ти дуже уважна. Не всі б це помітили.

Він трохи нахилився до неї й додав:

— І ти велика молодець, що знала: пташеня не можна торкатися голими руками.

На обличчі дівчинки з’явилася горда усмішка.

— Мене навчили друзі…

Перед очима ніби промайнули котик, білочка, Луї, їжачок і маленьке мишеня.

І на душі стало так тепло, ніби частинка чарівного лісу досі була поруч. 

Після історії з пташеням вони ще довго гуляли зоопарком.

Першими вони підійшли до великого тераріуму зі зміями. За склом повільно рухалася велика зелена змія, а поруч маленький хлопчик одразу сховався за маму.

— Фу… яка страшна…

Віта лише усміхнулася і підійшла ближче до скла.

— Вона зовсім не страшна.

Мама здивовано подивилася на доньку.

— Ти їх зовсім не боїшся?

Дівчинка похитала головою.

— Ні. Вони просто не такі, як усі. І вони дуже важливі для природи.

Тато усміхнувся.

— Справді?

Віта серйозно кивнула.

— Так. Вони допомагають, щоб не було занадто багато мишок, які можуть знищувати врожай. І вони нападають лише тоді, коли дуже налякані.

Мама з подивом усміхнулася.

— Ого… цього я навіть не знала.

Віта гордо усміхнулася і пішла далі.

Наступними вони побачили великий вольєр із вовками. Один сірий вовк спокійно лежав у тіні дерева, а поруч двоє дітей перешіптувалися:

— Вони такі злі… — І страшні…

Віта одразу похитала головою.

— Вовки не злі.

Діти здивовано подивилися на неї.

— Правда?

— Вони дуже люблять свою сім’ю. І часто піклуються одне про одного більше, ніж деякі люди.

Тато тихо засміявся.

— Оце вже серйозна мудрість.

Далі вони підійшли до великого вольєра з совами.

Велика сіра сова сиділа на гілці й уважно дивилася на відвідувачів.

Віта завмерла і тепло усміхнулася.

— Привіт…

Мама нахилилася до неї.

— Вона тобі подобається?

— Дуже.

— Навіть після того, що вона їсть мишок?

Дівчинка тихо засміялася.

— Вона не зла. Вона просто хижак. І їй теж потрібно їсти.

У цей момент сова раптом нахилила голову… і повільно підморгнула їй одним оком.

Віта застигла.

Перед очима одразу промайнув той самий день: налякане мишеня в її руках, суха трава, пакетик корму і рожеві квіти, які почали розквітати просто на очах.

Дівчинка широко усміхнулася.

— Це ти…

— Що? — не зрозуміла мама.

Віта швидко похитала головою.

— Нічого…

Вона тихенько помахала сові рукою.

І в ту ж мить сова широко розправила крила і плавно махнула ними у відповідь.

Віта завмерла ще сильніше.

Серце радісно закалатало.

Вона точно знала.

Це була та сама сова.

— У мене були дуже хороші вчителі… — ледь чутно прошепотіла вона. 

Після цього день промайнув ще веселіше.

Віта годувала маленьких козенят у контактній зоні, сміялася з кумедних мавпочок, довго спостерігала за папугами й постійно ставила працівникам зоопарку десятки запитань.