Глава 27

Глава: Смак шакшуки та гіркота втрат
Ліза

Відчуваю, як перші промені сонця, що не так давно прокинулося, наполегливо пробиваються крізь штори й лоскочуть моє все ще спляче тіло. Зариваюся носом у подушку, вдихаючи запах, який тепер завжди асоціюватиметься у мене з безпекою.

Ця ніч була першою в моєму житті, яку я провела в обіймах чоловіка. Гм-м... Ніколи б не подумала, що гріти дупку об когось — це так неймовірно приємно. Як мені тепер жити з цим знанням у своїй холодній самотній квартирі? Ех, UFO (мій улюблений обігрівач) мені на допомогу, але він точно не вміє так ніжно пригортати.

Я обережно потягуюся, намагаючись не розбудити Льошку, але варто мені простягнути руку до його частини ліжка — і я завмираю. Там порожньо. Тканина ще зберігає тепло його тіла, але самого Олексія немає. Відразу накотив легкий переляк — я ще не звикла прокидатися з кимось, не звикла до того, що мій ранок тепер належить не тільки мені.

Накинувши халат, я спустилася на перший поверх. Скляні двері на терасу були прочинені, і я помітила його через вікно. Льоша робив ранкову зарядку на свіжому повітрі. Його рухи були чіткими, атлетичними. Дивлячись на те, як перекочуються м’язи під його шкірою, я відчула, як мої долоні стають вологими, а в горлі з’являється знайомий ком. Напевно, я виглядаю як маніячка-вуайєристка, але боже, який він спокусливий у цьому ранковому світлі! Вчорашніх підтверджень моєї симпатії мені явно було замало — зараз він здавався ще більш недосяжним і водночас моїм. Я продовжувала своє таємне підглядання, аж поки він різко не обернувся. Його самовдоволена посмішка видала його — він знав, що я дивлюся, від самого початку.

— Піду краще сніданок приготую, поки не згоріла від сорому, — прошепотіла я сама собі.

Холодильник Льоші був справжнім рогом достатку. Я вирішила приготувати щось особливе. Поставила важку сковороду на плиту, додала вершкове масло. Було щось заспокійливе в тому, як воно булькає навколо подрібненого часнику, який на очах ставав золотистим. Я вчасно виловила часник, щоб він не перетворився на вугілля, і додала в ароматне масло нарізаний перчик та цибулю. Коли овочі розімліли під кришкою, я додала густий томатний соус, дрібку цукру, солі та свіжозмелений чорний перець. Поки основа булькала, я швидко зробила брускетти з авокадо та тунцем.

Настав час фінального акорду — яєць. Легким рухом я зробила заглиблення в соусі й відправила їх туди.
— Що це за божественний аромат на весь будинок? — почула я ззаду його низький голос.
— Це шакшука. Пробував колись?
— Ні, але мені вже не терпиться... Хоча, мабуть, тебе я спробую першою, — Льоша підійшов впритул, обійняв мене за талію, і його гарячі долоні почали повільно спускатися до стегон.

Як можна не любити цього чоловіка? Його погляд, жар його тіла, ці неможливі губи... Щоразу, коли він торкається мене, світ навколо просто розчиняється в тумані.
— Льош, зараз все згорить! — намагалася я врятувати сніданок, хоча сама вже була готова «згоріти» від його близькості.
— Ліз, від тебе неможливо відірватися, — він востаннє поцілував мене в маківку. — Гаразд, іду мити руки.Тобі чай чи каву зробити?
— Каву, — відповіла я, вже накриваючи стіл.

Снідати, дивлячись на природу, яка тільки-но прокидається — це окремий вид задоволення.
— Дуже смачно, дякую, — Олексій подивився на мене з щирою вдячністю. — Мені неймовірно приємно, що ти витратила час, аби приготувати це для мене.
— Тебе що, зовсім не годували? — пожартувала я, а потім серйозно запитала: — До речі, хотіла дізнатися... чим ти ще займаєшся, крім лікарні?
— Люблю лижі, швидкість. А іноді, під настрій, можу меблі змайструвати. У мене вдома є ціла майстерня для цього.
— Ого! А як щодо другої роботи? Ти ж казав, що пішов у бізнес.
— Так, — він спокійно прожував шматочок брускетти. — У нас із другом на двох бюро ритуальних послуг.
Я ледь не подавилася кавою.
— А під «меблями» ти мав на увазі, що ночами труни робиш?
— Ні, — він засміявся. — Труни ми замовляємо. Я роблю зазвичай тумбочки та комоди. Але тематика бізнесу специфічна, згоден.

Маша

Сьогодні вночі я отримала нове повідомлення. Я перечитувала його разів десять, але контекст ніяк не вкладався в голові.

«Дерева гниють до обіду»

Мені терміново потрібно було поговорити з Лілею — моїм «доброзичливцем» та єдиною ниточкою в цій грі. Я набрала її номер, слухаючи довгі, нескінченні гудки, які відбивалися пульсом у скронях.
— Алло, — відповів грубий, абсолютно незнайомий чоловічий голос.
— Доброго ранку. Мені потрібна Ліля. Це ж її номер?
— Був її, — відрізав чоловік. — Якщо хочете її побачити — під’їжджайте в понеділок до центрального моргу на 12-ту годину. Буде прощання.

Я повільно опустила руку з телефоном. Екран згас.
— От же сука... — прошипіла я в порожнечу кімнати. — Закрутила таку справу, підставила всіх і подохла в самий невідповідний момент.

Олексій

Мені так добре тут, із Лізою, що сама думка про повернення викликає нудоту. Мій дім тепер нагадує мені в’язницю з довічним терміном, де стіни тиснуть своїм лицемірством. Розлучення з Машею — це лише питання часу та техніки. Але просто розлучитися було б занадто нудно. Я збирався філігранно розіграти цю карту.

— Льош, збираємося? — почув я сумний голос Лізи. Вона стояла біля каміна, притиснувши руки до грудей.
— А ти хочеш їхати?
— Ні... дуже не хочу. Мені б хотілося ще трохи побути тут, у нашому маленькому світі.
— То давай залишимося! Хочеш, поїдемо на конях кататися? Тут неподалік є чудова стайня.
— Я б з радістю, але... тут немає зв’язку. Мама там уже, напевно, обдзвонила всі морги й лікарні. Вона з глузду з’їде.
— А ми підемо на хитрість, — я посміхнувся. — Заїдемо в сусіднє селище, там ловить мережа. Ти зателефонуєш мамі, заспокоїш її, і ми повернемося.
— А ти хитрий! — очі Лізи зблиснули. — Тоді по конях!