Розділ 7 Подорож у країну піску

У дитячому садочку «Колосок» все було майже як завжди: діти гамірно гралися — хтось складав кубики, хтось ганяв машинки, а хтось будував щось своє в куточку. Віта спочатку теж сиділа поруч, але потім ніби не витримала. Вона підвелася і підійшла до виховательки.

— А ви знаєте… — почала вона тихіше, але з помітним хвилюванням. — Я гладила справжню змію.

Пані Оксана підняла на неї погляд, спокійно, з легкою усмішкою.

— Ось як? І де ж ти її бачила?

Віта вже впевненіше продовжила:

— Я була в джунглях… і каталася на ліанах. А ще я бачила конячку. Справжню. Її звали Іскра. Вона дуже гарна… і вільна. У неї навіть була рожева гривка…

Вона ледь усміхнулася, ніби знову її побачила.

— А ще… — Віта на мить задумалася, — був пес Тіко, який врятував дівчинку від гепарда.

Пані Оксана уважно слухала, не перебиваючи.

— Це дуже цікаві історії, — м’яко сказала вона. — Мабуть, ти бачила їх у фільмі або в передачі про тварин. Зараз так багато всього показують.

Віта на секунду замовкла.

Вона раптом подумала… що це справді звучить дивно.

І трохи усміхнулася.

— Так… можливо в програмі, — тихо сказала вона і повернулася назад до дітей.

Пані Оксана залишилася сидіти, проводжаючи її поглядом. Вона помітила не слова — а те, як Віта їх сказала. Раніше вона уникала таких розмов, відверталася, іноді навіть злилася, коли мова заходила про тварин.

А зараз… сама підійшла, сама почала говорити. І не з роздратуванням — а з чимось зовсім іншим. З цікавістю.

Пані Оксана ледь усміхнулася і тихо подумала, що щось змінилося. І не стала більше нічого питати, бо іноді найважливіші зміни відбуваються саме так — тихо.

Після садочка Віта повернулася додому, але цього разу день уже не здавався таким звичайним.

Вона поїла, трохи погралася… але думками була десь зовсім не тут.

Кілька разів підходила до вікна, дивилася на небо, ніби перевіряла — чи скоро вже вечір.

А потім не витримала.

Віта дістала свій рюкзачок і сіла на підлогу. Вона знову перебрала всі свої маленькі скарби: іграшки з кіндера, бантики, резиночки, браслетики… щось переклала, щось додала, ніби готувалася до чогось важливого.

— А раптом знадобиться… — тихо сказала вона.

Потім поклала зверху легку кофту і акуратно закрила рюкзак. Кросівки вже стояли поруч. Все було готово.

Вона ще раз подивилася на свій браслет, провела по ньому пальцями і ледь усміхнулася.

А потім залізла в ліжко.

Цього разу вона не просто лягла спати.

Вона чекала.

Вона лежала, дивлячись у стелю, і навіть не помітила, як за вікном стало зовсім темно. Кімната наповнилася м’якою тишею… і раптом у ній знову пролунало знайоме тихе нявкання.

Віта одразу розплющила очі.

На підвіконні сидів котик.

Вона швидко сіла, усміхнулася і майже одразу схопила рюкзачок.

— Я готова! — радісно сказала вона і вже потягнулася до кофти та кросівок.

— Ні-ні, зачекай, — спокійно зупинив її котик.

Віта здивовано підняла на нього очі.

— Сьогодні ми вирушаємо в місце, де дуже спекотно, — сказав він. — Тому краще одягни щось легке.

Віта на секунду задумалася… а потім швидко побігла до шафи.

За мить вона вже переодягалася, обираючи легкі шортики і футболку. Потім повернулася до котика, але той знову уважно подивився на неї.

— І не забудь про головний убір, — додав він. — Сонце там дуже пече.

— Точно! — Віта швидко знайшла свою кепочку і накинула її на голову.

Вона знову взяла рюкзачок, перевірила браслет на руці і вже впевненіше подивилася на котика.

— Тепер точно готова.

Котик ледь усміхнувся.

І вже за мить кімната почала розчинятися у знайомих золотистих іскрах.

Світ м’яко закрутився… і за кілька секунд усе стихло.

Коли він знову зібрався докупи, Віта стояла серед чарівного лісу. Золоті стовбури тихо сяяли, світлячки кружляли в повітрі, а листя під ногами ледь чутно шелестіло.

Віта озирнулася.

— А де кролик?..

Котик вже хотів щось сказати… але раптом десь у кущах почулося шарудіння, потім тупіт… і ще за мить звідти буквально вилетів білий кролик.

Він швидко підскочив до них… і різко зупинився, ніби нічого не сталося.

У лапці він тримав маленьку яскраву парасольку, а на носі в нього були великі сонцезахисні окуляри.

— Я не запізнився, — одразу сказав він, важко дихаючи.

Віта не стрималася і засміялася.

— Та ти ж біг!

Кролик зробив вигляд, ніби серйозно ображений, поправив окуляри і гордо підняв голову.

— Я готувався.

Він розкрив парасольку і трохи покрутив її в лапках.

— Сьогодні буде дуже спекотно, тому я захопив усе необхідне.

Віта здивовано подивилася на нього.

— Куди ми йдемо?..

Кролик хитро усміхнувся.

— У місце, де немає лісів, де немає тіні… тільки сонце, пісок і вітер.

Котик тихо додав:

— Там живуть верблюди.

Віта широко відкрила очі.

— Верблюди?..

Кролик кивнув і трохи нахилився ближче.

— І нас там уже чекають.

— Хто? — тихо запитала Віта.

Кролик ледь усміхнувся.

— Один хлопчик… і його друг.

Попереду повітря ніби змінилося. Земля почала світлішати, листя зникало, а замість нього під ногами з’являвся теплий м’який пісок.

Віта зробила обережний крок і здивовано усміхнулася.

— Він теплий…

Кролик відкрив парасольку над собою.

— А це тільки початок.

І вони рушили вперед — туди, де вже чекало сонце.

Пісок під ногами ставав усе теплішим. Повітря навколо змінилося — воно було сухим, гарячим, ніби сонце було зовсім поруч.