Глава 22

***Ліза***

- Льоша, що ти сказав? – якщо він знову вирішив пограти зі мною, то на цей раз я вже не витримаю.

- Пробач, що тут і за таких обставин, просто я не міг й надалі чекати влучного моменту. Я хочу, щоб ти знала про мої почуття. Тобі не обов'язково відповідати мені взаємністю, але знай, я тебе кохаю, моя Єлизавета.

Його губи накривають мої, ніжно та тривалою їх цілуючи. Мені хочеться забутися, розчинитись в цих почуттях. Я мрію, щоб цей момент тривав якомога довше. Мої руки самі охоплюють його обличчя, переміщаються і зариваються кінчиками пальців у волосся. Я нещодавно прочитала вираз, який закарбувався в пам’яті: «Найкращий у світі запах, це аромат коханої людини!». Як же влучно сказано. Неохоче відхиляюся від Льоші.

- Льоша, зупинись, раптом хтось зайде.

- Ліз, я зачинив двері та зрештою, це ж не прохідний двір, щоб без стуку відчиняли. - Відповідає мені Льошка і ми знову зливаємося в поцілунку.

Час тягнувся неймовірно довго і я змогла повною мірою насолодитись довгоочікуваними губами. Ми сидимо, обіймаємось ось уже хвилин п'ять. Льоша ніжно гладить мене по спині, іноді ми цілуємось. Мені так спокійно з ним зараз, здається, що вся гіркота сьогоднішнього дня зникла. Я відчуваю, як Льоша цілує мене в маківку і мені стає справді тепло від того, що відбувається.

- Лізо, що ти робиш сьогодні ввечері?

- У мене сьогодні побачення.

- І хто ж цей щасливчик?

- Мій кіт Грицько. Ми з ним підемо гуляти алеєю з моїх букетів.

- Дурник ти малий, Ліз – з посмішкою каже Льоша -  А серйозно?

- Може з мамою фільм подивимося, чи ти хочеш запропонувати щось цікавіше?

- А може, підемо подивитися фільм у кіно? Вибирай будь-який.

- Льоша, ти ж розумієш чому ні?!

– Я не хочу бути з нею – трішки напружившись каже чоловік.

- Але ти все ще одружений.

- Поки що, Ліза. Це діло найближчого часу.

- Зрозумій мене вірно, я молода дівчина і не дозволю просто бути в ролі коханки. Я знаю, що чоловіки так роками розповідають: «Дружину не кохаю», «Ми навіть не спимо разом», «Тільки заради дитини», а самі живуть на дві сім’ї.

- Послухай мене – каже Льоша уважно вдивляючись в очі - Я буду казати довго, але намагайся почути все. Потім відповім на твої запитання. Я не можу сказати що не відчуваю нічого до дружини, це був би обман. Заспокойся, не виривайся! Слухай далі. Ми знайомі сімнадцять років із яких в ролі сім’ї тринадцять. До того моменту як ти не з’явилась в моєму житті, мені здавалось що я відчуваю до Маші, щось подібне до кохання, та як виявилось це був самообман. Я дуже хочу розлучення і якщо все складеться, то воно відбудеться. В мене як тобі вже відомо є донька. Соня, це найкраще що я зміг створити на теперішній час. Я планую залишити дитину собі, якщо в перспективі самотній чоловік з дитиною тебе не влаштує – виходить нам не одним шляхом. Звісно Маша не зникне назавжди, бо у нас є Соня, яка зв’язала нас на все життя. Ще в мене є моя люба теща, дивовижної краси виразка мого життя, та адекватності в ній більше, ніж в Маші. В тебе є питання?

- Як тоді вона вагітна вдруге, якщо ти до неї нічого не відчуваєш?

- Я б насмішив тебе, аби сказав, що не знаю? Але все ж таки дорослий хлопчик і розумію як це робиться, але  я пам’ятаю останній раз з Машою, то було ще весною. В мене був досить дивний момент, цієї осені. Я прокинувся голий з нею поряд, але я не пам’ятаю взагалі нічого! Не кривись так, спробуй зрозуміти, що вона це велика частина мого минулого.

- А можливо ще й майбутнє.

- Я в цьому сильно сумніваюсь.

*Хтось смикає за ручку дверей

- Ти бачиш? Я про це тобі й кажу. А тепер уяви, що було б, аби двері були не зачинені.

- Зараз я відчиню – розтуляючи обійми каже чоловік.

- Льош, не треба, мене тут не повинні бачити.

- Ти забула, що працюєш в цій лікарні?

- Але ж не на колінах у завідуючого, Льош.

* Стукіт у двері

- Може щось сталось? – запитую я у чоловіка

- Ні, якби щось було, то мені подзвонили б вже на телефон й напевно ми б почули крики у відділенні.

- Льошка, мені ж треба звідси піти

- Я зараз вийду і подивлюсь чи є хтось під дверима. Якщо так, то я відведу цю людину далі по коридору за поворот, а ти вийдеш. Домовились?

- Чудова ідея – кажу я на останок поцілувавши кохану людину.

- Я ввечері подзвоню тобі та сподіватимусь на позитивну відповідь відносно кіно. Тебе підвезти додому?

- Ні! - Так різко відповідаю, що аж смикаю.

- Ти чого?

- Прошу, давай на роботі вдавати, що ми один одному неприємні. Не питай, просто виконай моє прохання.

- Ліз, я розумію не показувати почуттів, але чому я повинен вдавати неприязнь?

- Льоша, я не хочу нічого більше обговорювати. Мені треба йти.

- Сидіти.

- Я згодна піти в кіно, якщо ти не продовжуватимеш цей допит. Домовились?

- Домовилися, вибір фільму на тобі!

***

Олексій

Дуже цікаво, що сталося. Ще побачивши Лізу та її сумні очі у дверях, мені було ясно, що хтось її образив. Я все-таки сподівався, що вона сама розповість. Але якщо гора не йде до мене, то пішов я до неї на зустріч.

Виходячи з кабінету я побачив Лілію яка шарахається поряд з моїми дверима.

- Ліля Валентинівно, щось сталось? – запитую я причиняючи двері до кабінету.

- Я шукала історію хвороби мого пацієнта. Думала може випадково до вас потрапила.

- А давайте я допоможу вам її знайти на посту!

- Так може у вас в кабінеті?

- Ні, там нічого нема – кажу я жінці й під руку заводжу її направо.

Історія буда найдена швидко, бо першою лежала на купі інших історій.

- Бачите, її точно в мене не було – кажу я і йду від неї якомога далі. 

Назустріч мені випливає наша Нелія.

- Нелі, дуже зайнята?

- Пішли до кабінету – з хитрою посмішкою каже мені жіночка.

- Нелі, ти раптом не знаєш чому Ліза сумна, хто її образив?