Глава 26

*Той же вечір

***Олексій***

Вирішивши всі питання з Вадимом, я не бажаю більше втрачати час, тому телефоную моїй Єлизаветі.

- Ліз, поїхали покататись?

– Зараз? Я просто трохи не одягнена.

- Ні, давай я приїду за годину, ну максимум через півтори. Так, візьми з собою одяг на ніч.

– Що? Льош, моя мама мене не відпустить з тобою!

- Ліз ти вже достатньо доросла. Та і їй не обов'язково знати до кого ти. Скажи, що до подруги.

- Гаразд, я щось придумаю.

- Чудово, тоді до зустрічі - кажучи я Лізі й направляюсь до найближчого супермаркету.

***Ліза***

- Ксюша, якщо що, я ночую в тебе. Добре?

- Без проблем, але будь обережніше! Жені привіт.

- Я розумію, не турбуйся й це бляха не Женя. Потім розповім.

Я взяла із собою маленьку сумку. У ній змінна білизна, нічна сорочка, зубна щітка, гребінець, резинка для волосся й комплект змінної одежі.

Я не знаю, що ще може знадобитися і у хвилюванні перебираю книги на полиці. Да, Ліза, це саме необхідне. Хіба що в тебе тут том камасутри завалявся. Боже, навіть думати про ЦЕ страшно. Всередині як перед екзаменом, все клекоче і трішки нудить.

Я ж ніколи раніше не залишалася у хлопця на ніч.

Час швидко наближатися до зустрічі й було б чудово вислизнути з квартири до приходу мами, що в мене й виходить. Тільки ось, у сходовому прольоті на мене дивиться мати, що повертається додому. В її погляді я не вбачаю нічого доброго.

- І далеко ти пішла?

- Мамусь, я сьогодні у Ксені, вона мене покликала до себе. Її батьки поїхали й в нас буде щось на кшталт вечірка на двох.

- Звичайно можна. Я так розумію, що Ксені там також не буде?

- Ти про що?

- Просто замість Ксенії буде Олексій, який стоїть під під'їздом. Так?

І з якої трясці він приїхав раніше?! В думках я звісно сердита на нього, але я від свого не відступлю. Ще нещодавно я б покірно повернулась до своєї кімнати, але він зародив у мені дух бунтарства.

- Так, мамо.

- Ні, Ліз. Ми навіть це обговорювати більше не будемо.

- Будемо, мамо. Я їду з Льошею.

- Тебе мої помилки нічому не вчать?

- Мам, мені потрібні мої. Я доросла, мені двадцять п'ять років, і я зможу правильно вчинити. А якщо я десь припущусь помилки, то не страждатиму про неї, як ти про моє народження.

- Ліза!

- Мамуль я тебе дуже люблю - кричу мамі швидко спускаючись сходами - але його я теж люблю.

Вибігаю з під'їзду і врізаюсь у Льошку.

- Я теж тебе люблю, Єлизавета. - Каже мені Льоша і цілує губи.

Шлях у нас зайняв хвилин сорок і прибувши до пункту призначення, я побачила красу. Дача являла собою двоповерховий будинок з величезними вікнами, мансардою, зоною відпочинку та великою кількістю дерев і кущів. В цю пору року важко судити про красу, але з приходом тепла все забуянить фарбами.

– Це Ваша дача?

- Це місце мені дісталося від матері. Я, звичайно, його трохи змінив. Прошу, забудьмо сьогодні про мою дружину? Я справді збираюся з нею розлучитися. Просто мені потрібно трохи часу, але знай, у моїх думках і серці тільки ти.

- Я постараюся. Пішли до хати?

- Зараз захоплю продукти лише. Наша з тобою спальня на другому поверсі над мансардою, бачиш її?

- Так, Льоша, я хочу сказати зараз, перш ніж ми зайдемо всередину.

- Ліз, я й так все розумію. А тепер пішли до хати, нам ще камін треба розвести.

- Ей, я вимагаю твою долоню - говорю я Льоші й простягаю йому руку.

- Тримай. До речі, я забув сказати тут немає зв'язку та інтернету.

- Мені це більш ніж личить! ТБ тут теж немає?

- Це є.

Ми заходимо в будинок і раптом стає так тепло на душі. Все таке миле та домашнє. Хол кольору слонової кістки та багато картин пейзажів. У залі м'який плюшевий диван і такі ж крісла, фотографії маленького Льошки та його мами, Неллі, і мабуть, його дочки. Не можу не помітити того, що маля дуже схоже на свого тата.

Ось тільки не помічаю фотографій його дружини. Треба спробувати викинути думки про те, що це вона все це облаштувала.

- Це моя мама - каже мені Льоша, що увійшов до кімнати - А це моя донька Соня.

- А де ж…

- Фото Маші я прибрав ще того дня, коли ми ходили в кіно. Ліза, я вже ж казав, Маша буде в моєму житті як мати моєї дочки, але як жінка вона мене більше не хвилює, розумієш?

- Так.

Льоша укладає мене в обійми й ніжно цілує в губи. З кожною секундою його губи стають вимогливішими, що відключає мене від реальності. Поцілунок триватиме кілька хвилин, що змушує моє серце битися швидше.

- Я кохаю тебе, Єлизавета. Вибач, мені потрібно розпалити камін і включити опалення, а то ми замерзнемо.

- Тоді я піду на кухню, розберу покупки.

На мій подив, Льоша купив стільки всього, що тут вистачило б дня на чотири, а ніяк не на один вечір.

Поки Льошка займається опаленням, я нарізала овочевий салат з помідорами, огірком, авокадо, перчиком і листям салату. Приготувала стейки та запалила свічки.

- Льоша, йди вечеряти.

- Зараз, Ліз.

В очікуванні його минає декілька хвилин, що достатньо для приготування чаю. Я дуже люблю чай й вечорами з мамою ми його п'ємо.

- Яка краса! Я нарешті поїм сьогодні. А-ну - каже Льоша та направляє шматок м'яса в рот - Ммм ... Це дуже смачно.

- Дякую! – відповідаю я не стримуючи посмішки задоволення

- До речі, я пропоную після вечері піти до каміна, взяти вина та подивитися фільм. Вибирай будь-який.

- Чудово, але я буду чай.

- Чай? Хм, тоді я також його буду.

- Давай подивимося комедію? Мені подобається  «50 перших поцілунків», ти її бачив?

- Ні, але назва мене вже заціпила. До речі, до п'ятдесяти поцілунків нам не вистачає ще, напевно, з тридцять, так що можна надолужити.

- А це ми ще побачимо.

Доївши вечерю та помивши разом посуд, ми вирушили до зали.