Глава 18

Олексій

Хвилинне мовчання заповнює собою весь салон машини. Напевно, раніше воно б мене бентежило. На фоні продовжує грати приємна серцю музика. Думки плинуть до Лізи. Відчуття до неї — це не просто захоплення молодою жінкою. Вона ніби ввійшла мені під шкіру. Боже, я її кохаю. Як же кепсько, що вона не зустрілася мені раніше... можливо, все було б інакше. По радіо грає пісня, що відгукується в самій душі. Та за мить сирена Машиного голосу розриває цей стан і повертає мене до гівняної реальності.

— Льошо, в якому сенсі в тебе хтось є?! Як ти міг? Я стільки років із тобою! Я народила тобі доньку, зараз чекаю на другу дитину, а ти мене зраджуєш!

— Припини кричати, у мене вже вуха закладає. Я вирішив чесно тобі відповісти, бо це єдине правильне рішення. Машо, зізнайся хоча б собі: ти мене давно вже не любиш. Я, своєю чергою, теж не відчуваю до тебе колишніх почуттів. Не буду лукавити: вчора я твердо вирішив розлучитися, але твоя новина про вагітність перекреслила мої плани. — Я не знаю, що ще додати.

— Ти мій чоловік! Мій і тільки мій! — волає в істериці Маша. — І ні з ким ділити тебе я не збираюся. Льошо, я кохаю тебе і хочу все виправити. Нас пов’язує ще одна дитина. Давай усе кинемо й поїдемо звідси? Ти забудеш свою... а я забуду про все інше. Я буду краще про тебе дбати. Що скажеш?

— Мені треба подумати. Можливо, це варіант... Але, Машо, це нічого не змінить у наших стосунках. Почуття згасли. Якщо ми й продовжимо жити разом, то не як чоловік із жінкою.

Маша

Та що за фігня відбувається? З обох боків обломи. Коханцю я різко стала не потрібна... ну гаразд, він хоча б мужик. А Льоша що? Це що ж за жінка така, що з моєї мямлі викроїла щось схоже на чоловіка? Та я все життя тримала його під підбором! Сволота, тварюка тупа... Ну нічого, я щось придумаю. Ти в мене ще не знатимеш, у який куток забитися.

— Льошо, а де ця... працює?
— Машо, ми не будемо про неї говорити. І не називай її так. Цілком достатньо вже сказаного.
— Візьми відпустку, побудь зі мною. Котику, ми так давно не були разом. Я сумую за тобою в ліжку, — брешу і не червонію. Я не сумую, він хоч як коханець і непоганий, та інтерес зник давно. — Поїхали до заміського будиночка, купимо сиру, вина, займемося коханням... Ну давай, погоджуйся, довбню! Я не можу залишитися одна. — Тобі ж раніше так подобалися наші вилазки, моя мереживна білизна…
— Машо, ти все правильно кажеш: воно мені подобалося. Але ключове слово тут — у минулому часі.
— Відвези мене додому! — сука.

Ліза

— Ти як, люба? — Нелі витирає сльози з мого обличчя.
— Добре, дякую за увагу, Нелі! — Не можу я зізнатися, як мені паршиво. Коли я побачила її, цю чарівну жінку, то зрозуміла: він просто грався зі мною. Який же він негідник... Як можна зраджувати такій богині? — Скоро привезуть їжу, я хотіла б покликати медсестер до нас.

— Єлизавето, може, відсвяткуємо ввечері у мене? У відділенні не так зручно, а вдома є гарне вино і велика зала. Ліз, ти подумай.
Мелодія телефону.
— А ось і доставка. Дякую за пропозицію, Нелі. Можливо, наступного разу... якщо я тут ще працюватиму.
— А якщо ні? Ти що, просто так викреслиш Нелі зі свого життя? Ах ти, мале бісеня! — усміхається вона. — Мої двері завжди для тебе відчинені. Я жінка у віці, квартира велика. Якщо захочеш сховатися від усього світу — просто приходь.
— Дякую, це дуже багато для мене значить.

Відчиняються двері.
— Ліз, а що, торт ще не нарізаний? — заглядає Лілія Валентинівна.
— Скоро все буде, Лілю... Валентинівно.
— Лілю Валентинівно, а ти свою чашку помила? — єхидно запитує Нелі.

Вислизаючи з кабінету, я буквально налітаю на Льошу. Він обхопив мене своїми міцними руками, щоб я не впала. У пам’яті миттєво спливли його теплі обійми та очі, що так п’янко дивилися на мене вчора. Сльози знову підступають.
— Вибачте... — ледь чутно вимовляю я і біжу коридором геть.

Олексій

— Ліз... — не встигаю договорити, вона вже зникає за поворотом.
Заходжу до ординаторської. На столі торт і чашки.
— А що за свято, пані?
— Олексію Михайловичу, так у нашої Єлизавети день народження! Зараз святкуватимемо. Я пропонувала у мене відзначити, але вирішили поки тут.
— Не розумію, навіщо їхати до Нелі Іванівни? Я працюю з вами вісім років, але мені таких пропозицій від вас, Нелю, не надходило.
— Досить, Ліліє. Своє рішення я обговорювати не маю наміру. І попрошу: мене звати не Неля, а Нелія.

Бажання слухати ці сварки немає.
— Пані, мені потрібно у справах.

Звісно, я не знав про день народження Лізи. Міг би подивитися в документах... Телепень. Швидко замовляю квіти. Сподіваюся, цей букет вона не викине в серцях. Від торта відмовився, щоб не нервувати Лізу своєю присутністю.

Після роботи забираю квіти й їду до неї. Сподіваюся, мами не буде вдома і я зможу нормально її привітати. Купив ще цукерки та величезного плюшевого зайця — не впевнений, що вона таке любить, але не зміг пройти повз.

— Вибачте, чи не могли б ви впустити мене в під'їзд? — звертаюся до бабусі на лавці.
— А в яку квартиру йдеш? Я тут будь-кому не відчиняю!
— У чотирнадцяту.
— То ти до Олі? Для Лізки старуватий будеш.
— Я до Лізи. То ви відчините?
— Це ти вирішив Лізі букет принести замість вчорашнього? Правильно. Вона вчора так убивалася, бідненька, збирала ті квіти по всьому подвір'ю. А я їй кажу: не плач, мила, у твоєму житті ще стільки квітів буде! Це мені вже квіти тільки на вінках бачити, та й то зі стрічкою... Це навіть гарно, як ви вважаєте?
— Ліза збирала вчора квіти?..
— Милий, ти що, мову не розумієш?
— Бабусю, не чекайте похорону. Ось, тримайте цей букет, це вам.
— А Лізці що? Дарувати не будеш?
— Я осиплю її квітами, бабусю.
— Стрічки не забудь, з ними красивіше! Почекай, любий! — гукає вона мені навздогін. — Стрічки можна не лише чорні!