Глава 29

Глава: Вибір між минулим та майбутнім
Олексій

— Знаєш, такого я від неї не очікувала. Ну, розповідай, що ти там навигадував, — каже Нелі, зручно вмостившись і підперши руками підборіддя. У її погляді читається і цікавість, і прихована тривога.
— Я планую нарешті опустити Машу на землю. Час їй зрозуміти, що світ не обертається лише навколо її капризів.
— Тобі це навряд чи вдасться, синку, — Нелі сумно хитає головою, зневірено зітхаючи.
— Це ще чому?
— Бо вона в тебе «відбита» наглухо. Їй, напевно, на все буде плювати, окрім власного его.
— Можливо це буде мені на руку. Як думаєш, вона погодиться спокійно залишить мені Соню? Це єдине, що мене зараз тримає в напрузі.
— Льош, у дитини має бути двоє батьків. Ти ж розумієш це?
— Я не збираюся позбавляти її прав чи забороняти бачитися з донькою. Я просто хочу, щоб Соня жила зі мною, у нормальній, спокійній атмосфері, — я перериваюся, бо екран телефону спалахує новим повідомленням.

«Льошка, якщо будеш на дачі, то забери мої окуляри. Вони на тумбочці біля ліжка». — Ліза.

— Нелі, я вийду зателефонувати, — кажу жінці й, не чекаючи на схвалення, виходжу на балкон. Прохолодне вечірнє повітря трохи протвережує. — Привіт, Ліз.
— Привіт...
— Я пропоную разом за ними поїхати. Що скажеш?
— Зараз? Але ж завтра на роботу, вже пізно.
— Ліз, з моєї дачі їхати всього на десять хвилин довше, ніж з твого дому. То як? Хочу тебе бачити.
— Я вдягаюсь, — коротко відповідає вона, і я чую посмішку в її голосі.
— Буду хвилин через тридцять.

Я розвертаюся і бачу в дверях балкона Нелі. Вона спостерігає за мною з тим особливим виразом обличчя, який буває лише у матерів, що все розуміють.
— Льош, я не дуже хочу лізти в твої справи, бо знаю, що виховувала тебе правильною людиною... Але ти б спочатку розлучився, а тоді вже затівав нові історії.
— Розлучення — це лише питання часу і паперів, Нелі. Ти ж знаєш, що між нами з Машею все скінчилося вже  давно.
— Льош, просто не нароби дурниць. Жіноче серце — штука крихка.
— Люблю тебе, моя повчальна жінко, — я цілую її в щоку. — Я поїхав за Лізою.
— Ну, ти хоча б презервативи купи... і цукерок.
Я завмираю біля дверей, здивовано піднявши брову.
— А цукерки навіщо?
— Бо плакати після сексу приємніше з солодким у роті. Жіноча логіка, синку. Йди вже.
— Люблю тебе, моя буркотлива пані!

Ліза

Перші п’ять хвилин після дзвінка я гарячково думала, як сказати мамі, що знову їду на дачу. Мозок підкидав варіанти один безглуздіший за інший, тож я вирішила просто випалити правду в лоб.
— Мам, я поїхала з ночівлею.
— Їдь, — коротко кинула вона, навіть не відірвавшись від телевізора. Хм, неочікувано легко.
— Я буду вдома завтра після роботи.
— Добре.
— Я люблю тебе, мам.
— Люби... — а ось це вже було схоже на ляпас. Холодно, відсторонено, із присмаком прихованої люті.
— На що ти образилась? — я зупиняюся в дверях, намагаючись зазирнути їй в очі.
— Просто думаю, коли це з нормальної, розсудливої доньки ти перетворилася на безмозку дівчину, яка спить незрозуміло з ким. Неприємно, але я тримаю удар.
— Ти знаєш, хто він! Олексій — чудова людина.
— Так, я знаю, хто він! — вона нарешті зривається на крик. — Одружений чоловік із дитиною! Який не факт, що взагалі колись розлучиться. Невідомо, скільки він ще буде тягати тебе по зажопинських дачах, аби тільки отримати своє. Сподіваюся, клепки в голові у тебе хоча б трохи лишилося, і через дев’ять місяців у нашій «двушці» не з’явиться люлька з нагуляним байстрюком, поки його татусь грітиме законну дружину під боком. Ти просто просираєш своє життя на того, хто тебе не вартий!

Ці слова б’ють під дих. Боляче. Дуже боляче.
— Я дуже рада знати, що в твоїх очах я впала так низько.
— Знаєш, усе найгірше ти забрала від свого татуся. Це його порода така — гуляща. В моїй сім’ї ніколи такого бруду не було. Все було чітко, як швейцарський годинник!
— А чого ж ти тоді так рано почала гуляти з батьком? — мій голос тремтить від гніву. — Чому так необачно завагітніла мною, якщо все було «чітко»?
— Бо була малою та дурною! Але ж ти вже доросла жінка, Єлизавета! Не можна жити так, як ти!
— Як? Просто жити і відчувати себе щасливою?
— Я тебе з дитинства виховувала добропорядною!
— А виросла я, за твоїми словами, підстилкою жонатика?
— Так! Саме такою ти й виросла. Я розчарована в тобі.
— А я — в тобі, мамо. Я все життя намагалася бути ідеальною, щоб ти нарешті почала мною пишатися. Робила все, що ти скажеш. І де я була до того, як зустріла його? В сірій безвиході! Я нарешті почала жити!
— Ти секс називаєш життям? — вона гидливо скривилася.
— Так, мамо, секс — це частина життя. І почуття — це теж частина життя!
— Тоді йди на трасу, бо шльондрам тільки там і місце!
В кімнаті наче викачали повітря. Останні слова матері обпалюють душу.
— Як же ти мене ненавидиш... — прошепотіла я.
— Йди. Я не хочу тебе бачити, — вона холодно відвертається до вікна. — О, і твій «папік» уже на місці. Чекає.

Я вилетіла з квартири, ледь стримуючи сльози. Сумка в руках здавалася невагомою, а злість всередині розривала на шматки. Я відчувала спиною її погляд крізь скло.
На сходах мене перехопила Марія Іванівна, сусідка зверху. Ну звісно, куди ж без неї.
— Лізочка, добрий вечір! — вона вчепилася в мій рукав, косячись на дорожню сумку. — Хотіла запитати, де ти зараз працюєш? Люди різне говорять...
— Маріє Іванівно, я працюю в лікарні. Терапевтом.
— О, то добре... А то знаєш, зараз така молодь... Ти не думай, що я лізу, але залицяльника можна було б і молодшого знайти. Раніше з тобою такі хлопці ходили гарні, молоденькі. А зараз — ну прямо старе щось.
Я примружила очі, відчуваючи, як закипає остання крапля терпіння.
— Ви б краще за своїм онуком Мишком пригледіли.
— Мій Мишко — чудова дитина! — обурилася вона.
— Чудові підлітки з викладачем інформатики в ліс удвох ночами не ходять, — відрізала я, проходячи повз неї.
— Боже... А така ж дівчинка хороша була! — долетіло мені в спину.