Глава 33

Глава 33
Ліза
Я стою перед цими знайомими дверима й тихо стукаю в надії, що вона вдома. Але за зачиненим полотном мене зустрічає лишень глуха, байдужа тиша. Це місце — мій останній притулок, єдина соломинка, куди я ще можу прийти після всього й просто притулитися, сховатися від усього світу. Хоча, кого я обманюю? Як уже всім давно відомо, я вся складаюся з наївності; вона, так би мовити, повністю мною править. І вся ця моя поїздка, мабуть — абсолютно дурна й безглузда затія. Можливо, моє останнє крихке сподівання на теплу зустріч і розуміння ось-ось із тріском розіб’ється об кляту, холодну реальність.

Зараз я почуваюся справжнім безхатьком. Наче якийсь покинутий собака, котрий відчаю намагається прибитися до кожного випадкового перехожого в надії отримати бодай крихту хліба, безпеки й людського тепла. Вже третю годину поспіль я, як символ останньої вірності, сиджу на своїй валізі просто під цими дверима. І паралельно з цим мій власний мозок активно, навіть якось нахабно й безжально, тицяє мене в усе ще таке близьке минуле, змушуючи знову й знову переживати події останніх днів...

Два тижні тому...

Уже пішов четвертий місяць, як я живу в Одесі разом із Женею. Все йшло своїм звичним, розміреним руслом. На вихідних ми стабільно зустрічалися з його численними друзями чи колегами. У будні — багато працювали, вечорами разом куховарили й вечеряли, ділилися розповідями про день, що минув, а потім спокійно розходилися спати по своїх окремих кімнатах. Цей відпрацьований, безпечний розклад в одну мить зруйнувало всього одне питання, яке важким тягарем повисло в повітрі посеред тихої вечері.

— Ліз, мене тут запросили на день народження до одного дуже важливого колеги по роботі... Ти не могла б скласти мені компанію? — ніби між іншим запитав Женька, не піднімаючи очей від тарілки.
— Ну, якщо в цьому справді є потреба, то звісно зможу, — відповіла я, паралельно відрізаючи собі шматочок запеченого м’яса.
— Просто... розумієш, мені потрібно, щоб ти прикинулася моєю дівчиною. Ну, точніше, нареченою.
— Це ще навіщо? — я ледве не вдавилася тим шматком м’яса, шоковано вставившись на Женю.
— Розумієш, у нас у колективі так склалося... Коротше, в мене на роботі всі чомусь думають, що я гей.

Я полегшено й голосно засміялася:
— Але ж це абсолютні дурниці! Не бери собі цього до голови й не зважай на хворих людей. Звісно, якщо це допоможе розвіяти їхні плітки, то підемо разом. Вони ще лікті кусатимуть від заздрощів! Який там дрес-код?
— Ми купимо тобі новеньку, особливу сукню, — з якоюсь дивною, хитрою посмішкою відповів Євген. — Правильніше сказати, я її для тебе вже придивився в одному бутику.
— Ого, яка впевненість! А якби я сказала «ні»?
— Але ж ти дала правильну відповідь, — відрізав Женя.

Мене аж трішки напрягла і навіть налякала його надмірна самовпевненість у той момент. Дала правильну відповідь... Наче в мене взагалі був вибір.
— Ліз, і ще одне: я вже записав тебе на завтра до найкращого перукаря та на професійний макіяж.
— Та навіщо такі витрати? Я й сама могла б цілком нормально все зробити, досвід є.
— Це не простий захід, хай це й називається просто днем народження. Там будуть серйозні люди.
— Ну добре, як знаєш, — здалася я.

Уже наступного дня прямо в нашу велику квартиру приїхали дві дівчини-стилістки для створення зачіски й макіяжу. Трохи пізніше кур’єр доставив фірмовий чохол із сукнею, витончені туфлі на підборах і маленьку брендову сумочку.

Чотири години підготовки проминули несподівано швидко, і коли я нарешті підійшла до великого дзеркала, на мене подивилася абсолютно невідома, незнайома мені до цього дівчина. Моє довге волосся було вкладене розкішними, пружними кучерями. Довжину я вирішила не піднімати, тому локони важкою хвилею доходили аж до самих сідниць. Макіяж був виконаний у стриманих, але глибоких тонах; він ідеально підкреслював розріз очей і робив губи візуально набагато пухкішими й чуттєвішими, ніж вони були в житті.

А сукня... Це був шедевр кольору ніжної небесної блакиті, яка донизу плавно переходила в мерехтливе срібло вечірніх зірок. Вперше побачивши її на вішалці, я категорично відмовилася її одягати, адже ззаду був надто відвертий, глибокий виріз, що повністю оголював спину аж до самого попереку. Та зараз, усе ж таки вдягнувши її, я була щиро здивована. Вона сиділа на мені так, ніби була зшита за моїми індивідуальними мірками. Тканина вигідно підкреслювала груди й тонку талію, виріз на спині виявився не таким уже й зухвалим, а довга спідниця легко, наче струмок, розливалася й спускалася до самої підлоги.

— Ти просто дивовижна... — пролунав раптом низький, хрипкий голос у мене за спиною.
Я озирнулася й побачила Женю в елегантному костюмі.
— У тебе справді чудовий смак! — щиро захопилася я, розглядаючи своє відображення. — Я навіть не думала, що ця сукня так гарно сяде по фігурі.
— Я ніколи в житті не сумнівався у своєму виборі, — тихо промовив Женя, простягаючи мені маленьку сумочку й при цьому якось занадто повільно, м’яко торкаючись пальцями моєї відкритої долоні.

Внутрішній голос панічно шепнув: «Видихни, Лізо, заспокойся, він же нічого такого не зробив. Тобі просто здається, ти все накручуєш».
— Ліз, дай мені свою руку, — попросив хлопець, простягаючи долоню у відповідь. — Поїхали, нам уже час.

Ми приїхали до величезного заміського маєтку. Враховуючи кількість святкових ліхтариків та ілюмінації на території, цей будинок стовідсотково було видно навіть із космосу. Гостей зібралася якась просто неймовірна кількість, і всі були вбрані за останнім писком вечірньої моди. Складалося стійке відчуття, що я якимось дивом потрапила в минуле сторіччя на розкішний бал до якогось графа. Дороге шампанське лилося рікою, а десь на терасі лунала вишукана жива музика.

— Добрий вечір, Олено Павлівно, — ввічливо привітався Женя із поважною жінкою років п’ятдесяти, яка тримала в руках келих.
— Женю, хлопчику мій, як я рада тебе бачити! — широко всміхаючись, вигукнула пані Олена, а потім перевела зацікавлений погляд на мене. — А що це за чарівна пані поряд із тобою?
— Знайомтеся, це Єлизавета, моя наречена, — гордо заявив цей дурень.