Глава 23

Глава: Скляні маски та криваві фінали

Олексій

Повертаючись додому пізно ввечері, я ще здалеку помітив тьмяне світло у вікні. Зайшовши в хол, побачив, як у вітальні горить бра. А що це означає в нашому домі? Вірно, вечір спокійно не мине. Маша чекала на мене, як павук у центрі павутини.

— Де ти був? Ти бачив час? — її голос розрізав тишу, як лезо. — Твої робочі години вже давно закінчилися! Я вимагаю пояснень. Я твоя дружина, чи ти забув про це?
Я повільно зняв піджак, навіть не дивлячись у її бік. Втома навалилася на плечі свинецевою плитою.
— Я пам'ятаю, що ти моя дружина. І що з того?
— Ти був із нею? — вона підхопилася з крісла, її обличчя перекосило від люті.
— Так. І що?
— Ти знахабнів! — Маша вилупила очі, задихаючись від обурення. — Ти повинен був забрати мене з лікарні, свою вагітну дружину! А замість цього ти з нею злигався? Де ви були?
— Взагалі-то, ми ходили в кіно.

Ця фраза подіяла на неї як ляпас. Вона на мить замовкла, не знаючи, що відповісти на таку відверту правду.
— Маш, послухай мене уважно, — я підійшов ближче, дивлячись їй прямо в очі. — Я планую з тобою розлучитися. Думаю, настав час твоєму коханцеві оголосити, що він скоро стане не просто «другом», а чоловіком і щасливим татусем.
— Що? Що ти верзеш?! — вона зблідла. — Це твоя дитина! Жодного іншого батька бути не може! Ти мене почув? Олексію!
— Машуль, що таке? Коханець знітився? — я дозволив собі жорстоку усмішку. — Вирішив, що з дитиною він уже не хоче з тобою спати? Чи аліменти не входять у його плани?
— Що ти вигадав... — прошепотіла вона, відступаючи.
— Маша, я знаю досить багато, крім його імені. Ти справді думаєш, що я такий дурень?
— В мене немає коханця! — викрикнула вона, але в голосі вже не було впевненості.
— Це навряд чи. Точніше сказати — зараз немає? Ти це мала на увазі? Ну звичайно, колись же треба було зупинитися, організм не залізний! Зрозумій, я завжди спокійно ставився до твоїх пригод. Знаєш чому?
— І чому ж?
— Мила дружина, як приємно, що ти навіть не відкидаєш факту наявності коханців, — я хмикнув. — Так ось, повернемося до теми. Мене це не обурювало доти, доки ти нахабно не спробувала видати чужу дитину за мою!

Цей діалог коштував її зляканого, майже зацькованого погляду. Але мені вже встигла набриднути ця розмова. Я розвернувся і пішов до сходів.
— Це твоя дитина, Льоша! — її голос наздогнав мене посередині сходів. — Я не змогла б так із тобою вчинити! Ти чуєш мене?
Вона почала голосно плакати. Я зупинився. Щось усередині все ще відгукувалося на цей звук, хоча розум кричав про фальш. Я спустився назад, підійшов до неї й акуратно змахнув сльози з її обличчя. М’яко провів пальцями по щоці. Вибору не залишалося, треба було закінчувати цей спектакль. Я ніжно уклав її в обійми й тихо, майже лагідно, прошепотів на вушко:
— Не плач зараз, мила. Не лий сльози дарма. Ось зробимо тест ДНК — і потім хоч крокодилом заливайся.

Маша заціпеніла в моїх руках. А наступної миті вона з силою відштовхнула мене.
— Що?! Виродок! Ненавиджу тебе! — вона замахнулася, щоб ударити мене по обличчю.
Я перехопив її руку в повітрі, стиснувши зап'ястя.
— Знаєш, ти мене навіть більше не дивуєш.
— Хто ти? Де Олексій?
— Я завжди був таким, просто ти це раніше не помічала.
Я відпустив її і нарешті піднявся на другий поверх. У повній самоті.

Соня вже давно спала. Я зайшов до неї в кімнату, присів на край ліжка. Тільки тут я міг нарешті зняти маску циніка.
— Я люблю тебе, моя люба дівчинко, — прошепотів я.
Вона була така гарна уві сні. Довгі вії, пухкі губки, скручені в трубочку, і кирпатий носик, який мило сопів. Я хотів би просидіти так усю ніч, охороняючи її спокій, але знав, що скоро сюди може зайти Маша, щоб продовжити скандал. Поцілувавши дочку, я вийшов.

Ніч — дивовижний час. Тільки вночі думки стають такими живими, а фантазія — яскравою. Заплющивши очі, ми можемо бути тими, ким завжди хотіли стати. Побувати там, де мріялося. І бути з тим, без кого більше не уявляєш свого життя... Ліза.
Ніч — це великий дар і водночас прокляття. Тільки вночі, в цілковитій самоті, ти відчуваєш її прохолодне дихання, від якого тремтять піджилки, а душу огортає морозом відчаю. В такий час хочеться швидше побачити перші ранкові промені, вдихнути їх, як ковток кисню, і забутись, спопелити цей біль.
«Мені все ще боляче, мам...» — промайнуло в голові перед тим, як я нарешті провалився в тривожний сон.

Ліза

Ранок зустрів мене запахом кави та маминим випитувальним поглядом.
— І як усе пройшло? — запитала вона, періодично відриваючись від приготування млинців.
— Нормально. Тобі допомогти? Можна твою каву? Я сьогодні щось заспала, без неї ніяк.
— То вчора ви тільки в кіно ходили? — мама повернулася до мене, схрестивши руки на грудях.
— Мам, я з ним не сплю! — вигукнула я. Бачу, як від моєї відповіді їй помітно відлягло від серця. Напруга в її плечах зникла.
— Мені дзвонив Женя, — обережно почала вона. — Питав, чи не хочемо ми приїхати в гості, по місту погуляти.
— Мам, він більше не бачить у мені подругу. Ти ж знаєш.
— Єлизавета, невже я виховала тебе такою дурепою? Він уже давно в тебе закоханий! Я так сподівалася і все ще сподіваюся, що ти отямишся. Женя — це найкраще, що може тебе очікувати в житті, Ліз. Стабільність, спокій...
— А я-то думала, куди ж моя матінка поділася, — я гірко посміхнулася.
— Що ти таке верзеш?
— Просто з того дня, коли Льоша подарував мені квіти, ти... мені здалося, що ти змінилася. А по факту — просто притихла і чекала моменту, щоб знову почати свою пісню про Женю.
— Ти куди? — крикнула мама мені в спину.
— На роботу. До «майбутнього аліментника», — кинула я, зачиняючи двері.

Олексій

Стук у двері.
— Заходьте.
— Я до Вас на хвилинку, — у дверях з'явилася Ліза. Вона виглядала свіжою, попри те, що я знав — ніч у неї теж була непростою.
— Заходь, Ліз. Як ніч?
— Я зайшла, аби сказати дякую за вечір. І подарувати ось це, — вона поклала на мій стіл маленьку витончену коробочку.
— Ти робиш мені пропозицію? — я не втримався від усмішки. — Якщо так, то я погоджуюсь без усіляких вагань.
— Ні, Льош, — вона почервоніла. — Я пішла, аби не затримуватись у тебе в кабінеті, а то знову хтось застукає. А ти поглянь потім.
— Дякую, Ліз. Зачекай, ти зараз на обхід?
— Так, а що?
— Та просто запитав. Іди, Лізунь.