Розділ 13 Серце чарівного лісу

Віта сиділа на підлозі на м’якому килимку, розклавши перед собою конструктор. Маленькі деталі розсипались навколо, але вона вже не так уважно їх складала.

Вона раз по раз піднімала голову і дивилась у вікно.

— Ну де ж ти… — тихо пробурмотіла вона.

І раптом —

— Няв…

Дівчинка різко підняла голову.

— Ти прийшов!

На підвіконні сидів котик. Спокійний, із тим самим уважним поглядом.

— Прийшов, — сказав він.

Віта швидко підповзла ближче.

— Я так чекала! Я тобі…

— Сьогодні ми підемо в ліс, — м’яко перебив котик.

Вона зупинилась.

— В ліс?..

Котик кивнув.

— Так. Але не туди, де ти вже була. Ми підемо в ту частину, якої ти ще не бачила.

Дівчинка здивовано нахилила голову.

— Чому?..

Котик на мить подивився у вікно, ніби підбирав правильні слова.

— Тому що ти дуже змінилася, Віто.

Вона завмерла.

— Я?..

— Раніше ти не помічала тварин. Не думала про них. А зараз сама хвилюєшся за білочку, годуєш пташок і допомагаєш тим, хто слабший.

На обличчі дівчинки з’явилася ледь помітна усмішка.

Котик продовжив уже серйозніше:

— І тепер я хочу показати тобі, що буває там, де турбота зникає.

Усмішка одразу зникла.

— Що ти маєш на увазі?..

— Є частина нашого лісу, яка почала слабшати через людську байдужість. Там стало менше їжі, а тваринам доводиться виживати.

Перед очима одразу спливла білочка… як вона тримала горішок і озиралася.

— Тобто… їм не вистачає?.. — тихіше запитала вона.

— Вони голодують, — відповів котик.

Віта підняла на нього очі.

— А білочку ми зустрінемо?..

— Так.

Вона різко вдихнула.

— Почекай.

І цього разу не одразу побігла — на секунду затрималась, ніби щось вирішувала.

— Якщо їм там важко… я не можу просто дивитись.

І тільки після цього різко розвернулась і побігла до кухні.

— Я зараз!

З кухні почулися звуки: відчиняються шафки, щось перекладається, швидкі кроки.

— Я взяла горішки! — вигукнула вона, повертаючись із пакетом у руках. — І ще трохи їжі… раптом комусь потрібно…

Вона зупинилась перед котиком, уже зовсім серйозна.

— Хоч комусь стане легше.

Котик ледь усміхнувся.

— Саме з цього все і починається.

Віта міцніше стиснула пакет.

— Ходімо.

Котик зістрибнув з підвіконня, підійшов ближче і торкнувся її лапкою. Медальйон м’яко засвітився.

Вона відчула знайоме тепло.

У повітрі з’явилися золоті іскри…

Світло повільно згасло.

Під ногами знову була тверда земля.

Вона зробила крок… і одразу зупинилася.

Дерева стояли такі ж високі, але їхні гілки здавалися важчими, ніби втомленими. Вони втратили яскравість і більше не світилися тим золотом. Деякі листочки втратили колір.

Дівчинка повільно провела рукою по рожевому кущу поруч.

Листя було не м’яке.

І просто осипалося.

— Котику… — тихо сказала вона. — Ліс вмирає?..

Котик став поруч.

— Ні. Поки що він просто слабшає. Кожна байдужість людини завдає шкоди нашому чарівному лісу.

Він подивився на дерева навколо.

— Раніше я приводив тебе лише в ті частини лісу, де ще було багато життя. Я хотів, щоб ти спочатку полюбила цей світ.

Дівчинка здивовано глянула на нього.

— А зараз?..

Котик усміхнувся.

— А зараз ти готова побачити правду.

Вона мовчки дивилася на нього, а він продовжив:

— Спочатку твої добрі вчинки були зовсім маленькими. Ти просто почала слухати.

Він повільно махнув хвостом.

— Ти побачила в Багірі не просто чорну кішку, а рятівницю. Захопилася хоробрістю песика, який врятував дівчинку. Не злякалася змії. Гралася з дельфінами й зрозуміла, як важливо піклуватися про них.

На обличчі дівчинки з’явилася маленька усмішка.

— Тобі сподобалися пінгвіни… верблюди… ти почала дивитися на тварин зовсім іншими очима.

Він підійшов ближче.

— А потім почалися великі вчинки.

На мить замовк, ніби спеціально даючи їй згадати.

— Ти не дозволила розчавити маленького жучка. Вперше заступилася навіть за того, кого раніше могла просто не помітити.

Віта завмерла. Вона одразу згадала той день.

Котик усміхнувся.

— Саме тоді ліс уперше почав оживати.

Він кивнув на дерева навколо.

— А далі ти почала робити ще більше. Зробила годівничку для птахів. Нагодувала їх. Разом із мамою відвідала притулок для тварин.

Його голос став теплішим.

— Ти перестала просто дивитися. Ти почала діяти.

Вона різко підняла голову.

— Звідки ти все це знаєш?..

Котик тихо засміявся.

— Я твій провідник, Віто. Це моя робота — бачити, як ти змінюєшся.

Вона розгублено озирнулася. Це місце зовсім не було схоже на той чарівний ліс, який вона полюбила.

Десь у гілках майнула маленька тінь і одразу зникла.

— Вони ховаються… — прошепотіла Віта.

— Вони стали обережнішими, — відповів котик. — Бо тепер не всі звірі можуть довіряти одне одному. Коли їжі стає мало, багато хто просто намагається вижити…

— А як їм допомогти?..

Котик подивився на неї уважно.

— Помічай тих, кого інші не помічають.

Під ногами тихо хруснуло сухе листя.

Цей звук прозвучав гучніше, ніж мав би.

Віта озирнулась.

Ніхто не виходив. Ніхто не біг назустріч.

— А де кролик?.. — тихо запитала вона.

— Він також ховається. Бо на нього можуть полювати.

Дівчинка ковтнула повітря.

— Мені тут трохи не по собі…

Котик подивився на неї уважно.

— Нічого. Ми це будемо виправляти.