Глава 32

Ліза
Я чекаю на Женю вже хвилин сорок. За цей час встигла повністю розкласти свої нечисленні речі й детально дослідити кожен куточок свого тимчасового притулку в цьому новому, абсолютно чужому житті.

Квартира на вигляд просто величезна, навіть надто. Три просторі кімнати, дві вбиральні, два великі балкони, причому один із них сполучається відразу з двома кімнатами. Кухня тут більша, ніж моя стара кімната в батьківському домі, і це при тому, що вона плавно з’єднується з вітальнею, утворюючи простору зону для відпочинку та прийому їжі. І наостанок — так, гардеробна. Тут без проблем можна розмістити речі родини щонайменше з шести людей. Для порівняння, наша з мамою шафа, напевно, займала площу втричі чи вчетверо меншу, ніж ця окрема кімната. Навіщо він винайняв цього монстра серед квартир? Для кого?

Я ще там, на залізничному пероні, чітко зрозуміла, що зробила величезну дурницю, піддавшись емоціям і приїхавши сюди.

А може, все якось владнається? Може, Женя справді зможе щиро сприйняти те, що між нами нічого не можливе, і ми назавжди залишимося просто друзями? І тепер лише від нього залежить, якими саме: давніми й близькими чи просто колишніми знайомими.

А ще десь глибоко в душі я до останнього сподівалася, що Льоша хоча б спробує набрати мене чи напише якесь коротке повідомлення. Але у відповідь — лише глуха, вбивча тиша. Ні, ну не могла ж я настільки мало важити в його житті, щоб він так легко мене відпустив? Він же дивився мені в очі й казав, що кохає. Він так переконливо говорив, що хоче бути разом, що мріє про справжню сім’ю... Хм… Візьми себе в руки, Лізо. У нього все ще є його стара сім’я, яка тримає його міцно.

— Ліз, ти де? — раптом почувсь гучний голос Женьки, який долинав із передпокою. Хоча, можливо, у цих розкішних хоромах є якісь конкретніші, вишукані назви для кімнат? І звичайний туалет тут насправді гордо зветься ватерклозетом?
— Зараз! — виходячи з полону своїх дурних і болючих думок, відгукнулася я до Льо... тобто до Жені. Ледь не назвала його іншим ім'ям.

— Ліз, тримай ось цю сумку, але якщо вона важка, то не піднімай, залиш. Я зараз спустився ще за однією до машини, — скомандував хлопець, заходячи на кухню.
— Це ти вирішив зробити оптову закупку для притулку знедолених? — спробувала пожартувати я, дивлячись на кількість пакетів.
— Як завжди, беру все на тиждень наперед. Знедолених у цьому домі більше не буде, — твердо відрізав він, і я не до кінця зрозуміла, що саме він мав на увазі під цими словами.
— А можна тебе попросити наступного разу взяти й мене з собою в супермаркет? Ми з мамою завжди ходили разом… — мені просто стало моторошно й сумно залишатися в цій здоровенній квартирі на самоті.
— Добре, домовилися, — з теплою усмішкою на обличчі відповів хлопець.

Пакет виявився зовсім не важким. Розбираючи продукти й викладаючи їх на стіл, на самому дні я несподівано знайшла новенький мобільний стартовий пакет.
— Жень, ти вирішив змінити свій номер? — запитала я у хлопця, коли він повернувся в дім із рештою речей.
— Ні, Ліз. Я купив його для тебе.
— Але навіщо? Я не планувала нічого міняти!
— Ліз, послухай мене, — він підійшов ближче й заглянув мені в очі. — Цей чоловік — зрадник. Але ти ж зрозумій мене правильно: він не заспокоїться. Він почне набридати тобі дзвінками сам або шукатиме інші, незнайомі номери. Я гадаю, що на перших порах тобі краще просто змінити номер і обірвати цей зв'язок. Потім, звісно, якщо забажаєш, ти зможеш повернути стару сім-карту й ходити з нею. Добре?

— Я думаю, що спробувати можна… — тихо кажу я, а в самої всередині в цей момент щось із тріском обривається.

Я так сильно не хочу виглядати в його очах наївною дурепою, яка досі відчайдушно чекає на дзвінок чи бодай якесь повідомлення від людини, яка по факту мене зганьбила й змішала з брудом. Але, Боже, як же сильно я насправді на це чекаю…

— Тоді спробуй почати все з чистого аркуша, з нуля, — примружившись, лагідно каже Євген. — Ти вже плануєш щось на найближчий час?
— Я планую сьогодні просто відпочити, прийти до тями, а вже відзавтра піду шукати роботу.
— Але ж тебе ще навіть не звільнили з лікарні, документи не готові.
— Я планую поки що знайти якусь іншу роботу, взагалі в іншій сфері.
— Ти ж так сильно хотіла бути лікарем, Ліз. Просто зачекай трохи. Я попрошу маму, і ми без жодних проблем знайдемо тобі хороше місце в міській лікарні.
— Жень, я справді хочу спробувати щось абсолютно нове. Бути лікарем — це, якщо чесно, була більше мрія моєї мами, аніж моя власна. Ні, мені подобається допомагати людям, та, можливо, у мене є хист і до чогось іншого?
— А що тебе ще цікавить, окрім медицини?
— Ой, та я можу працювати ким завгодно на перших порах — від звичайної офіціантки до репетитора з французької мови.
— Я й забув, що ти так серйозно її вивчала в школі! — засміявся він. — Добре, щось обов'язково тобі знайдемо.
— Для початку я спробую впоратися сама, — наполягла я на своєму.
— Як забажаєш, — усе ще з незмінною посмішкою відповів хлопець.

Олексій

— Дякую, що приїхала так швидко… — хрипко вимовив я, ледь розліплюючи повіки.
— Льошо, швидко злазь із ліжка і припиняй розпускати нюні! Зараз точно не час для цього, — суворим, безапеляційним тоном прогриміла жінка, що стояла посеред моєї кімнати.
— Нелі, але ж ти не розумієш… я втратив абсолютно все.
— Ні, ну мене ж ти, як бачиш, не втратив. Свою доньку Сонечку ти теж не втратив. Чи ми для тебе вже взагалі списані з рахунків і нічого не значимо?
— Звісно ні, що ти таке кажеш…
— Тоді негайно піднімайся, змивай із себе цей перегар і поїхали в місто. З ким зараз Соня?
— З тещею, Світланою Федорівною.
— Вона що, не побігла слідом за своєю непутньою донькою рятувати її речі?
— Ні. Вона прийняла рішення залишитися жити зі мною і внучкою, як би дивно й смішно це зараз не звучало.
— Серйозно? Може, вона головою десь сильно гепнулася? У неї ж Маша завжди була святим ангелом без гріха. Чи вона нарешті розплющила свої засліплені очі й подивилася на пекельну реальність?
— Я вчора сам допоміг їй їх розплющити. Просто посадив у сусідню кабінку ресторану за шторку й дав можливість сповна насолодитися брудною правдою про її дорогу доньку.
— О, ну за таке я б навіть поаплодувала тобі, якби в тебе зараз голова й так не розколювалася від болю. Ти скільки вчора в себе влив?
— На жаль чи на щастя, але я просто втратив рахунок пляшкам.
— Вставай, приводь себе до ладу, нам терміново треба їхати в офіс.
— Нелі, будь ласка, дай мені свій телефон на хвилину. Я спробую зателефонувати Лізі. Мій номер, мати Лізи, заблокувала.
— Тримай, невдахо. А я поки піду пошукаю на твоїй кухні Медихронал, ну або хоча б якогось розсолу.