Розділ 6 Іскра свободи

Вечір тихо підкрадався до кімнати. Світло за вікном ставало м’яким, теплим, ніби день повільно видихав після довгого шляху. Віта сиділа на ліжку, обійнявши коліна, і не відводила погляду від вікна. Вона чекала. І цього разу — зовсім інакше. Не з тривогою. Не з сумнівом, а з тихим, теплим передчуттям і легкою нетерплячістю.

Вона раптом підвелася, тихенько підійшла до вікна і виглянула надвір. Було тихо. Нікого. Віта трохи нахилилася вперед, ніби могла побачити більше, і тихо прошепотіла: — Ну де ж ти, котику… Вона ще мить постояла, а потім повернулася до своїх речей, відкрила рюкзачок, перевірила, чи все на місці… але вже за кілька секунд знову підняла голову і глянула на вікно, ніби боялася пропустити той самий момент.

Вона глибоко вдихнула, ледь усміхнулася і тихо сказала: — Я готова.

І ніби у відповідь на ці слова, у тиші знову пролунало знайоме тихе нявкання. Віта одразу усміхнулася, очі загорілися радістю, і вона швидко підбігла до вікна.

— А я на тебе чекала! — впевнено сказала вона, вже хапаючи свій рюкзачок. — Рушаємо?

Сірий котик уважно подивився на неї і ледь кивнув, але цього разу не поспішав.

— Зачекай, — спокійно сказав він. — Там, куди ми підемо, може бути прохолодно. Сильний вітер… краще візьми щось тепле.

Віта на мить завмерла, а потім швидко кивнула.

— Добре!

Вона підбігла до шафи, відчинила її і почала перебирати речі. Дістала одну кофту, приклала до себе, потім іншу — трохи довше роздивлялася, ніби обирала не просто одяг, а щось важливе.

— Оця, — тихо сказала вона сама собі.

Віта накинула кофту на плечі, поправила її, швидко перевірила рюкзачок і знову повернулася до вікна.

— Тепер точно готова.

Котик ледь усміхнувся своїми зеленими очима.

І вже за мить кімната почала розчинятися у знайомих золотистих іскрах.

Коли світ знову зібрався докупи, Віта стояла серед чарівного лісу. Золоті стовбури тихо сяяли, світлячки кружляли в повітрі, а десь поруч м’яко шелестіло листя.

— Ну і хто тепер запізнюється? — пролунав знайомий голос.

Із-за кущів вистрибнув білий кролик, зупинився просто перед ними і, ніби спеціально, почав постукувати лапкою по землі.

Віта одразу засміялася і трохи винувато знизала плечима.

— Вибач, я просто кофтинку брала.

Кролик зробив вигляд, ніби серйозно задумався, а потім ледь помітно кивнув.

— Добре, цього разу пробачаю.

Котик підняв голову, ніби відчуваючи щось у повітрі.

— Сьогодні буде багато простору… — тихо сказав він.

Віта міцніше стиснула лямки рюкзака.

І десь поруч уже ледь чутно шелестіло щось інше — не листя, не гілки, а вітер.

Попереду здіймалася висока трава — густа, жива, вона підіймалася значно вище Віти, метрів на два, а то й більше. Вона коливалася від вітру, ніби хвилі, і поступово розступалася, утворюючи вузький коридор.

— Нам… туди? — тихо запитала Віта.

Кролик кивнув:

— Саме туди.

Котик уже рушив уперед, і Віта швидко пішла за ним.

Щойно вона ступила в траву, вітер одразу став сильнішим. Довгі стебла шелестіли зовсім поруч, торкалися рук, лоскотали щоки. Але було щось інше… дивне й м’яке водночас.

Трава ніби жила.

Вона легенько торкалася Віти, ковзала по руках, по плечах, ніби відчувала її. Здавалося, що вона не просто йде вперед — а пливе крізь неї. Стебла самі розступалися перед нею, відкриваючи дорогу, і так само тихо змикалися позаду.

Десь під ногами перекочувалися сухі листочки, тихо шаруділи, ніби перегукувалися між собою.

Віта тихенько засміялася — це було трохи дивно… але зовсім не страшно.

Вона міцніше стиснула рюкзачок і намагалася не відставати від котика й кролика, які впевнено рухалися вперед.

Трава навколо ставала все густішою, вищою… і раптом світ ніби змінився.

Віта зробила ще крок — і вийшла з зеленого коридору.

Перед нею розкинувся безкраїй простір.

Широкі степи розстелялися перед нею, мов жива хвиля, що тягнулася до самого горизонту. Вітер тут був інший — вільний, сильний, він біг без зупинок, не зустрічаючи ні стін, ні дерев. Він грався з волоссям Віти, легко торкався обличчя і кликав далі.

Попереду виблискувала вода — спокійне озеро, що відбивало небо, наче дзеркало. А за ним піднімалися гори — високі, величні, з гострими вершинами, які ніби торкалися хмар.

Небо було таким широким, що Віта навіть не змогла одразу його охопити поглядом.

Вона завмерла.

— Ого… — тихо прошепотіла вона.

— Гарно, правда? — тихо сказав котик.

Віта лише кивнула, не відриваючи погляду від простору навколо.

І раптом десь удалині щось ворухнулося.

Спочатку — лише силует серед трави.

Потім — чіткіше.

Із хвиль трави повільно вийшла біла кобилка. Її грива розвівалася на вітрі, а поруч із нею йшла дівчинка. Вона була трохи старша за Віту — на кілька років, із світлим кучерявим волоссям, у якому мерехтіли рожеві пасма. Вона йшла легко, впевнено, ніби цей простір був її домом.

Кобилка не відставала — трималася поруч, інколи трохи попереду, інколи позаду, але не через прив’язь… а ніби сама обирала бути поряд.

Вони підійшли ближче і зупинилися перед Вітою.

Дівчинка провела рукою по шиї кобилки й уважно подивилася на неї.

В її погляді була не недовіра… а швидше впевненість і спокійна цікавість.

— Цікаво… — сказала вона, трохи нахиливши голову. — І що ж привело вас у наші безкраї аргентинські степи?

Вона перевела погляд на котика, потім знову на Віту.

Віта вже хотіла щось сказати, але дівчинка раптом уважно подивилася на неї… і ледь усміхнулася.

— О… то це ти.

Віта трохи здивувалася.

— Я?..

Ніколь кивнула, спокійно, ніби нічого дивного в цьому не було.