Глава 20

Глава: Театр брехні та тіні минулого

Олексій

Сказати, що я був здивований почутим від Микити — ні. У глибині душі я чекав на цей удар. Весь мій шлюб був картковим будиночком, який нарешті почав розсипатися.

— Олексію, як моя дочка? — голос тещі вивів мене з роздумів, коли я заїхав додому забрати речі.
— Маша в лікарні під наглядом. Стан стабільний, загрози викидня зараз немає, — відповів я максимально сухо.
— Я сьогодні поїду до неї. Що їй краще привезти? — вона дивилася на мене з надією.
— Совість, моя люба. Привезіть їй совість.

Теща сплеснула руками, її обличчя налилося праведним гнівом:
— Олексію, як ти смієш?! Вона ледве не втратила твою дитину! Ти повинен дарувати їй тепло, турботу. Можливо, зараз у вас усе налагодиться, ви знову станете нормальною сім’єю, почнете спати в одному ліжку...

— Розумієте, люба тещо... — я перервав її потік мрій. — Якщо мій колега не помилився, а з його досвідом це майже неможливо, то термін вагітності Маші набагато більший, ніж вона каже. А це означає лише одне — вона «нагуляла» цю дитину.

— Та такого бути не може! — закричала вона. — Ти просто хочеш позбутися моєї доньки! Знайшов собі якусь дівку і придумуєш приводи! Негідник! Я йду до Софії, твоєї справжньої дитини, поки ти руйнуєш усе навколо.
— А я пішов на роботу. Там принаймні все логічно.

Минула година. Коридори лікарні зустріли мене звичним запахом антисептика. Я сів за стіл і відчув, як тремтять руки.
— Єлизавето Миколаївно, зайдіть до мене, — кинув я у слухавку внутрішнього зв’язку. У роті миттєво пересохло. Сама думка про те, що ми зараз знову будемо наодинці в цьому кабінеті, змушувала серце битися швидше. Поки вона йшла, я жадібно пив воду, намагаючись вгамувати пожежу всередині.

Тим часом в ординаторській Нелі та Лілія Валентинівна продовжували свій щоденний «ритуал».
— Бачили, Нелі? Кличе свою голубку до кабінету, — отруйно прошипіла Лілія. — Совість — це не про нашого Олексія Михайловича. Одружений чоловік, а поводиться... Вона ж хвостом перед ним крутить, а він і радий, біжить, як пес на тічку. Дівка тільки з’явилася, а вже, мабуть, у ліжку в нього побувала.

Нелі відірвалася від паперів і холодно глянула на колегу:
— Ну і гнила ж ти людина, Лілю. Тобі не в лікарні працювати, а на лавці з бабками кістки перемивати людям, яким до тебе немає жодного діла.
— Ви мені не хаміть, Нелі! — спалахнула Лілія. — Чи ви забули, що мій батько може нагадати адміністрації про ваш пенсійний вік?
— Погано, мабуть, бути тобою, — зітхнула Нелі. — Наче все в житті є, а зла, як собака.
— Я не зла, я реалістка. А таких, як ця Ліза, бачу наскрізь. Зараз вийде з кабінету й буде невинність корчити, але вона ще та відьма.

*тим часом в кабінеті Олексія*

— Ви мене кликали? — Ліза увійшла тихо. Її погляд був сумним, відстороненим.
— Сідай. Я хотів попросити вибачення за вчорашнє. За Машу... Я не знаю, звідки їй відома твоя адреса і...
— Ми з нею не зустрілися, — перебила вона. — Двері відчинила моя мама. Вона прийняла Машу на себе.
— Це хороша новина. Бо коли дружина вийде з лікарні, вона може прибігти сюди й влаштувати скандал. Маша некерована.
— Це мене не стосується, — Ліза різко підвелася. — Ваша дружина — це ваш головний біль, а не мій. Щось ще?

Я відчув, як моя броня тріщить. Не можу бути без неї. Я перехопив її долоню. Ліза здригнулася, розвернулася і подивилася мені прямо в очі — в них було стільки болю.
— Не роби так. У тебе вдома вагітна дружина. Навіщо ти знущаєшся? Я ж і поряд з нею не стою...

Я продовжував тримати її за руку, легенько погладжуючи кисть великим пальцем.
— Олексію Михайловичу, я прийняла поразку в наших невдалих стосунках. Зробіть і ви так. Я вам ще потрібна?
«Так, більше за саме життя», — хотілося крикнути мені, але з вуст злетіло холодне:
— Ні. Ти вільна, Ліз.
— Ну, хоча б у чомусь ви чесні. А квіти справді чудові, дякую.

Вона вийшла, забравши з собою навіть свій аромат. Яка ж ти жадібна, Лізо... Чому все так складно? Я щодня змушую себе дихати, намагаючись не бігти за тобою.

Я набрав номер Роми.
— Привіт, Льохо.
— Ром, є прохання. Жорстке. Треба знову простежити за Машею, але вона поки в стаціонарі. У мене підозра, що в нашій «сім’ї» є ще один гравець — її коханець.
— І ти досі називаєш це сім’єю? — хмикнув друг. — Льоха, ти мені як брат, але треба щось вирішувати. З цим твоїм потягом до Лізи ти себе заженеш у могилу.
— Допоможеш?
— Звичайно. Дай тільки твоїй ненаглядній вийти з лікарні.

В обід я поїхав до Маші. У коридорі мене зустріла лікарка.
— Доброго дня. Я Валентина Миколаївна, акушер-гінеколог. Ви чоловік Марії?
— Так, Олексій Михайлович. Як вона?
— Стан стабільний, загрози немає. Завтра можете забирати.
— Ви робили УЗД? Який термін?
Лікарка подивилася на мене з якимось дивним жалем:
— Термін — 7-8 тижнів. Дитина розвивається за нормою.
— Ви впевнені? Абсолютно?
— У мене двадцять три роки стажу, Олексію Михайловичу. Я впевнена у своїх знаннях.

Я вийшов на вулицю, почуваючись цілковитим ідіотом. Невже Микита помилився? Невже я так сильно хотів знайти привід для розлучення, що вигадав собі цю зраду?

Маша

За пару годин до приїзду Олексія

Я лежала в палаті й вираховувала ходи. Льошик-лошок точно вже знає про термін від свого дружка. Треба діяти на випередження. Поки я не викачала гроші з татуся твого майбутнього братика, малюк, мені потрібен «безпечний тил». Льоша — це стабільність. Звісно, його інтрижка з дівкою мене бісить, але я їй голову відкручу, якщо заважатиме.

Треба було створити картинку. Я стиснула зуби. Удар! Один, другий, третій... Рука об залізне бильце ліжка відгукнулася тупим болем. Тепер друга. Синці почали проявлятися миттєво. Наостанок я до крові прокусила нижню губу. Тепер я — ідеальна жертва.