Глава 16

Глава: Скляні посмішки та фатальні новини
Олексій

Всю ніч я провів у своєму кабінеті, дивлячись у темне вікно. Я просто втік від проблем, як останній боягуз. Цей вчинок не робить мені честі, як і останні місяці мого життя, що перетворилися на суцільний лабіринт із брехні та розчарувань. Вчора, повертаючись додому, твердо вирішив: так далі не можна. Думав про розлучення. Я не дурень і бачу, що Маша зі мною нещасна — вона шукає тепла деінде, а я... я просто існую поруч із нею.

Сьогодні вранці я цілком чесно зізнався їй у тому, що не люблю її більше. Здається, навіть відчув миттєве полегшення, коли побачив у її очах таку ж саму холодну байдужість. Ми взаємно стали порожніми місцями одне для одного. Але як бути з дитиною? Новина про вагітність висить наді мною, як гільйотина. Щоб залишити жінку в такому стані, потрібно бути повнісіньким гівнюком. А я, попри всі свої помилки, намагаюся втримати залишки совісті.

Стукіт у двері.
— Льоша, доброго ранку. Ти що, тут спав? — на порозі з’явилася Нелі, її голос був наповнений турботою, яку я не завжди заслуговую.
— Саме так, Нелі. Просто втік від проблем сюди, де все зрозуміло й логічно. Ти щось хотіла?
— Не розповісти, а нагадати. Сьогодні фотограф для сайту лікарні. Але тобі у такому вигляді лише пацієнта у термінальній стадії грати. Йди, приведи себе до ладу.
— Так і бути, я причешуся, — спробував віджартуватися я.
— Боюся, Олексію, цього буде замало.
— Умовила, прийму душ.

— Я скажу санітарці, аби принесла чистий халат, — Нелі на мить затрималася в дверях. — До речі, це «одноразова акція» чи ти плануєш переїжджати? Твоя кімната в моїй квартирі, якщо що, завжди готова.
— Дякую, Нелічко... сподіваюся, до цього не дійде.

Я був щиро зворушений її словами. Нелі була найкращою подругою моєї покійної мами. Після її смерті вона забрала мене, дев’ятирічного хлопчика, до себе. Ми прожили разом п’ятнадцять років. Я пам’ятаю, як літав на роликах по її величезній квартирі, як влаштовував галасливі вечірки, за які вона мене по-материнськи сварила. Навіть із Машою ми жили там після весілля, але дружині не подобався контроль моєї «другої мами». Тепер ця квартира здавалася мені єдиним безпечним притулком у світі, що руйнується.

Стукіт у двері.
— Олексію Михайловичу, ось ваш халат.
— Дякую, Марино. Передай усім: фотограф буде за годину.

Ліза

Мій ранок був розписаний по хвилинах, ніби план бойових дій. Сорок хвилин я провела, сумно вдивляючись у побитий букет троянд, що лежав на столі як символ мого розбитого серця. П'ять хвилин пішло на те, щоб зібрати волю в кулак і перестати тремтіти. Десять — на сніданок, який я ледве проковтнула. А останні двадцять п’ять хвилин я присвятила макіяжу. Сьогодні мене фотографуватимуть для сайту, і я вирішила: нехай моє життя зараз — суцільна руїна, на фото я маю сяяти.

Підходячи до корпусу, я потайки сподівалася, що Олексій мене побачить. Я виглядала бездоганно: білосніжний халат, ідеальна шкіра, впевнений погляд. Але мрії мають звичку розбиватися об реальність. На ранковій п'ятихвилинці він жодного разу не подивився в мій бік. Це зачепило мене не просто як колегу, а як жінку. Я теж грала в ігнор, але ця гра вимагала від мене надлюдських зусиль. Кожна клітина мого тіла відчувала його присутність у кімнаті.

Коли прийшов час колективного фото, я намагалася стати якомога далі від нього. Але доля (або хитрий фотограф) вирішила інакше. Перестановка — і я опиняюся плечем до плеча з Олексієм. Я знову відчула його запах — суміш дорогого одеколону, антисептика та легкої втоми. Цей запах завжди зводив мене з розуму. На мить у голові промайнула божевільна думка: притиснутися до нього, вдихнути на повні груди, відчути його теплі руки на своїй спині...

Я різко сіпнулася, коли відчула дотик. Я настільки глибоко загрузла у своїх фантазіях, що не відразу зрозуміла — це не мої мрії, це він справді торкнувся мене. Нелі, що стояла з іншого боку від нього, кинула на мене довгий, проникливий погляд. Колектив завмер.

— Лізо, — ледь чутним пошепки промовив Льоша, не повертаючи голови, — прошу тебе, потерпи пару хвилин. Не привертай увагу нашого «доброго» жіночого колективу. Плітки нам зараз ні до чого.
Він був правий. Як завжди, біса правий. Я заціпила зуби і завмерла.

Зйомка була в самому розпалі, коли двері холу відчинилися. Влетіла жінка — яскрава, вогняно-руда, з такою впевненістю в рухах, яка буває лише у господарок життя. Я відчула, як під моєю рукою напружився кожен м’яз Олексія.

— Льоша! Я привезла тобі обід! — вона широко посміхнулася і замахала рукою, сяючи на весь хол.

Я дивилася на неї і відчувала, як усередині все помирає. Вона була неймовірна. Довге хвилясте волосся, що здавалося розплавленим золотом у променях сонця, пишні жіночні форми... У моїй голові пульсувало лише одне питання: «А я... навіщо я була йому потрібна, якщо в нього є ТАКА дружина?». Я почувалася блідою тінню, програвши в цьому змаганні ще до його початку.

— Маша, я зайнятий. Чекай у кабінеті, — голос Олексія був сухим і різким.

Ці слова боляче вдарили по мені. Кабінет. Те саме місце, де ми вперше поцілувалися. Тепер там буде вона. Не я буду обіймати його, не мені він шепотітиме ніжні дурниці. Поки Олексій робив крок до неї, я відчула, як його великий палець на частку секунди ніжно погладив мій поперек. Цей таємний жест був як удар струмом.

— Звичайно, милий, — Маша не зважала на його тон. — Але поки я тут, хочу запропонувати святковий обід для всіх!
— І що за свято? — підозріло запитала Нелі.
— Дорогі мої, у нашій родині величезне щастя! — Маша сяяла, як начищений мідний таз.
— Маша, йди до кабінету... — Олексій намагався перехопити її, але вона була швидшою.
— Ми чекаємо на другу дитину! — проголосила вона на весь хол. — Сподіваюся, цього разу у нас буде спадкоємець!

Світ навколо мене розсипався на дрібні друзки. Колеги почали вітати її, лунали фальшиві й щирі побажання. Я теж змусила себе посміхнутися і видавити слова привітання. Це було найважче, що я робила в житті. Я підняла очі й зустрілася з поглядом Олексія. Його очі були порожніми й випаленими, точно такими ж, як і мої.