Розділ 2 МАГІЧНИЙ ЛІС.

Коли дівчинка розплющила очі, вона побачила, що стоїть посеред дивного й надзвичайно красивого лісу.
Дерева тут були дуже високі.
Їхні стовбури сяяли золотом, а листя мерехтіло ніжним бірюзовим світлом.
Трава під ногами переливалася всіма кольорами веселки.
У повітрі літали крихітні світлячки, залишаючи за собою тонкі золоті сліди, які повільно танули в повітрі.
Дівчинка розгублено озирнулася навколо.
— Де це я? — тихо запитала вона.
Поруч у траві спокійно сидів знайомий сірий котик.
Його шерсть світилася ще яскравіше, ніж раніше.
— Це Магічний Ліс, — відповів він.
Віта здивовано подивилася навколо.
— Магічний?..
Котик ледь кивнув.
— Саме тут починається світ тварин.
Тут ти зустрінеш багатьох із них і дізнаєшся їхні історії.
Він підвів голову й подивився вглиб лісу.
— А ще ти познайомишся з дітьми, які розкажуть про своїх улюбленців і покажуть тобі їхні маленькі світи.

Раптом між золотими деревами щось ворухнулося.
Із-за стовбура обережно визирнув заєць.
Він був білосніжний, але на його лапках сяяли маленькі золоті плями.
Заєць уважно подивився на дівчинку, а потім підстрибнув ближче.
— Ласкаво просимо, — сказав він м’яким голосом, схожим на тихий дзвін дзвіночків.
Дівчинка різко відступила назад.
— Ти… ти говориш?! — розгублено вигукнула вона.
Котик поруч лише спокійно махнув хвостом.
— У Магічному Лісі всі тварини можуть говорити, — пояснив він.
Віта недовірливо подивилася то на кота, то на зайця.
— І що тепер? — буркнула вона. — Ви хочете, щоб я просто стояла тут і розмовляла з вами?
Заєць тихо засміявся.
— Ні. Ми хочемо показати тобі наш світ.
У цей момент із-за дерев почали з’являтися інші тварини.
Маленьке лисеня обережно визирнуло з-за кущів.
На гілці поруч сіла різнокольорова пташка.
А трохи далі повільно виповзла маленька черепашка, панцир якої м’яко світився зеленкуватим світлом.
Вони обережно зібралися навколо дівчинки.
— Навіщо? — насторожено запитала Віта.
Заєць підняв голову.
— Тому що ти ще не знаєш, ким ми насправді є.
Він на мить замовк, ніби даючи їй час подумати.
— Але це лише початок, — тихо додав заєць. — Попереду на тебе чекає ще одна зустріч.

Заєць підстрибнув на стежку і весело махнув лапкою.
— Ходімо далі! — сказав він.
Котик теж рушив уперед і озирнувся через плече.
— Не відставай.
Віта ще кілька секунд стояла на місці.
Їй зовсім не подобалося все, що відбувається.
Але вона зрозуміла одну важливу річ — вона знаходиться у зовсім незнайомому місці.
Тож дівчинка швидко рушила за своїми новими знайомими.

Віта йшла за котиком і зайцем вузькою стежкою, що звивалася між золотими деревами.
Навколо було тихо.
Але це була незвичайна тиша.
Здавалося, ніби сам ліс тихо шепоче.
Ніжно-рожеві пухнасті кущі коливалися від легкого вітру.
Вони були схожі на маленькі хмаринки, що випадково опустилися на землю.
Звідкись долинав аромат меду і свіжих квітів.
На гілках тихо ворушилися пташки.
Вони спостерігали за дівчинкою блискучими очима.
Віта раптом зупинилася.
— Тут усе таке дивне… — пробурмотіла вона. — Так же не буває.
Заєць озирнувся і підстрибнув ближче.
— Для тебе дивне. А для нас — звичайне.
Він розвів лапками.
— Це наш дім.

Котик зупинився і повернувся до дівчинки.
Його шерсть м’яко сяяла у золотавому світлі лісу.
— Ми привели тебе сюди, бо хочемо розповісти трохи більше про наш світ.
Віта скептично схрестила руки.
— Навіщо?
Котик спокійно подивився на неї.
— Щоб ти зрозуміла одну важливу річ.
Він повільно махнув хвостом.
— Кожна тварина у світі має свою роль.
І жодна з них не з’явилася просто так.
Віта тихо фиркнула.
— Навіть звичайні коти і зайці?
Заєць весело ворухнув вушками.
— Особливо вони.
Котик на мить подивився кудись углиб лісу, ніби слухав тихий шепіт дерев.
— Щоночі я приходитиму до тебе.
Віта здивовано підняла брови.
— Що?
— Коли ти засинатимеш у своєму світі, — спокійно пояснив котик, — ми будемо вирушати в нову подорож.
Він трохи нахилив голову.
— Ти познайомишся з різними людьми і їхніми тваринами.
— Вони покажуть тобі свої маленькі світи.
Віта мовчала, дивлячись на нього з недовірою.
Котик тихо додав:
— І тоді ти зрозумієш, що ті, кого ти називаєш «просто тваринами», насправді дуже важливі для нашого світу.
Дівчинка вже відкрила рот, щоб щось сказати, але котик раптом підняв голову.
— А зараз нам час повертатися.
Віта одразу насупилася.
— Куди повертатися?!
Котик усміхнувся своїми зеленими очима.
— Туди, звідки ти прийшла.

Світ навколо раптом почав світитися ще яскравіше.
Рожевий пух закружляв у повітрі, наче маленька заметіль із м’яких хмаринок.
Золоті іскри спалахнули між кущами і почали обертатися навколо Віти.
— Гей! Що відбувається?! — вигукнула дівчинка.
Котик лише спокійно подивився на неї своїми зеленими очима.
— Не хвилюйся, — тихо сказав він. — Просто настав час повертатися.
Магічні вогники закружляли швидше.
Ліс почав розчинятися в сяйві.
Золоті дерева зникали одне за одним.
Рожеві пухнасті кущі танули, ніби ранковий туман.
Останнє, що побачила Віта, — це котячі зелені очі, що загадково блиснули в світлі.
А потім усе зникло.