Глава 24

Глава: Скляні маски та присмак розплати
Ліза

Тремтячими руками я фокусую камеру на цьому жахливому написі. Кожна буква здається мені виродком, що шкіриться з білого паперу. Клацання затвора — і фото летить до Льоші. Хвилина, дві, п'ять... Він не відповідає.

Смуток, пекуча злість, отруйні ревнощі — це не просто емоції, це гримучий коктейль, що роз'їдає мене зсередини. Я падаю на ліжко, зариваючись обличчям у подушку, і відчуваю, як сходжу з розуму від усвідомлення: я більше не контролюю своє життя. Повна безпорадність. Він так і не відписав. Моя хвороблива фантазія, немов знущаючись, вимальовує картинки: ось вони з Машею сидять за сімейною вечерею, сміються, обговорюють майбутню дитину... а я тут, у цій сірій самітності, задихаюся від власної нікчемності. На очах закипають сльози, а в душі розростається така сильна порожнеча, що кожне зітхання відлунює в ній болючим ехом.

Раптом — різкий дзвінок у двері.

Я здригаюся. Це точно не мама, у неї є ключі. Якщо це знову кур’єр і черговий букет із прокльонами — я просто не відчиню. А що, як там Маша? Прийшла особисто плюнути мені в обличчя? Ні, без мами я б нізащо не відімкнула замок... Але цікавість і страх штовхають мене до вічка.

На мою неймовірну радість і полегшення, там виявився Льоша. Він виглядав захеканим, ніби біг по сходах.

— Ти чого так пізно? — видихаю я, відчиняючи двері.
— Як тільки отримав фото — відразу прилетів, — він заходить, заповнюючи собою весь простір передпокою.
— А чому не відписав? Я тут ледь не вмерла від думок...
— А навіщо втрачати час на літери, якщо я можу просто приїхати?! — він бере моє обличчя в долоні. — Де ці квіти?

— На кухні... — я відводжу погляд. — Але нам туди у двох точно не треба.
Тільки вимовивши це, я розумію двозначний підтекст своїх слів. Щоки миттєво обпікає сором, і я несамовито починаю червоніти.
— Хм, Ліз... — Льоша хитро всміхається, і в його очах спалахує знайомий вогник. — Нам для «цього» підійде будь-яка поверхня. Я не обмежую ні свої бажання, ні мої фантазії.

Він цілеспрямовано крокує в сторону кухні, а мені нічого не залишається, як втекти до своєї кімнати, намагаючись вгамувати серцебиття. Льошка повертається швидко — холодний, зібраний.

— Ці квіти ще вранці тобі замовила Ліля. Хвора, навіжена мразота, — його голос звучить як метал.
— Льош, я ж нічого поганого їй не зробила! Чому вона мене так ненавидить?
— Я знаю, люба, — він підходить і міцно обіймає мене, втискаючи у свої груди. — Проте в цьому є і моя вина. Я роками працював поруч і не помічав її прогресуючої хвороби та її хворобливої, викривленої любові.

Відсторонююся, дивлячись йому в очі.
— Льош, перед тим як ми... почнемо цілуватись, я б хотіла проговорити деякі моменти. Це важливо.
— А ми будемо цілуватись? — він піднімає брову з удаваним подивом.
— А ти не хочеш?
— Які можуть бути питання, малеча? Кажи свої моменти.

Я набираюся сміливості.
— Я багато думала про твою дружину і доньку. Кажу чесно: я буду ревнувати. Кожен раз, коли Маша буде з'являтися на горизонті, мене буде вивертати. Але вибираючи тебе, я приймаю і твоє минуле. У тебе є донька, і я, в силу своїх можливостей, буду намагатись стати для неї хоча б подобою друга чи матері, якщо вона дозволить. І ще... роботу я все ж таки зміню. Не хочу, щоб за моєю спиною перемивали кістки.
— А про нас пліткують? — його погляд стає жорстким.
— Особисто чула в ординаторській... Це доволі неприємно, Льош.
— Щось ще?
— А тобі мало? — я гірко посміхаюся.
— Ну, я думав «моментів» буде цілий список.
— Так, є ще дещо. Найголовніше. Якщо ти на своєму шляху зустрінеш ще когось... якщо я перестану бути для тебе тією самою — просто відразу йди. Не роби мені боляче, не бреши, не живи на дві родини.
— Я думаю, Маші зараз не боляче від моєї відсутності, — сухо кидає він.
— Їй, може, й ні... Але мені буде... смертельно.
— Ліз, ти справді так сильно ревнуєш?
— Кожен вечір, лягаючи спати, я уявляю, як ти лежиш поруч із нею. У вашому спільному ліжку. Можливо, ти її цілуєш, або...
— Зупинись, — Льоша перериває мене, прикладаючи палець до моїх губ. — Твої фантазії нереалістичні. У мене вже дуже давно є своя особиста кімната, і засинаю я тільки в ній. Ну, іноді на дивані у вітальні, бо навіть підніматись на другий поверх, де вона, не маю жодного бажання.

Мені стає трішки спокійніше. Тягар, що тиснув на легені, трохи спадає.
— Поїхали разом на дачу? — раптом пропонує він. — Якщо забажаєш, можемо і маму Олю взяти з собою. Познайомимося ближче в нормальній обстановці.
— Коли?
— На вихідних. Нам треба провести час разом, далеко від лікарні та пліток.
— Я не знаю... треба подумати, порадитись із мамою...
— Ну, якщо надумаєш — я в очікуванні твого рішення.

А далі його губи різко накривають мої вуста, припиняючи будь-які розмови. Цей поцілунок — владний, спраглий, що вимикає залишки раціональності. Його пальці впиваються в мої сідниці, і в наступну мить я вже сиджу на ньому в позі вершниці, відчуваючи кожною клітиною його силу.

Поки ми цілуємось, Льошині руки активно нишпорять моїм тілом, не залишаючи жодного сантиметра без уваги. Його палкі поцілунки спускаються на шию, до ключиць. Я відчуваю, як мої груди наливаються важкістю, а внизу живота зароджується солодка, тягуча знемога. Він злегка прикушує шкіру за вухом, і з мого рота виривається мимовільний стогін. По тілу пробігає хвиля сиротів, відчуття загострюються до межі.

Коли його губи доходять до моїх грудей крізь тонку тканину, в мені відбувається справжній вибух. Стогони переповнюють простір спальні, голова остаточно вимикається. Я навіть не помітила, в який момент його рука опинилася між моїх ніг, безсоромно граючись через тканину шортів. Поцілунки стають глибшими, як і його впевнені рухи. Мої руки хаотично блукають по його спині, плечах, впиваючись нігтями в шкіру.