Глава 19

Ліза

Підходжу до вхідних дверей і на долю секунди заклякаю від побаченого у дверному вічку. У наші з мамою двері дзвонить дружина Льоші. Тихо відходжу назад та швидко біжу до мами на кухню.
— Мамо, нехай дзвонить. Вдаймо, що нікого немає вдома.
— Лізо, а хто прийшов? Знову твій Олексій?
— Гірше, його дружина.
— Хух, ця квартира все більше нагадує клуб для знедолених. У що ти вляпалась? — каже мама, плавно ідучи до дверей.
— Мамо, ти куди? Не відкривай!
— Дочко, зараз вечір. Видно, що вікна горять. Якщо його дружина вийде на вулицю, то побачить світло, повернеться й далі проситиметься на вогник. Довіряй мені, — суворо каже мати.

Я залишаюся за рогом, поки мама відчиняє двері цій неперевершеній жінці.
— Повірити не можу власним очам... та ти ж нашого віку! Цей мудак ще нижче впав у моїх очах, а я то думала, мені зараз відчинить двері гарна молодуха.
— Що, хотіла показати себе стару та страшну? За запахом чути, що вечірня алкоголізація у вас йде за планом, так? Боже, що з обличчям? Парез? Вам погано? Санітарів покликати?
— Ти мені зуби не заговорюй, підстилко!
— Підстилка у тебе під ногами, двієчнице. І якщо ти шукаєш коханку свого чоловіка, то не туди прийшла. Я по дівчатах виступаю, але мені подобаються тверезі, не такі руді, та й щоб ніс не був картоплею, як у тебе! А ноги ти свої бачила? Це халепа, жіночко. І так, ще раз прийдеш сюди — зеленка по венах піде. Ти мені повір, я в психлікарні знаєш скільки відмотала?
— Ааа... ааа...
— Гаразд, сьогодні я добра. Зараз, почекай… — мама причиняє двері, щось пише на папірці й віддає їй. — Це номер нарколога, не запускай свою хворобу.

Звук відкриття сусідніх дверей.
— Олю, все добре? — Бабусю Ніно, ну як же ви невчасно!
— Так, бабусю, тут дівчина хоче нарешті закодуватися, позбутися, так би мовити, згубної звички. Ось по людях ходить, допомоги просить.
— Та вона з моїм чоловіком спить! — верещить Маша.
— О, ще й галюцинує. Бабусю, викликайте санітарів!
— Я миттю! — чую, як зачиняються двері у бабусі Ніни.
— Та які санітарі? Ти що, хвора?
— Ще раз тобі повторюю: так, хвора. У мене психози з пекельною агресією, а ти мене вже дістала. Що тобі потрібно? Поки не приїхала швидка, ми маємо хвилин 10–15. Заходитимеш?
— Щоб ти більше не з'являлася на очі моєму чоловікові! Я вагітна, і ми...
— Ааа, то ти не просто алкашка, ти закінчена алкашка. У тебе хоч термін який? Дитя не шкода?
— Вісім... сім тижнів.
— З чого ти взагалі вирішила коханку шукати тут?
— Я довідки навела!
— І? Сифіліс не знайшли?
— Що? Ти про що?
— Про твої довідки. Ти не дурій та візьми себе в руки, бо коли до нейросифілісу дійде — не до сміху буде, тільки слину пускати й зможеш.
— Та пішла ти, дурепо!
— Знову ти за своє, тьма інтелектуальна! Я вдома, а ти — пішла!

Чую, як мама зачиняє двері, і нарешті можу спокійно видихнути.
— Ну ти даєш! Я навіть не очікувала такого діалогу, — розпливаюся в посмішці я.
— Лізо, це погана жінка. Вона зовні нічого, а очі злі. Але, думаю, сюди вона більше не прийде. Як вона тільки адресу дізналася... не можу уявити.
— Може, Льоша сказав?
— Лізо, і навіщо тобі цей телепень…
— Не говори так про нього, прошу.
— Ліз, ти моя дитина, і я намагаюся бути тобі насамперед мамою, нехай між нами й різниця всього п’ятнадцять років.

Олексій
— Вам не здається це все «днем бабака»?
— Це ти про що?
— Ви як завжди з онукою, ми втрьох вечорами чекаємо на Машу вдома. Якщо вона знову приїде п'яною — до хати не пущу. Як вона у вас такою вийшла? У нас, звісно, стосунки ніколи не були добрими, але ви зовсім інша.
— Олексію, у мене чудова дочка, просто ви різні. Я ніколи не могла зрозуміти, як ви могли стати парою.
— Хочете, відкрию велику таємницю?
— Спробуй.
— Через вагітність.
— Що ти таке верзеш? Моя донька вийшла заміж цнотливою. Ти ж був її першим чоловіком, про яку вагітність йдеться?
— Маша була на шостому тижні, коли ми зіграли весілля. І я був не пер...
— Все, досить, Олексію! Мені не цікаво слухати ці дурниці, — теща дивиться мені за спину. — О, Машуль, доню!

— Машо, ти тут сьогодні не ночуєш. Повертайся туди, де провела весь вечір. Ти ще й п’яна знову! Мені набридла твоя постійна відсутність. Ти взагалі пам'ятаєш, що в тебе є дочка?
— А ти пам'ятав, що вона в тебе є, коли до своєї баби їздиш і квіти їй возиш? Пропонуєш повернутися, де була? Та без проблем! Поїду назад до твоєї швабри, а то не все волосся їй вирвала. Ти — лише подоба чоловіка, навіть коханку не зміг нормальну знайти!
— Доню, що ти таке кажеш? Яка коханка? Олексій вечори вдома проводить!
Ще одне слово — і я не зможу себе стримати. У мене лише одне бажання — закрити їй рота рукою.
— Значить, трахаєш її прямо на роботі? Не відходячи, так би мовити, від виробництва?
— Доню, що ти верзеш!
Звук удару мого кулака об комод змушує тишу запанувати в цьому чортовому будинку.
— Машо, я з тобою розлучуся. Ти мене до цього доведеш.
— Олексію, пропусти її, нехай вона йде спати.
— А вам це не набридло? Ви не бачите, що наша родина прогниває через вашу дочку?
— У тебе є коханка, Олексію?
— У мене є дорога мені жінка, але це з вами я обговорювати не збираюся.
— У такому разі ви обидва гнилі. Нехай вона йде спати.

Підніматися до Маші я не став. Мені було байдуже, чи змогла вона роздягнутися. Я влаштувався на дивані в холі. Близько третьої години ночі мене розбудив крик. Схаменувшись, я побіг вгору сходами. Забігаючи до кімнати, я побачив Машу та яскраву червону пляму на її пудровій нічній сорочці.
— Льо-оошо… — тремтячими руками Маша охопила живіт.
Підскакую до дружини, накидаю на її плечі плед і, підхопивши на руки, біжу на перший поверх. Дорогу до лікарні не пам'ятаю — все як у тумані. Стрес, схлипи та паралізуючий страх Маші. Ми приїхали до першого ж пологового будинку на шляху. На щастя, на зміні був мій друг Микита.
— Ну що, Микито? Що скажеш?
— Льохо, завтра буде видно. Кровотечу зупинили. Якщо Бог дасть — вагітність збережемо.
— Щоразу не легше... Ми ж тільки-но дізналися про це.
— Коли Маші була менструація останнім часом?
— Вона десь на сьомому-восьмому тижні.
— Я перевірю ще раз, звісно, але можу тебе запевнити: там мінімум одинадцятий тиждень, якщо не дванадцятий.