Глава 36

Олексій

Чую, як у Федорівни від новини барбариска між зубами лопнула, й трішки перекосило лице. Ну що ж, будемо сподіватись, що то не інсульт.
— Дуже приємно познайомитись, Світлано Федорівно, — каже Ліза, простягаючи руку для привітання.
Теща, звісно, важко видихнувши, подає руку.
— Навзаєм, Лізо. Звикай почувати себе як… вдома. Льошо, а можна тебе на хвилинку?
— Звісно.

Ліза

Напевно, та ні, я впевнена, що вона не задоволена, бо я не самий очікуваний гість.
Дім великий й чимось нагадує дачу, на якій ми відпочивали з Льошкою. Відразу зрозуміло, що дизайн робила чи узгоджувала одна людина, і, напевно, це була Марія.
Очікую в коридорі хоча б на когось, аж тут виходить Льоша.
— Ходімо, я покажу нашу спальню.
Світлана Федорівна виходить з кабінету вже з явно кращим настроєм і, я б сказала, з якимось полегшенням. У будь-якому разі, вона мені посміхається, й, що головне, посмішка не натягнута.
Наш шлях пролягає на другий поверх.
— Відразу попереджаю, це моя кімната! Кімната Маші сусідня, колись вона була нашою спільною.
— А давно ти переїхав?
— Ще до знайомства з тобою, — відповідає мені чоловік, а в мене ніби з душі цеглину прибрали, бо я все одно переймалася, що була першочерговою ланкою їхньої розрухи в стосунках. — Тепер це наша кімната. Куди розкласти речі, ти й сама розберешся. Я поїхав на роботу, потім ввечері мені потрібно до Роми, ти пам’ятаєш його? — ствердно киваю чоловіку. — Ми з ним підпишемо контракт по роботі, й, напевно, близько восьмої я буду вдома.
— В мене є два запитання!
— Кажи, — з посмішкою відповідає Льошка.
— Про що з тобою говорила теща? Бо після вашої розмови їй явно полегшало.
— Вона перелякалася, що більше не потрібна і ми її виставимо. Я її заспокоїв. Лізо, вона залишиться жити з нами та своєю онукою, сподіваюсь, ти спокійно зможеш сприйняти моє рішення.
— Я вважаю його вірним. Запитання номер два: я знайома з Сонею, але ж не в новому статусі!
— З цим запара, звісно, бо я не можу зайти до неї в кімнату на хвилину, просто сказавши, аби вона познайомилась з моєю новою майбутньою дружиною.
— Напевно, хвилини було б замало…
— В мене хороша донька, і я маю надію, що з часом вона звикне й прийме цей факт її життя. Поговорю з нею, коли повернусь додому. Все, я пішов, кохаю тебе.

Вже розклавши речі я відчула жахливий голод. Звісно, аби в мене була можливість не виходити, то цілий день просиділа б в цій кімнаті. Мені стидно дивитись в очі його тещі, можливо, вона мене все-таки ненавидить.
Все ж таки, взявши себе до рук, виходжу зі свого пристанища.
— Лізо, ти їсти хочеш?
— Чесно кажучи, дуже.
— І чого ти терпіла? Мене боялась?
— Просто все якось швидко закрутилось. Та і я немов грім з неба у вас вдома з’явилась.
— Сідай, я тобі покладу їсти. В мене з готового є відбивні й пюре, підходить?
— Чудово!
Отримавши тарілку з їжею, смакую кожним кусочком. Я ніколи не думала, що так буду сумувати за домашньою їжею.
— Ти немов з голодного лісу. Лізо, в мене ще є, якщо що.
— Просто сумувала за домашньою їжею. Я два тижні жила в хостелі, а там не було де готувати.
— А ти не місцева, хіба?
— Я не спілкуюсь з мамою, — ніяково відповідаю жінці. — Вона у своїх намаганнях зробити тільки краще, доволі багато зруйнувала.
— Ну, добре. Їж, а я пішла до Соні.
— Мені краще їй на очі не потрапляти поки?
— Лізо, вона сама потрапить тобі на очі в будь-який момент.

Час ніби, насміхаючись, йшов утричі повільніше. Звісно, я перебільшую, але саме так мені здавалось до того моменту, коли додому повернувся Льоша. Очікувала на нього в холі, і як тільки він з’явився в будинку, я пригнула йому на шию з обіймами. Все перейшло в доволі палкий поцілунок, який розірвав дитячий крик:
— Татусю! — кричить мала й вибігає до нас, звісно, до того моменту ми вже встигли відсторонитись, але малеча швидко зупинилась. — Лізо, ти прийшла до нас в гості?
— Донечко, давай я зараз роздягнуся і ми підемо до Агнес?
— Добре, я пішла розбуджу її.

Олексій

— Ти погодувала вже Агнес?
— Ще ні, вона тільки вмила личко.
— Соню, пам’ятаєш, ти завжди хотіла братика чи сестру?
— А я більше не хочу, татусю!
— Чому?
— Бо мами нема вдома.
— Твоя мама час від часу буде тебе навідувати. Й можливо вона скоро приїде, але не надовго.
— А Ліза прийшла в гості?
— Не зовсім, мала. Ліза буде тут жити з нами.
— В неї немає дому?
Не знаю, що й відповісти правильно. Рукою прикриваю обличчя й активно думаю.
— Ліза буде новою мамою? — перериває думки запитання доні.
— Соню, в тебе є мама, і її звати Маша. Ліза — моя майбутня дружина… — так, до такого педіатрія в університеті не готувала. — Ліза народить тобі братика чи сестру.
— І ти мене більше любити не будеш?
— Я дуже сильно тебе люблю й завжди буду твоїм батьком.
— Тато, а Агнес залишиться моєю?
— Звісно, люба. Ліза буде тобі немов твоя хрещена Альбіна.
— Тобто як матір, яка мене не народжувала?
— Так, кицюню.
— Можна я Лізу не буду називати мамою?
— Ти й не повинна.
— Думаю, ми домовимось з новою дитиною.
— Про що домовитесь?
— Про догляд за Агнес, татусю.

Ліза

Я живу в новому домі вже близько трьох тижнів. Стосунки зі Світланою Федорівною, так би мовити, нормальні. Іноді ми навіть спілкуємось на душевні теми. Гуляємо разом з Сонею й Федорівною. Нещодавно до нас Неля приходила, і, як сказав Льоша, теща виявила стійкість у спілкуванні, враховуючи їхню взаємну неприязнь. Мене ж подолав токсикоз, й колись улюблений одеколон Льоші був схований на дальню полицю, так би мовити, на потім.

Ранком середи, коли я відправила коханого на роботу, у наші двері постукали. Я не була сильно здивована, бо розуміла, що такі зустрічі будуть, напевно, доволі часто.
— Ти ба, Лізко, повернулась з Одеси?
— Привіт, Машо.
— Ну, чого двері тримаєш? — відступаю, аби вона увійшла всередину. — Соню, мама вдома! — кричить на весь голос жінка.
На гомін вибігає Світлана Федорівна. На її обличчі читається радість від зустрічі, яка швидко змінюється від спогадів, напевно.
— Що ти тут робиш?
— Мам, ти що, не рада мене бачити? — з посмішкою запитує Маша.
— Я казала, що ти повинна попереджати про свої візити!
— Чого б це я попереджала, якщо їду у власний будинок! — трішки кольнуло від розуміння, що вона каже правду.
— Машо, з яких пір він твій?
— Ну, мій адвокат все вирішує, мам, — повертається на мене й оцінювальним поглядом вдивляється. — Пішли у твою кімнату й поговоримо?
— Пішли у вітальню, Ліза тут також живе.
— Ти мене дивуєш, — відповідає своїй матері й продовжує за нею слідувати. — Лізо, а зроби нам чаю.
— Сиди, тут прислуги нема, — суворим голосом наказує мені жінка. — Машо, а де дитина?
— В машині з моїм хлопцем. Я просто не хотіла відразу її заносити сюди. Мій хлопець, до речі, адвокат, й ми активно відсуджуємо права на нерухомість й Соню.
— Принесеш онука? Подивитись на нього хочу.
— Зараз, — каже жінка та йде на вулицю.
Ми сидимо в тиші.
— Я не хочу, аби Маша забрала будинок чи дитину. Вона хоче це зробити лише з жаги помсти, а що потім буде робити, якщо отримає, то, напевно, й сама не знає.