Розділ 10. Серед пелюсток

Віта повернулась додому разом із мамою.

Вона швидко зняла взуття, занесла рюкзачок у кімнату і на мить зупинилась біля вікна. За склом хитались гілки дерев, і між ними щось промайнуло — пташка чи листок. Вона затримала погляд, ніби намагалася вловити цей рух, а потім пішла на кухню.

Там уже був тато.

Він стояв біля плити, і в повітрі стояв теплий, домашній запах вечері.

— О, мої дівчата прийшли, — усміхнувся він.

Він обійняв маму, легко поцілував її в щоку, а потім нахилився до Віти й притис її до себе.

— Як ви?

— Добре.

Віта підійшла ближче і зазирнула в каструлю.

— А що ти готуєш?

— Сюрприз, — підморгнув тато.

Мама вже розкладала тарілки.

Невдовзі вони сіли вечеряти.

Віта час від часу зупинялась, задумливо дивилась перед собою, ніби прокручувала щось у голові. Потім підняла очі:

— Мам…

— Мм?

— А ми можемо піти в зоопарк?

Мама глянула на тата. Вони усміхнулись.

— Можемо, звичайно.

— Правда?..

— Правда, — сказав тато. — На вихідних підемо всі разом.

— І ти з нами підеш? — вона одразу подалась вперед.

— Звісно. Я теж хочу подивитись.

Віта усміхнулась і знову опустила погляд у тарілку.

Після вечері мама зібрала посуд, тато ще щось прибрав на кухні.

— Іди, мий ручки, чисть зубки, — сказала мама. — А потім можеш трохи погратись і готуватись до сну.

— Добре.

Віта побігла у ванну.

На кухні ще дзвеніли тарілки, і в повітрі тримався теплий запах вечері.

І цей вечір був зовсім звичайний.

Але вже трохи інший.

Віта повернулась у кімнату, сіла на край ліжка і на мить завмерла, ніби ще тримала в собі цей день. Думки перепліталися, не даючи спокою. Вона провела рукою по ковдрі, ніби намагаючись зібрати їх докупи. Взяла улюблену іграшку… і майже одразу відклала. Сьогодні не хотілось гратись.

Вона підійшла до вікна. Надворі сутеніло. Гілки дерев інколи здригались від вітру. Віта притулилась лобом до скла.

— Цікаво… куди ми сьогодні підемо?

Ледь усміхнулась сама собі.

Вона відчинила шафу, перебрала речі, зупиняючись то на одній, то на іншій, ніби обирала щось особливе. Потім усе ж узяла простий, зручний одяг, переодягнулась і залізла під ковдру.

Кімната завмерла. Вона лягла на бік і подивилась у куток.

— Няв…

Віта одразу підвелась, очі засвітились.

— О, ти вже тут… Я думала, доведеться чекати довше.

Із тіні вийшов котик, ліниво потягнувся, ніби нікуди не поспішав.

— Я ніколи не запізнююсь, — спокійно відповів він.

Віта усміхнулась ширше.

— Та ну? Сьогодні я тебе раніше чекала.

Котик глянув на неї уважніше, з ледь помітною хитрою іскрою в очах.

— То що… не передумала?

Віта навіть не задумалась.

— Ні. Ходімо.

Котик ступив ближче. У повітрі з’явились маленькі іскорки — спочатку одна, потім ще, і ще. Вони кружляли навколо, розгорялись усе яскравіше, ніби світло народжувалось просто в повітрі.

Віта простягнула руку. Одна з іскорок торкнулась її пальців — і в ту ж мить усе почало змінюватись.

Кімната розтанула. На її місці виріс чарівний ліс.

Високі дерева з золотими стовбурами піднімались угору, їхнє листя відливало бірюзою. Але сьогодні ліс виглядав інакше. На гілках розквітли квіти — пухнасті, схожі на каштанові суцвіття, тільки насичено-червоні, мов маленькі вогники. Під ногами простяглось поле блакитних квітів, між якими хвилями проходили смуги рожевої трави.

Повітря було насичене теплим ароматом — ніби в ньому розчинились мед, ваніль і пряні спеції, огортаючи все навколо м’яким, солодким теплом.

Віта ступила вперед — і завмерла.

— Вау… Який він тут красивий…

Котик став поруч, спокійно оглядаючи дерева.

— Ти починаєш помічати більше, — сказав він.

Віта глянула на нього.

— Тут ніби… інакше.

Котик ледь повів хвостом.

— Ми просто опинились там, куди треба.

Віта на мить замислилась, а потім усміхнулась.

— Мені подобається.

І рушила далі.

Раптом у траві щось шаруділо. З-поміж квітів вистрибнув кролик.

Віта одразу оживилась.

— Привіт! Я думала, ти знову запізнишся.

Кролик глянув на неї, потім на котика, ніби щось перевіряв.

— Ні… цього разу ні, — сказав він обережніше.

— Ми знову йдемо всі разом? — одразу запитала Віта, роблячи крок ближче.

Кролик смикнув вухами і відвів погляд.

— Я… краще залишусь тут.

Віта зупинилась.

— Чому?

Кролик трохи помовчав, ніби збирався з думками.

— Там є одна істота… І ми з нею не дуже ладнаємо.

Котик примружив очі, але нічого не сказав.

Віта зацікавлено нахилилась вперед.

— І хто це?

Кролик ледь усміхнувся.

— Побачиш. Тобі сподобається більше, ніж мені.

Він відступив на крок і підняв лапку.

— Я тільки допоможу вам потрапити туди.

Віта вже чекала, не відводячи погляду. І в цей момент усе навколо почало змінюватись.

Світ ніби зрушив з місця. Повітря здригнулось, і разом із ним закружляло те, що ще мить тому було частиною лісу. Листя піднялось у повітря, змішалось із пелюстками, що вже з’являлись серед нього, і цей рух став єдиним — м’яким, безперервним. Вони кружляли навколо Віти, торкались її рук, волосся, обличчя, і з кожним дотиком змінювались: темні відтінки світлішали, форми ставали тоншими, ніжнішими.

І ось це вже були не ті квіти, а пелюстки.

Легкі, майже невагомі, вони продовжували свій рух, але тепер у ньому не було нічого тривожного — лише спокій. Повітря стало іншим: теплішим, м’яким, наповненим солодкуватим ароматом, якого Віта ніколи раніше не відчувала.