Глава 26

Глава: Втеча до тиші та обіцянка під зірками

Той же вечір
Олексій

Вирішивши всі питання з Вадимом, я відчув дивне, майже забуте полегшення. Наче скинув із плечей важкий, брудний плащ, який носив роками. Тепер, коли карти були розкриті, я не бажав втрачати ні хвилини на роздуми про минуле чи бридкий шантаж Маші. Мої думки були зайняті лише однією людиною. Я дістав телефон і натиснув на виклик.

— Ліз, поїхали кататись? — запитав я, намагаючись стримати азарт у голосі.
— Зараз? — її голос звучав розгублено, з легким відтінком паніки. — Я просто... трохи не готова до прогулянок.
— Це не проблема. Давай я приїду за годину, ну, максимум через півтори. І знаєш що... візьми з собою одяг на ніч. Ми поїдемо за місто.
— Що? — я майже відчув, як вона затамувала подих. — Льош, моя мама мене ні за що не відпустить! Вона ж відчуває все, як рентген.
— Ліз, ти вже доросла жінка. Тобі двадцять п'ять, і ти маєш право на власні вечори. Їй не обов'язково знати, до кого ти їдеш. Скажи, що до подруги. Нам дуже потрібно побути тільки вдвох, де ніхто не завадить.

Запала тиша, під час якої я чув лише її прискорене дихання.
— Гаразд, я щось придумаю, — нарешті прошепотіла вона.
— Чудово. Тоді до зустрічі, — я скинув виклик і розвернув машину в бік найближчого супермаркету. Треба було закупити все необхідне.

*Ліза*

— Ксюша, виручай! Якщо що — я сьогодні ночую в тебе. Добре? — я притискала телефон до вуха плечем, гарячково кидаючи речі в маленьку сумку.
— Без проблем, Ліз, але будь обережна! — Ксюша на тому кінці хихикнула. — Жені привіт.
— Я розумію, не турбуйся... і це, бляха, не Женя! Потім розповім, — я вимкнула телефон, бо не мала моральної змоги розповідати подрузі куди намилилась.

Руки тремтіли. Я пакувала сумку так, ніби збиралася на край світу: змінна білизна, нічна сорочка (яку я вибирала хвилин десять, вагаючись між «простою» та «занадто простою»), зубна щітка, гребінець, гумка для волосся. Я не знала, що саме мені може знадобитися, тому в пориві хвилювання почала перебирати книги на полиці. «Так, Ліза, це саме те, що тобі зараз потрібно — томик поезії. Хіба що в тебе тут десь завалялася Камасутра», — саркастично подумала я. Від самої думки про ЦЕ всередині все клекотіло, як перед іспитом, до якого ти зовсім не готовий. Мене трішки нудило від адреналіну. Я ніколи раніше не залишалася у хлопця на ніч. Ніколи.

Час наближався до зустрічі. Я планувала вислизнути з квартири до приходу мами, але доля мала інші плани. Тільки-но я прочинила двері, як на сходовому майданчику побачила її. Мама поверталася додому, і її погляд миттєво впав на мою сумку.

— І далеко ти пішла? — у її голосі не було доброти, лише суворий контроль.
— Мамусь, я сьогодні до Ксені. Вона покликала до себе, хочемо влаштувати вечірку на двох, подивитися кіно.
— Звичайно можна, — мама схрестила руки на грудях. — Я так розумію, що Ксені там також не буде?
— Ти про що? — я намагалася вдавати невинність, але щоки вже зрадницьки палали.
— Просто замість Ксенії там буде Олексій, який вже хвилин десять стоїть під під'їздом. Так чи ні?

Я подумки вилаяла Льошу. Ну якого біса він приїхав раніше?! Але відступати було пізно. Ще тиждень тому я б покірно повернулася в кімнату, але він зумів зародити в мені той самий дух бунтарства, якого так бракувало.
— Так, мамо. Я їду з ним.
— Ні, Ліз. Ми навіть це обговорювати більше не будемо. Ти робиш помилку.
— Будемо, мамо! Мені двадцять п'ять років. Мені потрібні мої помилки, мій досвід. Я зможу вчинити правильно. А якщо я десь припущусь хиби, то принаймні не буду страждати про неї все життя, як ти страждаєш про моє народження!
— Ліза! — мама зблідла, її губи затремтіли.
— Мамуль, я тебе дуже люблю, — крикнула я, вже швидко спускаючись сходами, — але його я теж люблю!

Я вибігла з під'їзду і з розгону врізалася в Льошку. Він підхопив мене, не даючи впасти. Його очі світилися такою ніжністю, що весь страх миттєво зник.
— Я теж тебе люблю, Єлизавета, — прошепотів він і накрив мої губи поцілунком, який став моєю найкращою відповіддю на всі мамині застереження.

Дорога зайняла близько сорока хвилин. Коли ми нарешті прибули на місце, я побачила справжню казку. Це був не просто дачний будиночок, а стильна двоповерхова споруда з величезними панорамними вікнами, мансардою та доглянутим садом. Навколо було багато дерев, які в сутінках здавалися таємничими вартовими.

— Це Ваша дача? — запитала я, розглядаючи красу навколо.
— Це місце дісталося мені від матері, — голос Олексія став тихішим. — Я його трохи змінив під себе. Ліз... давай сьогодні забудемо про мою дружину. Я справді збираюся розлучитися. Мені потрібно трохи часу, щоб залагодити справи, але знай: у моїх думках і в моєму серці — тільки ти.
— Постараюся, — я взяла його за руку. — Пішли до хати?
— Зараз, тільки заберу продукти. До речі, наша спальня на другому поверсі. Бачиш те вікно, що обвите плющем?
— Бачу... — моє серце знову зробило кульбіт.
— Ліз, я й так все розумію. Твій страх, твої вагання. Я ні на чому не наполягаю. А тепер пішли, нам ще камін треба розпалити.
— Ей, я вимагаю твою долоню, — я простягнула йому руку, і він міцно стиснув мої пальці.
— Тримай. До речі, тут майже немає зв'язку та інтернету. Це справжній острів тиші.
— Мені це більш ніж підходить! — я посміхнулася. — ТБ тут теж немає?
— Це є. Куди ж ми без кіно.

Ми зайшли всередину, і я миттєво відчула затишок. Хол був пофарбований у колір слонової кістки, на стінах висіло багато пейзажів. У вітальні стояв великий плюшевий диван, на якому так і хотілося згорнутися калачиком. На полицях стояли фотографії: маленького Льошки, його мами Неллі... і маленької дівчинки.
— Це моя донька Соня, — сказав Олексій, помітивши мій погляд. Маля було неймовірно схоже на батька — ті ж очі, той же погляд.
Я мимоволі почала шукати поглядом фотографії його дружини, але їх ніде не було.