Глава 22

Глава: Відвертість, орхідеї та присмак майбутнього
Ліза

— Льоша, що ти сказав? — я завмерла, боячись навіть дихнути. Якщо він знову вирішив пограти зі мною, якщо це просто черговий спосіб маніпуляції, то цього разу я вже не витримаю. Моє серце просто розсиплеться.

— Пробач, що тут і за таких обставин, — він зробив крок ближче, і я відчула його тепло. — Просто я не міг і надалі чекати влучного моменту, якого в цій лікарні ніколи не буває. Я хочу, щоб ти знала про мої почуття. Тобі не обов'язково відповідати мені взаємністю прямо зараз, але знай: я тебе кохаю, моя Єлизавета.

Його слова зависли в повітрі, а потім губи накрили мої. Це був ніжний, тривалий поцілунок, від якого по тілу розлилося солодке заціпеніння. Мені хотілося забутися, розчинитись у цих почуттях, викреслити все, що було до цієї хвилини. Я мріяла, щоб цей момент тривав якомога довше. Мої руки самі, ніби живучи власним життям, охопили його обличчя, а потім зарилися кінчиками пальців у волосся. Я нещодавно прочитала вираз, який закарбувався в пам’яті: «Найкращий у світі запах — це аромат коханої людини!». Як же влучно сказано... Від нього пахло кавою, втомленим чергуванням і чимось рідним.

Я неохоче відхилилася від нього, намагаючись опанувати себе.
— Льоша, зупинись... раптом хтось зайде.
— Ліз, я зачинив двері, — він усміхнувся, дивлячись на мене з такою ніжністю, що в мене перехопило подих. — Та й зрештою, це ж не прохідний двір, щоб без стуку відчиняли.

Ми знову злилися в поцілунку. Час тягнувся неймовірно довго, і я змогла повною мірою насолодитись цими довгоочікуваними губами. Потім ми просто сиділи, обіймаючись, хвилин п'ять. Льоша ніжно гладив мене по спині, іноді ми знову цілувались — коротко, ніби перевіряючи, чи це не сон. Мені стало так спокійно. Здавалося, вся гіркота сьогоднішнього дня, усі образи Лілії Валентинівни просто зникли. Я відчула, як Льоша цілує мене в маківку, і по тілу розлилося справжнє, глибоке тепло.

— Лізо, що ти робиш сьогодні ввечері? — запитав він, не випускаючи мене з обіймів.
— У мене сьогодні побачення, — хитро відповіла я.
— І хто ж цей щасливчик? — він трішки напружився.
— Мій кіт Грицько. Ми з ним підемо гуляти алеєю з моїх букетів.
— Дурник ти малий, Ліз, — з посмішкою сказав Льоша. — А серйозно?
— Може, з мамою фільм подивимося... чи ти хочеш запропонувати щось цікавіше?
— А може, підемо подивитися фільм у кіно? Вибирай будь-який.

Я замовкла. Реальність знову почала просочуватися в наш маленький кокон.
— Льоша, ти ж розумієш, чому «ні»?!
— Я не хочу бути з нею, — твердо сказав він, і я побачила, як напружилися його щелепи.
— Але ти все ще одружений.
— Поки що, Ліза. Це справа найближчого часу.
— Зрозумій мене вірно, — я відсторонилася, дивлячись йому прямо в очі. — Я молода дівчина і не дозволю собі просто бути в ролі коханки. Я знаю, що чоловіки так роками розповідають: «Дружину не кохаю», «Ми навіть не спимо разом», «Тільки заради дитини», а самі живуть на дві сім’ї. Я так не зможу.

— Послухай мене, — Льоша взяв мої руки у свої. — Я буду казати довго, але намагайся почути все. Потім відповім на твої запитання. Я не можу сказати, що не відчуваю нічого до дружини — це був би обман. Заспокойся, не виривайся! Слухай далі. Ми знайомі сімнадцять років, із яких тринадцять — сім’я. До того моменту, як ти з’явилась у моєму житті, мені здавалось, що я відчуваю до Маші щось подібне до кохання... та як виявилось, це був самообман. Я дуже хочу розлучення, і якщо все складеться, воно відбудеться. У мене, як тобі вже відомо, є донька. Соня — це найкраще, що я зміг створити на теперішній час. Я планую залишити дитину собі. Якщо в перспективі самотній чоловік із дитиною тебе не влаштує — значить, нам не одним шляхом. Звісно, Маша не зникне назавжди, бо у нас є Соня, яка зв’язала нас на все життя. Ще в мене є моя люба теща, дивовижної краси виразка мого життя, та адекватності в ній більше, ніж у Маші. В тебе є питання?

Я набрала в легені повітря. Це питання пекло мене зсередини.
— Як тоді вона вагітна вдруге, якщо ти до неї нічого не відчуваєш?
— Я б насмішив тебе, аби сказав, що не знаю як це робиться? — він сумно посміхнувся. — Але я все ж таки дорослий хлопчик і розумію механіку процесу. Проте я точно пам’ятаю: останній раз із Машою був ще весною. А цієї осені в мене був досить дивний момент... Я прокинувся голий із нею поряд, але я не пам’ятаю взагалі нічого! Не кривись так, спробуй зрозуміти, що вона — це велика частина мого минулого.
— А можливо ще й майбутнє, — тихо додала я.
— Я в цьому сильно сумніваюся.

Раптом хтось наполегливо смикнув за ручку дверей. Я здригнулася.
— Ти бачиш? Я про це тобі й кажу! — прошепотіла я в паніці. — А тепер уяви, що було б, аби двері були не зачинені.
— Зараз я відчиню, — сказав Льоша, розтуляючи обійми.
— Льош, не треба, мене тут не повинні бачити!
— Ти забула, що працюєш у цій лікарні?
— Але ж не на колінах у завідувача, Льош!

Почувся гучний стукіт у двері.
— Може щось сталось? — запитала я.
— Ні, якби щось було серйозне, мені б уже дзвонили на телефон, і ми б точно почули крики у відділенні.
— Льошка, мені ж треба звідси піти...
— Я зараз вийду і подивлюсь, чи є хтось під дверима. Якщо так, то я відведу цю людину далі по коридору за поворот, а ти вийдеш. Домовились?
— Чудова ідея, — я наостанок швидко поцілувала його.

— Я ввечері подзвоню тобі та сподіватимусь на позитивну відповідь щодо кіно. Тебе підвезти додому?
— Ні! — я відповіла так різко, що він аж здригнувся.
— Ти чого?
— Прошу, давай на роботі вдавати, що ми один одному неприємні. Не питай, просто виконай моє прохання.
— Ліз, я розумію — не показувати почуттів. Але чому я повинен вдавати неприязнь?
— Льоша, я не хочу нічого більше обговорювати. Мені треба йти.
— Сидіти, — жартівливо, але владно наказав він.
— Я згодна піти в кіно, якщо ти не продовжуватимеш цей допит. Домовились?
— Домовилися, вибір фільму на тобі!