Глава 30

Олексій
Вже шість днів, як ми з Лізою живемо разом. Мене абсолютно все влаштовує, і я не маю жодного наміру повертатися в той будинок, де оселився «рудий дракон». Соню я бачу щодня і намагаюся проводити з нею кожну вільну хвилину. Маша, на моє щастя, навіть не намагається заговорити зі мною. Я щиро радію цьому, адже, здається, вона нарешті почала усвідомлювати: наш шлюб перебуває на завершальному етапі свого існування.

Теща, навпаки, тримається в опозиції до доньки, проте, на відміну від останньої, постійно випитує, куди я йду, де ночую і чи «зовсім я не припух». І звідки тільки в цій жінці стільки жаргону?

За ці дні я ретельно підготував пастку для Маші й домовився з її коханцем про сплановану атаку. До речі, вона відбудеться вже сьогодні, і я з нетерпінням чекаю на цей фінал. Що ж до Лізиної мами, пані Олі, то там усе набагато прозаїчніше. Вона не зронила нам жодного слова, навіть коли ми заїхали забрати речі для Лізи.

— Ліз, я сьогодні не зможу відвезти тебе додому. Ти не будеш проти, якщо я викличу тобі таксі? — запитав я, зазираючи їй в очі.
— Ні, Льошко! А щось сталося?
— У мене є плани на вечір, і як тільки все вийде, я обов’язково тобі розповім.
— Домовилися. Ти на обід прийдеш?
— Сьогодні ні, треба підготувати ще багато справ.
— Я тоді принесу тобі їжу прямо в кабінет.
— Домовилися, кохана.

Ліза
Я виходжу з лікарні й, ледь повернувши за ріг, бачу Машу. Вона стоїть, зухвало підпираючи стіну. Я вирішила пройти повз, сподіваючись, що ми не представлені і вона не знає мене в обличчя.
— Привіт, Лізочко, — пролунав її голос. Це була справжня халепа.
— Добрий день.
— Мені ж не потрібно пояснювати, хто я така?
— Я вас упізнала.
— Можна на «ти», суті справи це не змінить. Ти ще довго збираєшся тягатися з моїм чоловіком?
— Я з ним не «тягаюся»! — відрізала я.
— А як ти це називаєш?
— Ми живемо разом, — її сміх був настільки різким, що мені захотілося затулити вуха. Так, це дійсно виглядало трохи комічно: ми разом буквально лічені дні…
— Скільки? Три дні? — спитала вона з іронією.
— Шість.
— Дівчинко, я з ним тринадцять років, а твої шість днів… Ой, навіть не сміши мене. Слухай сюди: ти втручаєшся в наше сімейне життя. Так, я розумію, Льоша повівся на «свіжу кров», але зрозумій — він на тобі не одружиться і зі мною розлучатися не планує.
— Я вам не вірю! Він сам казав, що розлученню бути!
— А що він мав ще сказати? — вона зробила крок до мене. — Коли хочеш затягти когось у ліжко, треба вміти залазити не лише між ноги, а й у вуха — Яка ж вона бридка. — Давай міркувати логічно: він познайомив тебе з дитиною? Адже якщо ти будеш із ним, моя донька постійно з’являтиметься у твоєму житті. Він жодного разу не заїкнувся про розлучення. Більше того, я вагітна від нього і скоро він стане батьком вдруге.

Маша з усмішкою погладила свій живіт, і мені в ту ж мить стало фізично млосно.
— Такі "загули", як із тобою, у нього не вперше, тож мені нема чого хвилюватися. І на завершення: невже такі повідомлення надсилають жінці, з якою збираються розлучатися? — вона простягнула мені телефон.

Я взяла його, відчуваючи, як усередині все завмирає. Ні, тільки не Льоша. Я не повинна їй вірити! Але на екрані були зізнання в коханні, побажання на добраніч, плани на мандрівки й палкі пропозиції на ніч. Вчора! Вчора, об одинадцятій вечора, він писав їй, як хоче кохатися… Майже відразу після того, як він був зі мною.

Це не могла бути правда, але я перевірила номер — це був він! Я підвела очі на Машу, а та пропалювала мене радісно-допитливим поглядом.
— Ну, бачиш? Сподіваюся, ти ще повіриш у чоловіків, просто не обирай більше одружених, — кинула вона і, всміхаючись, пішла до виходу з території.

Відчуття було таке, ніби мене викупали у стічній ямі. Усе, що було між нами, виявилося майстерною брехнею. А мати ж попереджала. Боже, яка ж я дурна…

Я все ж купила йому обід і занесла до кабінету. Він щось говорив, але я відповідала на автопілоті, ледь стримуючи сльози. Мені хотілося запам’ятати кожну його зморшку, кожну усмішку. Він був занадто зайнятий своїми справами й не помітив мого стану.

На прощання ми поцілувалися — палко, довго. Коли його вуста торкаються моїх, здається, що світ навколо застигає. Як же я хотіла, щоб цей поцілунок тривав вічність, щоб та правда, яку мені так сміливо кинули в обличчя, була лише нічним жахіттям. Я так прагнула бути його половиною, а виявилося, що мені відведена зовсім інша роль. Думки про реальність швидко повернули мене до тями, і я розірвала наш останній поцілунок.
— Я піду дороблю справи, Льош.
— Я кохаю тебе, моя рідна.
Я лише сумно всміхнулася. Кохаю його понад усе.

Маша

Гроші, гроші, гроші. Люди кажуть, що вони не пахнуть. Брешуть! Вони випромінюють неймовірний аромат свободи та безтурботності. Звичайно, хотілося б суму побільше, але й того, що я отримаю, вистачило на оренду чудової квартири.

— Бачиш, малюку? Ми йдемо до татка, — прошепотіла я своєму відображенню, погладжуючи живіт.

В таксі було нудно. Я сумувала за кермом, але після останньої п’янки Льоша відібрав ключі, тож таксі — це мій нинішній максимум. Проте сьогоднішній настрій не зможе зіпсувати жодна дрібниця.

— Доброго дня, на мене чекає Вадим Олійник.
— Так, прошу, проходьте за мною.

Ресторан був розкішним, у стилі бароко. І звідки в твого батька такий непоганий смак?
— Ми не в основному залі? — здивувалася я.
— Ні, стіл замовлений у приватній секції. Ви були в нас раніше?
— Ні, а що це за секції?
— Окремі кімнати, відгороджені шторами з балдахінами. Ось ваша.
— Дякую.

Зайшовши всередину, я полегшено зітхнула: там був лише Вадим. Він справді налякав мене своїм договором. Договір — це зобов’язання, а я до такого не звикла.
— Привіт, Машо. Сідай, — діловито промовив він.
— Привіт. Давай швидше: просто віддай гроші, і я піду.
— Зачекай. Ти вирішила, що робитимеш далі?
— Тобі це справді цікаво? Гаразд, я знайшла квартиру. Адресу не дам, все одно з дитиною ти не бачитимешся. Планую переїхати сьогодні вночі.
— Згоден, адреса мені зараз не потрібна. А що ти скажеш чоловікові?
— Він або здогадується, або вже знає точно, що дитина не його, тож мені нема чого пояснювати. Він виявився не таким дурнем, як я думала. А як ти житимеш, знаючи, що в тебе є ще одна дитина?
— А ось про це ми зараз поговоримо детальніше, — Вадим поклав документи на стіл. — Можеш ознайомитися сама, або я розповім умови.
— Розповідай, — я ледве стримувала роздратування.
— Я зобов’язуюся передати тобі зараз триста тисяч. Надалі щомісяця ти отримуватимеш по сорок тисяч гривень на дитину. Також я оплачуватиму лікування, дитячий садок, школу та інститут у майбутньому.
— Ти все сказав?
— Ні. Я хочу бачити свою дитину регулярно, 3–4 рази на місяць. Також ти вкажеш мене у свідоцтві про народження. Ось тепер усе.
— Мені не підходить сума, — я вирішила грати по-крупному.
— Машо, прокинься, — він клацнув пальцями перед моїм носом. — Сорок тисяч на місяць — це більш ніж достатньо, враховуючи, що всі інші витрати на мені.
— Ти і далі торгуватимешся зі мною, як на ринку?
— Торгівлю влаштовуєш ти, Машо.
— Чому для моєї дитини так мало? Ти ж витрачатимеш набагато більше на вашого сурогатиша!
— Або ти погоджуєшся, або не отримуєш нічого.
— А ось тут ти помилився, любий. Дивись сюди. Бачиш? Це диктофон. Я все записала і зараз відправлю Альбіні. Уявляєш її очі? Вона ж тебе кохає.
— Ні, Машо, ти нічого не відправиш. Знаєш чому? Тому що не треба було зловживати моєю добротою.