Розділ 11 Там, де починається океан.

Віта сиділа на підлозі посеред кімнати, обклавшись олівцями.

Перед нею лежав аркуш — наполовину розфарбований: хвилі, небо, щось схоже на пташку… і місце, яке вона ніяк не могла домалювати.

Вона нахилила голову, примружилась і провела ще одну лінію.

— Ні… не так, — тихо пробурмотіла і стерла.

З кухні долинув сміх. Мама щось сказала, тато відповів — і Віта мимоволі усміхнулась.

Вона швидко додала кілька штрихів… і зупинилась.

— Цікаво… а як це виглядає насправді?..

Підійшла до вікна.

Надворі вже стемніло. У вікнах навпроти загорілись теплі жовті вогники, дерева стали темними силуетами, а небо — глибоким і тихим.

І раптом знизу:

— Няв…

Віта одразу оживилась, нахилилась ближче до скла.

— Ти тут?..

У темряві щось ворухнулось — знайомий силует.

Вона швидко обернулась до дверей, прислухалась. Тиша. Тихенько підбігла, прикрила їх ще щільніше — і повернулась назад.

І завмерла.

Котик уже сидів на підвіконні, спокійно обгорнувши лапи хвостом, ніби був тут увесь цей час.

Віта усміхнулась.

— Ти що… вже тут?

Котик примружив очі.

— Ти що, ще навіть не зібралась?

— Вибач… я загралась, — винувато сказала вона і вже бігла до шафи.

— То що, йдемо?

— Йдемо, — відповів котик і після паузи додав: — І одягни купальник.

Віта завмерла.

— Купальник?..

Котик лише глянув на неї з тією ж хитрою іскрою.

— Ага… — протягнула вона і швидко дістала рюкзак. На секунду зупинилась і додала рушник.

Застібнула блискавку.

— Все. Тепер точно готова.

Котик підійшов ближче і тихо торкнувся її лапкою.

На мить нічого не сталося.

А потім його медальйон засвітився — спочатку ледь-ледь, а потім яскравіше.

Віта відчула знайоме тепло.

У повітрі з’явились золоті іскорки — одна, ще одна… Вони кружляли, торкались її рук, волосся, плечей.

Кімната почала розчинятись. Стіни втрачали форму, підлога зникала, усе навколо наповнювалось м’яким золотим світлом.

Віта усміхнулась.

Вона вже знала це відчуття.

Іскорки закружляли швидше, огортаючи їх теплим вихором.

І в наступну мить усе змінилось.

Коли Віта відкрила очі, під ногами знову була м’яка земля — тепла, жива. Повітря огорнуло знайомим ароматом: медовим, ванільним, з легкою пряною ноткою.

Золоті стовбури піднімались угору, бірюзове листя тихо ворушилось, а між гілками повільно пливли маленькі вогники.

Віта зробила крок… і раптом завмерла.

Зліва почувся шурхіт.

Вона повільно повернула голову.

На гілці сиділа білочка. Маленька, жвава — вона швидко перебирала лапками біля дупла, перекладала горішки з місця на місце і щось тихенько бурмотіла собі під ніс, ніби рахувала… або сварилась сама з собою.

Віта широко відкрила очі.

Віта нахилилась ближче.

— Котику… ти це чуєш?

— Чую.

Вона широко відкрила очі.

— Вона… говорить?

Котик ледь глянув на неї:

— А ти як думала?

Віта розгублено усміхнулась.

— Я… не знаю…

Вона на мить задумалась.

— Я раніше такого не чула…

Котик спокійно відповів:

— Ти просто не слухала.

— В сенсі?..

— Ти весь час кудись бігла.

Віта притихла.

— А зараз?..

Котик глянув на неї трохи м’якше:

— А зараз ти зупинилась.

Віта ледь усміхнулась.

І тут раптом згадала:

— А де кролик?.. — вона швидко озирнулась. — Він що, знову запізнюється?

Котик тихо хмикнув.

— Схоже на нього.

Він підвівся і зробив кілька кроків уперед, а потім глянув на неї через плече.

— Поки чекаємо — ходімо.

Віта одразу підійшла ближче.

— Куди?

Котик кивнув у бік гілки.

— Познайомлю.

Віта здивовано перевела погляд на білочку.

Та саме в цей момент завмерла.

Кілька секунд вона просто дивилась.

Потім різко схопила горішок і притисла його до себе.

— Я все порахувала! І нічого не загубила!

— Яка ти молодець, — спокійно відповів котик.

Вона примружилась і подивилась на Віту.

— А це ще хто?..

— Привіт… Я Віта.

— Віта?.. — білочка нахилила голову, а потім швидко заговорила: — А ти вмієш рахувати? Бо в мене було сім… або шість… або…

Віта краєм ока швидко глянула вниз, помітила ще один горішок біля коріння, нахилилась і підняла його.

— Ось ще один, — усміхнулась вона і простягнула. — Тепер точно сім.

Білочка на секунду завмерла, а потім її очі ніби засяяли.

— Я ж казала! — швидко вигукнула вона і обережно забрала горішок. — Я знала, що не могла помилитись!

Але вже за мить вона притисла його ближче до себе.

Вона на секунду прислухалась… і тихіше сказала:

— Просто… якщо щось загублю… потім може не вистачити.

Віта нахилилась ближче.

— Ти їх на зиму збираєш?

— А як інакше? — серйозно відповіла білочка. Вона швидко глянула в бік дупла і вже тихіше додала: — Мені ж не тільки для себе…

На секунду стало тихо.

— У мене там малюки, — прошепотіла вона.

Віта одразу притихла.

Білочка ледь усміхнулась, дуже ніжно:

— Вони ще зовсім маленькі… самі не знайдуть. Я їм усе приношу.

Вона обережно поклала горішок ближче до дупла.

— Іноді вони прокидаються і пищать… думають, що я вже повернулась…

Вона на мить завмерла… а потім різко знову пожвавішала:

— Тому я і рахую! Щоб нічого не переплутати!

Вона вже хотіла щось ще сказати, як раптом десь у кущах щось голосно зашурхотіло.

Гілки здригнулись.

І з-за них буквально вилетів кролик.

— Я запізнився! — вилетів він і різко зупинився. Озирнувся… — А, ні. Встиг.