Глава 35

Олексій
— Знаєш, я без тебе, напевно, й не жив, — тихо кажу Лізі й ще ближче, до болю притискаю її до свого тіла, вдихаючи рідний запах.

— А я намагалась жити без тебе… — вона замовкає, і в цьому формулюванні ховається стільки невисловленого болю. Ну, це зрозуміло. Напевно, так було треба.

— І як? — заглядаю в її очі, боячись почути правду.

— Як бачиш, не вийшло, — каже Ліза й ніжно, трохи сумно всміхається.

Чотири довгі місяці я жив лише думками про неї, мріями про нашу зустріч. Попри все, я був абсолютно впевнений у тому, що вона обов’язково ще відбудеться. Ця віра тримала мене на плаву. Я продовжував жити в очікуванні омріяних поцілунків, божевільної близькості та дотиків до її шовковистої шкіри.

— Погано без тебе, Льош. Невимовно просто, — шепоче вона, ховаючи обличчя на моїх грудях.

— Знаєш, мені так не хочеться вставати з цього ліжка… Але нам уже час одягатись, зовсім скоро Нелі повернеться додому. — Боже, як я хочу залишитись тут із тобою назавжди! — Ліз, слухай, давай зберемо твої речі й ти переїдеш жити до мене?

— Коханий, я б залюбки, але для початку тобі треба… — я не даю Лізі договорити, перебиваючи її на пів слові:

— Розлучитись?

— Ні, я розумію, що то буде ще дуже довго. Так, я знаю про всі твої проблеми, — каже Ліза й важко, переривчасто дихає. — Нелі мені все розповіла, тож очікувати на офіційне розлучення прямо зараз було б безглуздо з моєї сторони. Поговори з тещею. Познайом нас спочатку, а вже потім я переїду до твого дому. Просто… це якось неправильно. Вона живе там з тобою, в будинку, де ще нещодавно жила її рідна донька, а тут раптом приїжджаю я. Давай зробимо все по-людськи, правильно!

— Добре, я сьогодні ж із нею проговорю цю тему й, думаю, на днях зможу вас познайомити. Тільки пообіцяй мені: не зникай більше. Ніколи.

— Я кохаю тебе, — тихо каже Ліза, гаряче видихаючи мені в шию.

Поки Ліза пішла до душу, я залишаюся сидіти на ліжку. У голові панує легкий туман, я досі не можу повірити в те, що бодай у чомусь моє розбите життя нарешті пішло на краще.

Коли кохана вийшла й почала одягатись, я вирішив зробити для неї чаю. Заходжу назад до кімнати з гарячими чашками й у раптовому пориві, бажаючи поцілувати її тонку, гарну шию, дбайливо прибираю вбік її шовковисте волосся.

У ту ж секунду відчуваю, як Ліза вмить напружилась і буквально заклякла на місці. Мой погляд падає на її шкіру. Там, трохи нижче вуха, чітко видніються багряні залишки загримованого синця — характерного сліду від чужих грубих поцілунків.

Мене миттєво накриває жорстокими флешбеками. Тільки тепер замість колишньої дружини Маші переді мною стоїть злякана, бліда Ліза. Двічі в одну річку не ввійдеш? Брешуть. Я, напевно, по саму шию вже загруз у цій багнюці. У цю секунду я понад усе на світі хочу повернутись на одну-єдину хвилину назад і ніколи не чіпати те волосся. Але це неможливо. Душу затоплює брудний, липкий підступний відчай, а до горла підкочує нудота. Мені стає бридко. Раціонально я розумію, що ці чотири місяці вона жила своїм життям, була вільною й могла бути з іншими чоловіками… Та від цих думок душевний біль стає просто нестерпним. Я нічого не можу з собою вдіяти. Стерпіти це і вдати, що все гаразд, я теж не зможу.

— Я так бачу, ти там не сильно за мною й сумувала?! — з невимовною гіркотою та отрутою в голосі кидаю дівчині.

— Льош… Я не спала з Женею, — тихо, але твердо каже вона, дивлячись на мене великими очима.

— А до чого тут узагалі якийсь Женя? Не з ним, так з іншим, яка різниця?!

— До того, що я всі ці чотири місяці жила в його домі! — зривається вона.

— Чудово! Просто блискуче, — гірко кажу Лізі й різко відсторонююсь, роблячи крок назад.

— Прошу тебе, послухай мене…

— Кажи, — мій голос стає крижаним. — Я готовий сприйняти все, що б ти зараз не сказала. Просвіти мене.

Ліза

«А що ти йому скажеш, Лізо? Що?» — панічно б’ється думка в моїй голові. Він не вірить мені. Більше не вірить. Мій Льоша ніби в один момент вибудував між нами глуху, непробивну стіну недовіри й відчуження. Я дивлюся на нього й відчуваю, що просто не можу, не здатна зараз видавити з себе всю правду про Женю, про його божевілля та жахливі намагання взяти мене силою. Це виглядає як виправдання винної.

Я мовчки підіймаю на нього повні сліз очі в марній надії, що все це страшне марення зникне. Що час просто повернеться назад — туди, в той момент, коли ми ще пів години тому були безмежно щасливі.

— Ти мовчиш? Намагаєшся хоча б щось на ходу придумати? — добиває він своїм презирством.

— Я кохаю тебе, Льоша… — це єдине, що я можу вимовити крізь спазм у горлі.

— І я тебе кохаю… Та думаю, це з часом минеться, — сухо відрізає він.

Ще якихось пів години тому ми святкували наше довгоочікуване возз’єднання. Я перебувала на сьомому небі від щастя, ми палко займались коханням, і мені здавалось, що все складне в житті нарешті на владнається. Я була по-справжньому щасливою, розчиняючись в омріяних обіймах єдиної коханої людини. А зараз… Зараз я безпорадно споглядаю, як мій Льоша з кам'яним обличчям швидко збирає свої речі та планує назавжди піти геть з мого життя.

— Льош, між нами нічого не було! Почуй мене, я не твоя колишня дружина! Я не Маша!

— Ліз, ти що, шиєю об щось просто вдарилась? — знущально запитує він, дивлячись на слід під моїм волоссям.

— Ні… — тихо відповідаю я, розуміючи, що виправдовуватися далі немає сенсу.

Що ж, якщо він іде, я теж зберуся й полишу це житло слідом за ним. Я не залишуся в Нелі тягарем. У мене є трохи грошей, їх вистачить на якийсь дешевий хостел. Даремно я взагалі прийшла сюди, треба було виждати час, перетерпіти.

Олексій

У двері кабінету наполегливо постукали.

— Заходьте, — глухо відгукуюсь я, відриваючись від документів.

— Привіт, Льоша! Я дзвонила тобі весь вечір! Ти куди зник?! — у кімнату майже влітає знервована, бліда Нелі.