Розділ 12. Ті, хто потребують тепла

Віта прокинулась від промінчиків сонця. І перше, що кинулось їй у заспані очі — це мушля на столику поруч. Вона кілька секунд дивилась на неї, ніби ще не була впевнена, що це не сон. Потім обережно потягнулась і взяла її в руки. Мушля була тепла.

Віта піднесла її до вуха. Спочатку — тиша. А потім тихий шум… ніби десь далеко рухалась вода, ніби хвиля торкалась берега і відступала назад. Вона завмерла, навіть не моргаючи.

І разом із цим звуком повернулось усе — хвилі, дельфінчик, теплі бризки… і слова Джейка:

— Не всі можуть самі за себе постояти.

Віта повільно опустила мушлю і ще трохи посиділа, дивлячись перед собою. Потім підвелась і підійшла до вікна. Надворі вже було світло. На гілках біля будинку метушились пташки — вони перелітали з місця на місце, щось шукали, іноді зупинялись лише на секунду і знову злітали.

Віта сперлась долоньками на підвіконня і уважно дивилась на пташок.

— Вони щось шукають… — тихо сказала вона. — Але що?.. Може… їжу?..

Одна маленька пташка сіла ближче, нахилила голову, ніби щось помітила… і вже за секунду знову полетіла.

Віта трохи насупилась, не зводячи погляду.

— А якщо не знайдуть?..

Вона на мить задумалась — і раптом згадала, як вихователька в садочку показувала їм гніздечка. Маленькі, сховані між гілками. І там — пташенята. Зовсім крихітні, з відкритими дзьобиками, які чекали.

Чекали, поки їм принесуть їжу.

Віта тихо видихнула.

— Їхні дітки будуть голодні…

Вона ще раз подивилась у двір — вже зовсім інакше.

І в цей момент у неї з’явилась думка.

Вона різко обернулась.

— Точно!

Віта схопила мушлю і швидко вибігла з кімнати.

— Тату!

— Що сталося? — одразу почувся голос з кухні.

Вона забігла всередину, трохи задихана, але з сяючими очима.

— Можемо зробити годівничку?

Тато підняв брови, здивовано подивившись на неї.

— Годівничку?

Віта швидко закивала, навіть зробила крок ближче.

— Для пташок. Вони там літають, шукають їжу… А якщо не знайдуть — їхні малюки будуть голодні.

Вона на секунду зупинилась, ніби знову побачила перед собою те гніздечко.

— Нам у садочку показували… вони такі маленькі… і просто чекають…

Тато уважно подивився на неї. Без поспіху, ніби вперше побачив у ній щось нове.

І ледь усміхнувся.

— Добре. Тоді робимо.

Віта аж підстрибнула від радості.

— Прямо зараз?

Він засміявся:

— Прямо зараз.

Вони вийшли у двір. Повітря було свіже, ще трохи прохолодне після ранку. Пташки все так само метушились у гілках, ніби нічого не змінилось… але для Віти вже змінилось усе.

Тато приніс дошки, невеликий молоток і коробку з цвяхами. Віта одразу присіла поруч, уважно дивлячись, як він все розкладає.

— Дивись, — сказав він, — спочатку зробимо основу.

Вона кивнула, ніби це було щось дуже серйозне.

Він показував, як тримати деталі, як рівно ставити їх і не поспішати. Іноді давав їй маленькі завдання — потримати, подати, притиснути.

Віта дуже старалась.

— Ось так? — запитала вона, обережно притримуючи дощечку.

— Так. Молодець, — кивнув тато.

Вона ледь усміхнулась, але не відволікалась — дивилась уважно, щоб нічого не переплутати.

З кожним рухом годівничка ставала все більш схожою на справжню. З’явилось дно, потім стінки і маленький дах.

Віта провела по ньому рукою.

— Вона як маленький будиночок…

— Так і є, — відповів тато. — Тільки для пташок.

Вона підняла очі на дерева і тихо сказала:

— Їм тут буде добре…

Коли все було готове, тато обережно прикріпив годівничку до гілки біля вікна, трохи вище, щоб її добре було видно. Віта стояла поруч, трохи хвилюючись.

— А вони прилетять?..

— Прилетять, — спокійно сказав тато. — Просто їм треба час.

Вона кивнула. Вони насипали зерна і відійшли на кілька кроків.

Спочатку нічого не було, лише вітер тихо ворушив листя. Віта вже хотіла щось сказати, але раптом одна пташка обережно підлетіла ближче, сіла на гілку і нахилила голову, ніби придивлялась уважніше. Потім ще одна. І ще.

Віта затамувала подих.

Одна з них наважилась — швидко підлетіла до годівнички, сіла на край… і клюнула зерно.

Віта ледь усміхнулась.

— Вона знайшла…

Ще одна пташка підлетіла ближче, потім ще, і вже за мить біля годівнички стало зовсім не тихо — вони метушились, перелітали, іноді навіть трохи штовхались.

Віта тихо засміялась.

— Їм подобається…

Вона стояла поруч і просто дивилась. Пташки прилітали і знову відлітали, повертались, щось забирали з собою. І їй цього було достатньо. Але за мить Віта ніби про щось задумалась, ще раз глянула на годівничку і тихо сказала:

— Тату… а ж не тільки пташкам треба допомагати…

Він подивився на неї уважніше.

— Не тільки.

Віта кивнула, ніби щось вирішила, і швидко пішла в дім.

— Мамо!

Мама обернулась.

— Що сталося?

Віта зупинилась поруч, трохи вагаючись.

— А ми можемо ще комусь допомогти?.. Не пташкам…

Мама на секунду задумалась, ніби щось пригадуючи.

— Можемо, — сказала вона тихіше. — Є місце… де живуть тварини, у яких немає дому.

Віта одразу підняла на неї очі.

— І вони там самі?..

— Не зовсім, — відповіла мама. — За ними доглядають. Але їм все одно потрібно більше.

Віта кілька секунд мовчала, а потім тихо запитала:

— Ми можемо туди піти?..

Мама ледь усміхнулась.

— Можемо. Але спочатку треба підготуватись.