Глава 27

***Ліза***

Відчуваю як промені сонця, що не так давно прокинулося, будять моє, все ще спляче тіло.

Ця ніч була першою в моєму житті, яке я провела в обіймах чоловіка. Гм-м ... Ніколи не могла б подумати, що гріти об когось дупку так приємно. Як тепер жити із цим знанням? Ех, UFO мені на допомогу.

Потягуюся акуратно, щоб не розбудити Льошку, але тільки моя долоня торкається його частини ліжка - там порожньо.

Відразу був переляк, ну бо ще не прокинулася. Не звично мені з кимось прокидатися і розпочинати день. Спустившись на перший поверх, я помічаю його у вікні.

У Льоши ранкова зарядка, а в мене спітнілі долоні й відчуття кому в горлі. Напевно, я виглядаю як маніячка, але який він спокусливий. Вчорашнього підтвердження було явно замало, мені справді варто було побачити його зараз. Веду таємне підглядання, та через пару хвилин моє укриття було виявлено, і його самовдоволена посмішка говорила сама за себе.

Піду краще сніданок приготую.

На моє щастя, холодильник так і ряснів різноманітністю. Поставивши сковороду на плиту і додавши масло, я спостерігала як гарно воно бульбиться навколо часничку, як він набуває чарівного золотистого відтінку. Як не шкода, але з останнім довелося попрощатися, щоб позбавити його згоряння. Додавши в ароматне масло нарізаний перчик і цибульку, я томлю їх під кришкою пару хвилин, після чого додаю томатний соус, чорний перчик, сіль і дрібку цукру. Пару хвилин, поки їжа закипає, я готую брускетти з авокадо та тунцем. І ось приходить час до яєць (яйця Льоші залишилися в безпеці), легким рухом я розбиваю їх і відправляю в чудовий томатний соус з овочами.

– Що за смачний аромат?

- Це "шакшука", пробував її?

- Ні, але вже не терпиться. Але, мабуть, тебе я спробую першою – каже мені Льоша та обіймає мене за талію, опускаючи руки все нижче до стегон.

Як можна не любити цього чоловіка? Його губи, очі, жар його тіла і його самого. Щоразу, коли його ніжні губи торкаються моїх, у мене перехоплює подих і світ перестає існувати.

- Льош, зараз все згорить!

- Ліз, як складно від тебе відірватися.

- Іди мий руки. Тобі зробити чай чи каву?

- Кава – доносити до мене відповідь.

Накрити стіл я вирішила на мансарді. Неймовірне відчуття - їсти та спостерігати за чарівною красою природи.

- Дуже смачно, дякую. Мені неймовірно приємно, що ти витратила свій час на приготування для мене.

- Тебе що, не годували? - Допитую жартома - До речі, хотіла дізнатися, чим ти ще займаєш крім лікарні?

- Люблю на лижах кататися, іноді під настрій можу меблі зробити, у мене вдома ціла кімната для цього.

- А яка у тебе друга робота? Ти ще в іншій лікарні працюєш?

- Ні, раніше працював на сан. авіації, але потім пішов у приватний бізнес – запускаючи наступний шматок їжі в рот і спокійно прожовуючи, відповідає – у мене з другом на двох бюро ритуальних послуг.

- А під меблями ти мав на увазі, що ночами труни робиш?

- Ні, зазвичай тумбочки.

***Маша***

Сьогодні вночі я отримала нове повідомлення, але так і не зрозуміла контексту…

«Дерева гниють до обіду»

Мені терміново треба поговорити з моїм доброзичливцем.

Набираю добре відомий номер і довго слухаю гудки.

– Алло. - Відповідає дуже грубий чоловічий номер.

- Доброго ранку, мені потрібна Ліля, це ж її номер?

- Був, якщо хочете її побачити, під'їжджайте в понеділок до центрального моргу на 12 годину дня, буде прощання.

Кладу слухавку.

• От же сука, закрутила справу і подохла.

*** Олексій***

Мені так добре поруч із Лізою. Не хочу повертатись назад. Мій дім, нагадує мені в'язницю з довічним ув'язненням.

Розлучення з Машею – це справа часу. Але просто розлучитись, було б зовсім нудно. Треба правильно розіграти карту.

- Льош, збираємося? – чую сумний голос Лізи

- А ти хочеш їхати?

- Ні, мені хотілося б ще побути разом.

- То давай залишимося? Хочеш, поїдемо на конях кататися

- Я б сказала так, але не можу. Тут немає зв'язку, мама, напевно, вже з глузду з'їхала.

- Але ж ми можемо поїхати в сусіднє селище, і ти подзвониш мамі.

– А ти хитрий – з посмішкою каже кохана – по конях!

***

Дорога зайняла хвилин п'ятнадцять. Я був щасливий від розуміння того, що проведу ще один вечір із Лізою.

Приїхавши на місце, Ліза пішла дзвонити, а я побачив купу пропущених із лікарні.

- Привіт, Нелі. Що трапилося?

- Льоша, тут таке! Я звісно багато чого очікувала, але не такого тупорилого екшену. Ліля то наша померла вчора!

– Як? Що з нею сталося?

- Зараз, синку, чаю до пирога наллю і все розповім.

- Ти у своєму репертуарі, Нелі.

- У мене в роті пересихає, треба запивати. Так от, не відволікай мене. Вона вирішила доколупати собі шию, уявляєш? Поки ніхто не бачив, зайшла на кухню і ніж для коління льоду філігранно увійшов до її сонної артерії. Уявляю, скільки фарби піде на те, щоб стіни від фонтану крові відмити.

- Коли похорон?

- В понеділок о 12-й, тобі потрібно бути обов'язково.

- Знаю, поїдемо разом.

- Ось за це дякую. До речі, ти на дачі?

- Так, твоє фісташкове дерево ще не пішло на дрова.

- Це мене, звичайно, радує, але питання не в цьому.

- Так, я тут із Лізою.

- Гарна дівчинка, але будь обережним, вона ще дуже молода.

- Добре, Люблю тебе.

- І я тебе, синку.

***Ліза***

- Привіт, мамуль.

- Лізо, ти скоро? Я на тебе вже чекаю вдома.

- Мама я…

- Ні

- Що ні? Ти навіть мене не дослухала!

- Ти не залишишся там ще на одну ніч!

- Я приїду завтра, мамуль. Я хочу провести час із ним.

- Ні, дочко, ти не для нього.

- Тут немає зв'язку, і ми не зможемо зателефонувати до завтра. Люблю тебе. Бувай.