Розділ 8 Тепло серед снігу

Вечір цього разу був зовсім інший. Віта повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Вони з мамою були в гостях, і дорога назад здалася дуже довгою. За вікном уже майже стемніло, а в кімнаті було тихо й трохи сонно.

Віта швидко роззулася і майже одразу глянула у вікно. Серце легенько стиснулося.

— А раптом… сьогодні він не прийде?.. — тихо прошепотіла вона.

Мама зайшла слідом, усміхнулася і почала допомагати їй готуватися до сну.

— Давай швиденько вкладатися, вже пізно, — лагідно сказала вона.

Віта кивнула, але була якась не така, як завжди. Вона поспішала. Кілька разів кидала погляд на вікно, ніби боялася щось пропустити.

— Мамо… — раптом сказала вона, залазячи в ліжко. — Я сьогодні сама ляжу, добре?

Мама трохи здивувалася, але м’яко усміхнулася.

— Сама? І навіть без казки?

Віта швидко кивнула, притискаючи до себе ковдру.

— Так. Я вже велика. Ти йди в свою кімнату, я зараз засну.

Мама нахилилася, поцілувала її в чоло і поправила ковдру.

— Добре. Але якщо що — я поруч.

— Добре, — тихо відповіла Віта.

Двері тихо зачинилися.

І щойно кроки мами стихли, з-під ліжка щось ледь чутно ворухнулося.

За мить звідти виліз сірий котик і спокійно сів прямо посеред кімнати.

— А я тебе вже чекав, — сказав він.

Віта різко підвелася і широко відкрила очі.

— Тільки не кажи, що ми не встигли!..

Котик ледь усміхнувся.

— Ні. Яка різниця? Ми просто вирушимо трохи пізніше.

Віта з полегшенням видихнула.

— Фух…

Але котик одразу подивився на неї уважніше.

— Тільки спочатку тобі потрібно переодягтися.

Віта здивовано нахилила голову.

— Чому?

— Тому що сьогодні ми вирушаємо в країну, де дуже холодно, — спокійно сказав він. — І там не вийде обійтися легкою кофтою.

Віта одразу оживилася.

— Холодно?..

Котик кивнув.

— Дуже. Тому вдягайся тепліше: куртка, шапка, чоботи…

Він на мить зробив паузу і додав:

— І не забудь рукавички та шарфик.

Віта вже не слухала до кінця — вона швидко підскочила і побігла до шафи.

За мить дверцята відчинилися, і вона почала перебирати речі, дістаючи все найтепліше, що в неї було.

— Тепло… — тихо прошепотіла вона, ніби вже уявляючи, куди вони вирушать.

І в її очах знову з’явилося те саме світло — передчуття нової пригоди.

Котик тихо підняв голову, ніби прислухаючись до чогось невидимого.

І в ту ж мить повітря в кімнаті змінилося.

Стало… холодніше.

Віта здригнулася і міцніше стиснула рукавички.

— Ти відчуваєш? — тихо запитав котик.

Вона кивнула, трохи здивовано озираючись.

І раптом у повітрі з’явилися знайомі золоті іскри… але цього разу вони були зовсім інші. Не теплі. А холодні, ніби зроблені зі світлого льоду.

Віта простягнула руку — і завмерла.

На її долоню тихо опустилася маленька сніжинка.

— Сніг?.. — здивувалась вона.

Сніжинки ставали більшими. Вони повільно кружляли в повітрі просто посеред кімнати, торкалися підлоги, волосся, рукавичок.

— Вау… — тихо сказала Віта, не відводячи погляду.

Котик ледь усміхнувся.

І в наступну мить кімната почала розчинятися у світлі холодних іскор.

Світ закрутився…

І раптом усе стихло.

Коли світ знову зібрався докупи, Віта стояла серед лісу.

Але цього разу все було інше.

Дерева навколо більше не були золотими. Їхні стовбури світилися холодним сріблясто-блакитним світлом, ніби всередині них застиг лід. Гілки вкривали кришталеві візерунки, що тихо переливалися, коли їх торкався вітер, а замість світлячків у повітрі повільно кружляли маленькі сяючі сніжинки.

Під ногами м’яко скрипів сніг — не звичайний, а ніби трохи світний, як пил із морозу. Повітря було прозоре й холодне, і кожен вдих відчувався по-особливому — свіжо, різко, але чисто.

Віта здивовано озирнулася.

— Де це ми?..

І раптом із-за засніжених кущів вискочив кролик.

Але тепер він виглядав інакше — на ньому був маленький теплий кожушок, а на голові — смішна зимова шапочка. Сонцезахисні окуляри він, щоправда, не зняв.

— Привіт! — одразу сказав він, струшуючи з лапок сніг.

Віта не стрималася і засміялася.

— Ти тепер зимовий!

Кролик гордо випрямився.

— Я підготувався.

Котик тихо підійшов ближче — на ньому теж була невеличка тепла шапочка, яка трохи з’їжджала на одне вухо.

Кролик кивнув у бік лісу.

— Ми в лісі, просто він дуже великий. Безкрайній. І ми опинилися в його зимовій частині.

Він трохи нахилився ближче до Віти і тихіше додав:

— Це ближче до того місця, куди ми зараз вирушимо.

Віта підняла очі на сяючі холодом дерева, вдихнула морозне повітря і відчула, як усередині з’являється знайоме передчуття.

Цього разу — тихе, крижане… і трохи хвилююче.

Віта ще раз глянула на сяючі холодом дерева, коли раптом під її ногами щось ледь помітно засвітилося.

Сніг почав змінюватися.

Він ніби ущільнився… став гладким… блискучим.

— Ой… — Віта ледь втрималася на місці.

Кролик уже підскочив уперед і уважно подивився вниз.

— О, почалося! — радісно вигукнув він.

І в ту ж мить із снігу прямо перед ними почали з’являтися санчата.

Вони були не звичайні — великі, з плавними вигнутими полозами, що світилися м’яким блакитним світлом. Спинка була прикрашена крижяними візерунками, які тихо переливалися, ніби їх намалював мороз.

— Вау… — прошепотіла Віта.

Кролик уже застрибнув усередину.

— Швидше! Тут вистачить місця всім!

Котик спокійно зайшов слідом і сів, як завжди впевнено, ніби робив це вже сотні разів.