РОЗДІЛ 1 У ДИТЯЧОМУ САДОЧКУ

Дитячий садочок «Колосок» стояв на тихій околиці невеликого містечка.
Це була світла й затишна будівля, біля входу якої квітнули яскраві клумби.
На задньому дворі був майданчик із гойдалками та великою пісочницею.
Поруч росли маленькі деревця, під якими діти любили гратися у теплі сонячні дні.
Щоранку тут лунав дитячий сміх.
А разом із ним починалися нові маленькі пригоди.

Того дня вихователька, пані Оксана, оголосила щось дуже цікаве.
— Дітки, сьогодні у нас день розповідей про домашніх улюбленців, — сказала вона з усмішкою.
— Давайте поділимося історіями про ваших пухнастих або пернатих друзів.
Діти одразу пожвавилися.
Кожному хотілося розповісти про свою тваринку.
А потім пані Оксана показала маленького хом’ячка, який сидів у неї на долоні.
Діти захоплено дивилися на нього і весело сміялися.

Першою підняла руку маленька Катруся.
— У мене є рудий котик Марсик! — радісно сказала вона.
— Він дуже любить гратися з м’ячиком і часто спить на моїй подушці.
Катруся показала малюнок свого пухнастого котика, і діти одразу заусміхалися.
— Який милий! — прошепотіла хтось із дівчаток.
Потім почали розповідати й інші.
— У мене є песик Бім! Він бігає за мною по всьому двору! — похвалився Марко.
— А в мене папужка! Він уміє казати «Привіт!» — гордо сказала Настя.
Один хлопчик навіть розповів про маленьку черепашку на ім’я Сонька, яка повільно ходить по підлозі й ховається у свій панцир, коли лякається.
У групі стало дуже весело.
Діти сміялися, дивувалися і з цікавістю слухали одне одного.
Здавалося, кожен хотів розповісти про свого улюбленця.

Коли черга дійшла до Віти, вона мовчала, склавши руки на грудях.
Усі очі в групі були звернені на неї.
Дехто з дітей навіть нахилився вперед, щоб краще почути, що вона скаже.
— Віто, а в тебе є тваринка? — лагідно запитала вихователька пані Оксана.
Дівчинка повільно підняла голову.
— Ні. І я їх не люблю. Вони мені не потрібні.
У групі раптом стало тихо.
Катруся здивовано кліпнула очима.
Марко навіть відкрив рот від подиву.
— Як це — не любити тваринок? — тихо сказала одна дівчинка.
— Вони ж такі милі!
— Так, мій песик завжди радіє, коли я повертаюся додому, — додав Марко.
Віта лише знизала плечима.
— Мені байдуже, — коротко відповіла вона.
Пані Оксана трохи насупилася, але говорила спокійно:
— Тварини — це наші друзі. Вони теж відчувають радість і страх, так само як і ми.
Та Віта лише відвернулася до вікна.

Після садочка мама забрала Віту.
Вони йшли додому вузькою вуличкою, уздовж якої росли високі каштани.
Легкий вітер тихо шелестів листям, а на тротуарі бігали голуби, клюючи крихти хліба, які хтось залишив.
Віта помітила їх і раптом сердито замахнулася ногою.
— Геть звідси! — крикнула вона.
Голуби злякано злетіли вгору, гучно тріпочучи крилами.
Мама здивовано подивилася на доньку.
— Віто, навіщо ти їх лякаєш? — тихо сказала вона.
Дівчинка лише знизала плечима й пішла далі.

Трохи далі дорогою вони побачили котика.
Він сидів на подвір’ї біля паркану й спокійно вилизував свою пухнасту сіру лапку.
— Дивися, який гарний котик! — усміхнулася мама.
Віта нахмурилася, нахилилася й схопила маленький камінець із дороги.
— Не треба, Віто… — тільки й встигла сказати мама.
Та дівчинка вже кинула камінь у його бік.
Камінь не влучив, але котик стрімко злякався і шмигнув у кущі.
— Віто! — суворо сказала мама, зупинившись. — Що ти робиш? Так не можна.
Вона подивилася на доньку і тихіше додала:
— Тварини — це живі створіння. Вони нічим не гірші за людей і теж заслуговують на повагу.
Віта лише відмахнулася.
— Та нічого йому не буде! — буркнула вона.
— Це ж просто тварини.
Мама тихо зітхнула, але більше нічого не сказала.

Того вечора Віта була трохи сердита.
Мама все ще докоряла їй за поведінку з котиком.
Дівчинка мовчки сиділа у своїй кімнаті.
На стінах висіли малюнки, карта світу й кілька яскравих постерів.
На полицях стояли книжки, конструктори та різні іграшки.
Колись серед них були й іграшкові тваринки.
Але тепер їх там майже не залишилося.
У коробці під ліжком лежала плюшева собачка з відірваною лапкою,
поруч — зайчик із надтріснутим вушком,
а маленький тигрик давно загубив свій хвіст.
Віта не любила тварин — навіть іграшкових.
Згодом дівчинка вимкнула світло й лягла в ліжко.
Кімната занурилася в темряву.
Лише місячне світло тихо пробивалося крізь вікно і малювало сріблясті смужки на підлозі.
Вона майже заснула, коли раптом почула тихе нявкання.
Спочатку їй здалося, що це просто звук з вулиці.
Але нявкання повторилося…
і цього разу зовсім близько.

Віта розплющила очі й завмерла.
Просто на підвіконні сидів котик.
Його шерсть м’яко світилася сріблястим світлом, а зелені очі таємниче блищали в темряві.
— Як ти сюди потрапив? — здивовано прошепотіла Віта, підводячись на ліжку.
Котик уважно подивився на неї, ніби давно її знав.
— Ти дуже не любиш тварин… чи не так?
Віта здригнулася, почувши його голос.
— І що? — буркнула вона.
Котик легко стрибнув із підвіконня на підлогу.
Його хвіст повільно гойдався з боку в бік.
Золотий медальйон на його шиї тихо засвітився теплим світлом.
— Я покажу тобі дещо цікаве, — спокійно сказав котик.
— Після цього ти сама зрозумієш.
Віта недовірливо примружилася.
— Що саме покажеш?
Котик усміхнувся своїми загадковими котячими очима.
— Світ тварин.