Розділ 3 Максим та Багіра

Наступний день минув зовсім звичайно.

Віта швидко забула про дивний нічний сон.

Золотий ліс, говорящий заєць і дивний кіт із зеленими очима здавалися тепер просто вигадкою.

У садочку вона знову бешкетувала, сміялася з друзями і зовсім не думала про свою пригоду.

Після занять мама забрала її додому.

На подвір’ї біля будинку гуляли сусідські собаки.

Віта одразу побігла до них.

— Гей! Ловіть мене! — вигукнула вона і почала ганятися за ними.

Собаки спочатку здивовано дивилися, а потім розбіглися в різні боки.

Один маленький песик злякано сховався за лавкою.

— Тікай! — засміялася Віта.

— Віто, припини! — різкіше, ніж зазвичай, сказала мама і підійшла ближче.

Віта зупинилась, але ще усміхалась.

— Та я просто граюсь…

Мама нахилилась трохи ближче до неї.

— Подивись на нього, — тихіше сказала вона.

Віта перевела погляд на маленького песика. Той сидів, притиснувшись до лавки, і навіть не наважувався вийти.

Вона трохи насупилась.

— Він просто боїться…

— Саме тому і не треба так робити, — відповіла мама. — Для тебе це гра. А для нього — страх.

Віта знизала плечима, але вже без сміху.

— Він же собака…

Мама на мить замовкла, підбираючи слова.

— І що? — тихо сказала вона. — Він теж відчуває.

Віта нічого не відповіла.

Вона ще раз глянула на песика… але швидко відвела погляд.

— Ходімо, — сказала мама м’якше.

Віта мовчки пішла поруч.

Але вже не бігла.

Увечері вдома Віта ще довго гралася у своїй кімнаті.

Вона будувала вежі з конструктора, розкладала іграшки та дивилася мультфільми.

Про нічний ліс вона згадала лише раз — і то на мить.

— Напевно, це був просто сон… — пробурмотіла дівчинка.

Коли за вікном почало темніти, мама заглянула до кімнати.

— Час спати.

Цього разу Віта вирішила не одягати свою піжаму зі зірками.

Їй захотілося спати у зручних шортах і м’якій футболці.

Вона швидко перевдяглася і залізла під ковдру.

У кімнаті стало тихо.

За вікном повільно сходив місяць, а на небі з’являлися перші зірки.

Віта заплющила очі.

І майже одразу…

у тиші почулося знайоме тихе нявкання.

Віта різко розплющила очі.

На підвіконні знову сидів той самий котик.

Сірий, пухнастий, із яскравими зеленими очима.

Його шерсть м’яко світилася у місячному світлі, а золотий медальйон тихо блищав на шиї.

Дівчинка підвелася на ліжку.

— Знову ти… — насторожено сказала вона.

Котик спокійно дивився на неї, ніби зовсім не сумнівався, що вона прокинеться.

— Я ж казав, що повернуся, — тихо мовив він.

Віта потерла очі.

— То це не був сон?..

Котик повільно махнув хвостом.

— Ні.

Дівчинка насупилася.

— Я ж учора повернулася додому. Значить, усе вже закінчилося.

— Ні, — відповів котик.

— Це тільки початок.

Віта скептично склала руки на грудях.

— І що тепер?

Котик нахилив голову.

— Сьогодні ми вирушимо далі.

— Куди ще?! — обурилася дівчинка.

Котик усміхнувся своїми котячими очима.

— Сьогодні ти познайомишся з першою людиною…

і з її тваринкою.

Віта фиркнула.

— Я ж казала. Мені не цікаві ваші тварини.

Котик лише спокійно відповів:

— Побачимо.

Його медальйон раптом тихо засвітився.

Світло стало яскравішим.

У кімнаті знову почали з’являтися золоті іскри…

Галявина біля ставка була тихою.

Вода лежала гладка, наче дзеркало, і відбивала небо.

На траві сидів хлопчик.

Поруч із ним була кішка.

Вона була чорна-чорна, ніби ніч без зірок.

Її шерсть блищала в світлі, а жовті очі уважно дивилися навколо.

Кішка повільно махнула хвостом.

— Привіт, — сказав хлопчик, підводячи голову.

— Мене звати Максим.

Віта насторожено подивилася на нього.

— А це хто?

Хлопчик усміхнувся і погладив кішку.

— Це Багіра.

Багіра підвелася, витягнулася і спокійно підійшла ближче, сіла поруч і тихо замуркотіла. Віта трохи відсунулась.

— Вона зовсім чорна…

Максим здивовано підняв брови.

— І що?

Віта знизала плечима.

— Не знаю… кажуть, чорні коти приносять нещастя…

Багіра підняла голову, її жовті очі на мить зустрілися з поглядом Віти, і раптом вона обережно торкнулася лапкою її коліна, ледь-ледь.

Віта здригнулась.

— Вона… мене зачепила…

Максим усміхнувся.

— Вона знайомиться.

Він погладив Багіру по спині і трохи тихіше додав:

— І це неправда.

Віта насупилась.

— Що саме?

Максим глянув на кішку.

— Те, що чорні коти приносять нещастя. Моя Багіра навпаки врятувала мене від нього.

Віта підняла очі.

— Як?..

Максим не відповів одразу. Він подивився на Багіру, ніби чекав, що вона сама щось зробить.

Кішка раптом насторожилась. Її вуха піднялись, хвіст завмер.

— Дивись, — тихо сказав Максим.

Десь у траві щось ледве чутно шаруділо.

Багіра повільно підвелась, зробила крок уперед… ще один.

І різко кинулась.

Віта здригнулась.

— Ого…

Кішка зупинилась біля кущів і завмерла, уважно вдивляючись у темряву, ніби перевіряла, чи там ще щось є. Потім спокійно повернулась назад і знову сіла поруч із Максимом.

Наче нічого не сталося.

Віта не відводила від неї погляду.

— Вона… така швидка…

Максим ледь усміхнувся.

— Вона завжди все помічає. І одного разу це врятувало нас.

Тепер Віта вже не кривилась.

— Як?..

Максим сів зручніше, а Багіра вмостилась біля нього.

— Вночі всі спали. І раптом вона почала бігати по кімнаті. Нявкала, стрибала, не давала спати.