Розділ 5 Алан і тиха охоронниця

Ранок був тихий і світлий. Сонце пробиралося крізь фіранки, і Віточка повільно прокинулася, потягнулася, а тоді одразу подивилася на свою руку. На зап’ясті лежав той самий яскравий браслет. Вона обережно торкнулася його, притиснула до себе і тихо усміхнулася — тепер вона вже точно знала, що це був не сон.

Вона сіла на ліжку, ще трохи подумала, а потім раптом підвелася і підійшла до своїх речей. Цього разу вона не просто розглядала їх — вона обирала.

— Я ж не знаю, хто буде далі… — тихо сказала вона.

Вона дістала маленький рюкзачок і сіла на підлогу. Повільно, зосереджено почала складати туди свої скарби: браслетик із ниток, кілька кольорових резинок, блискучу заколочку, маленьку брошку…

Потім дістала жменьку різних іграшок із кіндера — маленьку змійку, коника, ще кілька кумедних фігурок із різних історій, які колись так любила. Вона обережно перебирала їх, ніби кожна мала своє значення.

До рюкзака лягли ще маленькі браслетики, а потім — невеличкий блокнотик і ручка. Вона на мить замислилася, провела пальцем по обкладинці й теж поклала їх усередину.

Рука на мить завмерла.

— Якщо комусь буде сумно… або страшно…

Вона закрила рюкзак і поставила його поруч із кросівками. Тепер вона була готова не просто до пригоди — а до зустрічі.

Нарешті настала ніч. Кімната занурилася в м’яку темряву, за вікном з’явилися зірки, і Віта навіть не помітила, як почала засинати… але цього разу вона чекала.

І недарма — у тиші знову пролунало знайоме тихе нявкання.

Вона одразу розплющила очі. На підвіконні сидів той самий сірий котик.

Вона швидко сіла, схопила рюкзак, поправила браслет і впевнено сказала:

— Я готова.

Котик усміхнувся — і вже за мить кімната розчинилася в золотистих іскрах.

Коли вона відкрила очі, перед нею знову був чарівний ліс: високі золотисті дерева, м’яке світло, квіти й світлячки, а десь поруч тихо дзюрчала вода.

— О… ми знову тут, — тихо сказала вона. — У твоєму світі?

— Так, — відповів котик. — Звідси починається кожна подорож.

— То що, знову через веселковий міст?

Котик похитав головою і уважно оглянувся:

— Ні. Цього разу — іншим шляхом… цікавішим.

— Яким?

— Та де ж він… — пробурмотів котик.

— Хто?

— Кролик.

І саме в цю мить з-за кущів вистрибнув білий кролик.

— Вибачте за запізнення! — сказав він, поправляючи вуха. — Але я вже тут.

— Ти завжди так, — усміхнулася Віта.

— Це називається ефектна поява, — хитро відповів він.

Кролик махнув лапкою вперед:

— Ходімо. Цього разу ми вирушаємо далеко… у місце, де ліс ніколи не мовчить.

— І що це за місце? — насторожено запитала Віта.

— Амазонія, — відповів кролик. — Там усе живе. І там є ті, кого бояться… але не розуміють.

Віта міцніше стиснула рюкзак.

— Звучить трохи страшно…

— Страх — це нормально, — спокійно сказав котик. — Головне, що ти вже не тікаєш.

Перед ними звисала велика ліана.

— Ось наш шлях, — сказав кролик.

— Це… серйозно?.. — здивувалася Віта.

— Абсолютно.

Котик легко підстрибнув до ліани, але щойно спробував зачепитися — його лапи ковзнули. Він на мить завис, судомно вчепившись кігтиками за кору, і тихо зісковзнув вниз.

— Обережно… — видихнула Віта і швидко подалася вперед.

Котик знову спробував, але лише безпорадно зачепився лапами за ліану, похитнувся і мало не зірвався.

Віта затримала подих, а потім, ніби щось у ній остаточно змінилося, сказала вже впевненіше: — Ну добре… давай сюди. Я тебе потримаю.

Вона обережно сіла на ліану, відчуваючи, як та м’яко пружинить під нею, і притиснула котика до себе. Той одразу влаштувався в її руках — уже спокійний, довірливий.

У ту ж мить інша тонка ліана тихо опустилася зверху і, наче жива, обвила Віточку навколо талії, легенько притиснувши її до “гойдалки”.

Віта здивовано завмерла. — Вона… тримає мене?..

— Так, — спокійно відповів котик. — Щоб ти не впала.

Вона глибоко вдихнула. Однією рукою міцніше обійняла котика, іншою вхопилася за ліану перед собою.

І обережно відштовхнулася.

Спочатку — ледь помітно. Потім — сильніше.

Ліана почала розгойдуватися.

Повітря торкнулося її обличчя, волосся злегка піднялося від руху. Серце забилося швидше… але цього разу вона не заплющила очі.

Вона дивилася, як навколо все починає змінюватися.

Золоті дерева ніби потягнулися вгору, їхнє світло розтягнулося у довгі смуги. Квіти розмивалися в кольорові плями, світлячки перетворювалися на іскри, що кружляли навколо.

Ще один розмах — і ліс почав зникати.

Замість рівних стовбурів з’явилися темні, товсті ліани, що перепліталися між собою. Повітря стало густішим і теплішим. Десь поруч пролунали незнайомі звуки — крики птахів, шурхіт листя, далекий гул живого лісу.

Віта широко відкрила очі. — Це… вже інше місце…

Вона розгойдувалася далі — і вже не боялася.

Вона дивилася, як світ змінюється просто перед нею.

І вперше — хотіла побачити все до кінця.

Вона дивилася, як світ змінюється просто перед нею. І вперше — хотіла побачити все до кінця.

Ліана зробила ще один широкий розмах… і раптом сповільнилася. Віта відчула, як її ноги торкнулися м’якої землі, а ліана тихо відпустила її, ніби знала — далі вона вже сама.

Повітря тут було іншим — свіжим, вологим, наповненим запахом зелені. Воно ніби огортало, дихало разом із нею.

Віта обережно опустила котика на землю, але ще на мить притримала його.

— Тут… якось по-іншому… — тихо сказала вона.