Розділ 4 Луна та Тіко

Ранок був зовсім звичайний.

Сонце тихо світило у вікно, а на кухні пахло чаєм і свіжим хлібом.

Віта прокинулася, потягнулася і сонно озирнулася по кімнаті.

Учорашня пригода здавалася далекою і трохи дивною.

Золоті іскри.

Чорна кішка.

Хлопчик біля ставка.

— Мабуть, це все-таки був сон… — тихо пробурмотіла вона.

Віта відкинула ковдру…

і раптом завмерла.

На блакитній тканині лежала маленька чорна шерстинка.

Дівчинка повільно взяла її пальцями.

Вона була м’яка. Тонка.

І зовсім справжня.

Віта довго дивилася на неї.

— Але ж… — тихо сказала вона.

Десь із кухні почувся мамин голос:

— Віто, ти вже прокинулася?

Дівчинка здригнулася, ніби повернулася назад у звичайний світ.

— Так! — відповіла вона і ще раз глянула на шерстинку.

Вона обережно поклала її на тумбочку і поспішила на кухню.

Весь день минув тихо.

Віта ходила до садочка, гралася з дітьми і слухала виховательку, але думками вона весь час поверталася до вчорашньої ночі.

І до маленької чорної шерстинки, яка залишилася лежати вдома на її тумбочці.

Це був не сон.

Віта тепер була в цьому майже впевнена.

І чомусь від цієї думки їй було не страшно… а цікаво.

Увечері Віта поводилася тихіше, ніж зазвичай.

Вона повечеряла, помила руки і швидко пішла до своєї кімнати.

Сьогодні дівчинка навіть спеціально підготувалася.

Віталінка одягнула зручну рожеву футболку і блакитні шорти, а потім поставила біля ліжка свої кросівки.

— Раптом знову доведеться кудись іти… — тихо пробурмотіла вона.

Віточка залізла під ковдру і вмостилася зручніше.

У кімнаті було тихо.

За вікном темніло, а на небі повільно з’являлися перші зірки.

Вона дивилася у стелю і чекала.

Спочатку нічого не відбувалося.

Минуло кілька хвилин.

І раптом…

у тиші знову почулося знайоме тихе нявкання.

Віта одразу підвела голову.

— Я так і знала… — прошепотіла вона.

Вона повільно повернулася до вікна.

На підвіконні сидів той самий сірий котик із яскравими зеленими очима.

Його золотий медальйон тихо блищав у місячному світлі.

Котик спокійно дивився на неї.

Наче знав, що цього разу Віта чекатиме.

— Бачу, ти вже готова, — тихо сказав він.

Віта посміхнулася і кивнула на кросівки біля ліжка.

— Я ж казала… що наступного разу не просплю пригоду.

Котик ледь помітно усміхнувся своїми котячими очима.

— Тоді ходімо.

Сьогодні на нас чекає ще одна історія.

І в ту ж мить його медальйон знову тихо засвітився.

Світло спалахнуло навколо них.

Золоті іскри закружляли у повітрі, і за мить усе змінилося.

Віта знову стояла у знайомому місці.

Навколо тягнувся чарівний ліс.

Золоті стовбури дерев сяяли в м’якому світлі.

Пухнасті рожеві кущі тихо коливалися, ніби хмаринки.

Дівчинка озирнулася.

— Знову тут…

Котик спокійно став поруч із нею.

— Це місце — початок кожної подорожі, — тихо сказав він.

Раптом у кущах щось зашурхотіло.

Із них різко вистрибнув знайомий білий заєць.

— Ой! — вигукнув він, здивовано кліпаючи очима. — А ви ще тут?!

Віта здригнулася.

— Знову ти…

Заєць швидко підстрибнув ближче і озирнувся навколо.

— Я думав, ви вже пішли! Дорога ж відкривається ненадовго!

Котик повільно зітхнув.

— Ми не можемо перейти без тебе.

Заєць завмер на місці.

— Точно… — пробурмотів він і почухав вухо лапкою. — Це ж моя робота.

Віта схрестила руки.

— Яка ще робота?

Заєць гордо піднявся на задні лапки.

— Я відкриваю дорогу між історіями! Без мене ніхто нікуди не потрапить.

Котик ледь помітно усміхнувся.

— Він проводить нас у кожну нову пригоду.

Віта примружилася.

— Тобто… ти щось типу… провідника?

Заєць радісно підскочив.

— Саме так!

Він розвернувся і підстрибнув уперед.

— Ходімо швидше! Бо міст скоро з’явиться!

Навколо них почали з’являтися золоті іскри.

Повітря легенько засвітилося.

І десь попереду…

у світлі почав вимальовуватися чарівний міст.

Котик подивився на Віту.

— Готова?

Віта глибоко вдихнула.

І вперше… не відступила.

— Так.

— Далі підемо цим мостом, — тихо сказав котик.

Віта трохи насторожилася.

— А він не зникне?

Котик повільно похитав головою.

— Тільки якщо ти перестанеш вірити.

Тут усе тримається на довірі.

Заєць підскочив поруч і махнув лапкою вперед.

— Швидше! Я вже відкрив дорогу!

Віта обережно ступила на міст.

Він ледь відчутно пружинив під ногами, ніби живий.

Дівчинка зробила ще крок.

І ще.

І раптом зрозуміла — міст міцний.

Навіть теплий.

Наче від нього йшла якась дивна, заспокійлива сила.

Коли вони перейшли на інший бік, перед ними відкрився новий світ.

Величезне поле з високою травою, що коливалася від вітру, наче хвилі.

Навколо росли яскраві квіти.

А в небі літали великі різнокольорові птахи з блискучим пір’ям.

Віта підняла голову.

— Хто тепер?

Котик ледь усміхнувся.

— Зачекай…

Хтось уже йде до нас.

З високої трави справді хтось вийшов.

Спочатку Віта побачила рух — трава розступалася, ніби її хтось обережно відсував руками. А потім з’явилася дівчинка.

Вона була трохи старша за Віту. Смаглява шкіра, довге темне волосся, заплетене в товсту косу, і яскрава сукня з квітами, що коливалася разом із вітром. На її руках блищали кольорові браслети.

Поруч із нею біг пес.

Середнього розміру, коротка шерсть, біла з чорними плямами. Вуха насторожені, очі уважні, рухи легкі, але впевнені — не просто домашній улюбленець, а той, хто звик дивитися навколо.