Розділ 3 Максим та Багіра

Наступний день минув зовсім звичайно.

Віта швидко забула про дивний нічний сон.

Золотий ліс, говорящий заєць і дивний кіт із зеленими очима здавалися тепер просто вигадкою.

У садочку вона знову бешкетувала, сміялася з друзями і зовсім не думала про свою пригоду.

Після занять мама забрала її додому.

На подвір’ї біля будинку гуляли сусідські собаки.

Віта одразу побігла до них.

— Гей! Ловіть мене! — вигукнула вона і почала ганятися за ними.

Собаки спочатку здивовано дивилися на дівчинку, а потім розбіглися в різні боки.

Один маленький песик навіть злякано сховався за лавкою.

— Тікай! — засміялася Віта.

— Віто, припини! — покликала мама. — Не лякай тварин.

Дівчинка лише знизала плечима.

— Це ж просто собаки.

Мама тихо зітхнула, але нічого більше не сказала.

Увечері вдома Віта ще довго гралася у своїй кімнаті.

Вона будувала вежі з конструктора, розкладала іграшки та дивилася мультфільми.

Про нічний ліс вона згадала лише раз — і то на мить.

— Напевно, це був просто сон… — пробурмотіла дівчинка.

Коли за вікном почало темніти, мама заглянула до кімнати.

— Час спати.

Цього разу Віта вирішила не одягати свою піжаму зі зірками.

Їй захотілося спати у зручних шортах і м’якій футболці.

Вона швидко перевдяглася і залізла під ковдру.

У кімнаті стало тихо.

За вікном повільно сходив місяць, а на небі з’являлися перші зірки.

Віта заплющила очі.

І майже одразу…

у тиші почулося знайоме тихе нявкання.

Віта різко розплющила очі.

На підвіконні знову сидів той самий котик.

Сірий, пухнастий, із яскравими зеленими очима.

Його шерсть м’яко світилася у місячному світлі, а золотий медальйон тихо блищав на шиї.

Дівчинка підвелася на ліжку.

— Знову ти… — насторожено сказала вона.

Котик спокійно дивився на неї, ніби зовсім не сумнівався, що вона прокинеться.

— Я ж казав, що повернуся, — тихо мовив він.

Віта потерла очі.

— То це не був сон?..

Котик повільно махнув хвостом.

— Ні.

Дівчинка насупилася.

— Я ж учора повернулася додому. Значить, усе вже закінчилося.

— Ні, — відповів котик.

— Це тільки початок.

Віта скептично склала руки на грудях.

— І що тепер?

Котик нахилив голову.

— Сьогодні ми вирушимо далі.

— Куди ще?! — обурилася дівчинка.

Котик усміхнувся своїми котячими очима.

— Сьогодні ти познайомишся з першою людиною…

і з її тваринкою.

Віта фиркнула.

— Я ж казала. Мені не цікаві ваші тварини.

Котик лише спокійно відповів:

— Побачимо.

Його медальйон раптом тихо засвітився.

Світло стало яскравішим.

У кімнаті знову почали з’являтися золоті іскри…

Галявина біля ставка була тихою.

Вода лежала гладка, наче дзеркало, і відбивала небо.

На траві сидів хлопчик.

Поруч із ним була кішка.

Вона була чорна-чорна, ніби ніч без зірок.

Її шерсть блищала в світлі, а жовті очі уважно дивилися навколо.

Кішка повільно махнула хвостом.

— Привіт, — сказав хлопчик, підводячи голову.

— Мене звати Максим.

Віта насторожено подивилася на нього.

— А це хто?

Хлопчик усміхнувся і погладив кішку.

— Це Багіра.

Кішка підняла голову і тихо замуркотіла.

Віта скривилася.

— Вона зовсім чорна…

— І що? — здивувався Максим.

— Не знаю… вона якась… дивна.

Багіра підвелася, витягнулася і спокійно підійшла ближче.

Вона обережно сіла біля Віти і знову замуркотіла.

— Вона просто кішка, — сказав Максим.

— Але знаєш… вона одного разу врятувала наш будинок.

Віта здивовано підняла брови.

— Як це… врятувала?

Максим усміхнувся.

— Хочеш — розкажу.

Котик, який привів Віту сюди, тихо сів поруч і прошепотів:

— Слухай уважно.

Максим погладив чорну кішку по спині.

— Одного разу вночі всі вже спали. Було тихо. Раптом Багіра почала бігати по кімнаті й голосно нявкати.

Віта скептично скривилася.

— Ну, кішки часто нявкають.

— Я теж так подумав, — кивнув Максим.

— Але вона не заспокоювалася. Стрибнула на ліжко, почала штовхати мене лапами.

Багіра тихо кліпнула жовтими очима.

— Я прокинувся… і відчув запах диму, — продовжив хлопчик.

Віта перестала посміхатися.

— У кухні загорівся старий чайник. Якби Багіра мене не розбудила… ми могли б навіть не прокинутися.

Віта мовчки подивилася на чорну кішку.

— Тобто… вона тебе врятувала?

— Так, — просто відповів Максим.

Віта трохи помовчала, але потім знову скептично знизала плечима.

— Ну добре. Один раз пощастило.

Максим тихо засміявся.

— Це ще не все.

Він обережно взяв Багіру на руки.

— Вона з’явилася у мене тоді, коли я дуже сильно захворів.

Віта насторожено глянула на нього.

— Я лежав удома з температурою, — продовжив Максим.

— Мені нічого не хотілося. Навіть гратися.

— І що?

— Мама принесла маленьке чорне кошеня. Це була Багіра.

Віта знизала плечима.

— І ти зрадів?

Максим похитав головою.

— Ні. Я подумав, що вона буде тільки заважати.

Багіра тихо замуркотіла.

— Але вона просто лягла поруч. І залишилася.

Максим усміхнувся.

— Вона мовчки лежала зі мною, спала поруч, гріла мене.

— І що? — тихо сказала Віта.

— І мені стало легше, — відповів Максим.

— Я почав швидше одужувати.

Він подивився на кішку.

— А коли мені стало краще… ми почали гратися.