Глава 25

Глава: Відлуння зради та ціна мовчання
Ранок
Олексій

Ранок увірвався в кабінет крізь щілину в шторах, вимальовуючи на підлозі яскраву смугу. Тихо прочинились двері. Вона тихо зайшла без зайвих, нікому непотрібних запитань та сіла на самий країй дивану, обхопивши себе руками. Вона виглядала такою крихкою в цьому ранковому світлі, ніби зробленою з порцеляни.

— Ліз, ти подумала над тим, що я вчора пропонував? — запитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально м'яко, без жодного натяку на тиск.

Я побачив, як тієї ж миті густий рум’янець почав повільно розливатися по її щоках, шиї. Ця реакція була солодким нагадуванням про те, що сталося між нами вчора.

— Думала... — вона нарешті підняла погляд, але в ньому читалася боротьба. — Поки що — ні, Льош. Я не впевнена, що готова.
— Ти через щось конкретне переймаєшся? Може, я занадто поспішаю? — я зробив крок ближче, відчуваючи, як між нами знову натягується та сама невидима струна.
— Так, Льош... Ти мені дуже подобаєшся. Можливо, навіть занадто. І саме тому я боюсь. Боюсь починати більш інтимні стосунки, бо боюсь втратити ту особливу ніжність, яка є зараз. Боюсь стати просто черговою жінкою у твоєму складному житті.

Я обережно присів біля неї, не торкаючись, даючи їй простір.
— Я тебе змушувати не планую, Ліз. Ти — не «чергова». Я б дуже хотів просто провести час разом, без лікарняних стін, без масок і без чужих очей.
— Без сексу? — вона запитала це так прямо, що я мимоволі всміхнувся.
— Якщо ти сама його не забажаєш. Моя мета — не твоє тіло, а ти вся. Твій спокій, твоя посмішка.
— Подивимось... — вона нарешті ледь помітно всміхнулася у відповідь, і я відчув, як камінь упав з душі.

Маша

Різкий звук повідомлення змусив мене здригнутися. Я схопила телефон так швидко, ніби від цього залежало моє життя.
«Зустрічаємося сьогодні о п'ятій вечора, де й домовлялися. Без запізнень.»

На моїх губах сама собою з’явилася переможна посмішка.
— Бачиш, малюк, твій татко нарешті здався, — я почала повільно погладжувати живіт, відчуваючи дивну суміш тріумфу та роздратування. — Може, ще щось і вийде. На Льошу більше сподівань нема — цей «черв’як» раптом вирішив, що він орел. А от на твого батька в мене ще великі плани.

Я підійшла до дзеркала і почала прискіпливо вивчати своє відображення. Червона сукня? Та, що він подарував на наше перше таємне побачення? Вона завжди зводила його з розуму. Але... я глянула в профіль. Живіт уже неможливо було приховати. Це буде виглядати вульгарно, а вульгарною я йому подобалася лише тоді, коли ми були вільні від зобов’язань.
— Гаразд, сьогодні гратимемо роль «жертви обставин», — вирішила я, витягаючи з шафи джинси та вільну сорочку, яка приховувала мої нові форми.

— Як же ти мені дорого коштуєш, малюку, — зітхнула я, дивлячись у власні очі в дзеркалі. — Ніколи б не подумала, що так схиблю з тими таблетками, але я не шкодую. Ти — мій єдиний шанс на те життя, до якого я звикла.

Щодня я прокручую в голові останні місяці, наче стару кінострічку. Вночі мені часом сниться майбутнє, де я одна, без грошей, у старій квартирі... Від цих снів я прокидаюся в холодному поті. Моє життя було чудовим, поки я не зв'язалася з Вадимом. Я справді вірила, що він втече від Альбіни — тієї бездітної дурепи, яка тільки й знає, що витирати пил зі своїх дипломів та молитися на чоловіка. Від нього в мені росте немовля... А мій власний чоловік тим часом знайшов собі коханку. Яка іронія! Я навіть не могла собі уявити, що Льоша здатний на такий бунт. Може, я просто ніколи не хотіла його бачити справжнім?

Єдине, що мені залишилося зараз — це збити якнайбільше грошей і поїхати. Мама мене навряд чи зрозуміє, як би вона мене не любила, та діватись їй нікуди — все одно поїде зі мною та Сонею. Соня... дитина, для якої бабуся Оля стала ближчою за рідну матір. Скільки б я не намагалася запевнити себе, що люблю доньку, варто бути чесною хоча б із собою: я програла цей бій за материнські почуття. Хоча з другою дитиную я відчуваю якусь частку кохання. 

О п’ятій вечора я приїхала до ресторану. Моє серце мало не вискочило з грудей, коли я помітила його машину. Але поруч... поруч була Альбіна. І коляска. Я замерла в машині, стискаючи кермо з такою силою та злобою, що побіліли пальці. Я спостерігала за ними, наче ворюжка, що підглядає за чужим щастям. Гнида! Він таки дав добро на прийомну дитину саме тоді, коли в мені розвивається його кровна!

Я сиділа так хвилин десять, задихаючись від люті. Тільки коли Вадим почав вантажити свою «корову»-дружину в машину, я наважилася вийти. Це була ідеальна вистава для мене. Він чітко позначив свої пріоритети.

— Привіт, як твої справи? — запитала з натягнутою, майже болючою посмішкою, підійшовши до нього.
— Маша, я думаю, ти й так все сьогодні побачила, — його голос був жорстким, як камінь.
— Ми зайдемо в середину, чи так і будемо тут стирчати на очах у перехожих?
— Ні, ми туди не підемо. Я там щойно з сім’єю обідав. Не хочу змішувати...
— А моя дитина для тебе — не сім’я? Вона для тебе чужа? — я відчула, як сльози злості підступають до очей. Дивовижно, та мені стало боляче за свого малюка. 
— Коли ти народиш, ми зробимо тест. І якщо вона дійсно виявиться моєю, я буду її забезпечувати. Або заберу на виховання, бо ти все одно нічого путнього дати дитині не зможеш. Буде добре, якщо народиться дівчинка. Альбіна якраз хотіла доньку.

Забрати в мене дитину?! Я ледь не закричала від обурення, але вчасно прикусила язика.
— Вистава видалась ну дуже цікавою, Вадиме. Давно дитину взяли?
— Два тижні тому. Але ми його не «взяли», Маш. Це наш син.
— Не роби з мене дурепу, Альбіна не була вагітна! — я засміялася йому в обличчя.
— Дитину виносила сурогатна мати. Все законно і біологічно — це наша кров.
— То я для тебе теж просто «сурогат»?
— Ні, ти — реп'ях, Машо. Я дам тобі спочатку сто тисяч, і потім будуть аліменти до певного віку.
— Скільки?! — я не вірила своїм вухам. — Що мені робити з цими крихтами? Мені потрібно мінімум чотириста тисяч одноразово і фіксована виплата щомісяця.
— Ти стільки не варта.
— Та ти на сурогатну матір витратив більше!
— Так, більше. Бо вона була чесною. Ти виявилася виродком, Маш.
— А коли зі мною спав, тобі не було гидко?
— Ні, але твій шантаж все зіпсував. Я ніколи не казав, що піду від дружини.
— Триста тисяч, Вадиме. Це моя остання ціна.
— Двісті. Більше не дам ні копійки. Чекай протягом місяця, поки адвокат складе договір.