Глава 15

Глава: Уламки ілюзій та запізніла правда
Ліза

Мабуть, мама права — вода безперечно має цілющу силу. Не в змозі більше триматися на ногах від морального виснаження, я просто сповзла на дно ванни, дозволяючи теплим краплям розбивати мій смуток. Це не панацея, ні, але монотонний шум води хоч на мить заглушає нестерпний крик душі. Думки про Льошу відступають, немов приплив, залишаючи після себе лише мокрий пісок і порожнечу. Я згадую співчутливий погляд Неллі, її тихе: «Все мине, Лізочко». Згадую, як мріяла познайомити його з Женею на маминому дні народження... Яка ж я була наївна. Яка ж дурість.

Різкий дзвінок і гуркіт у двері виривають мене з цього заціпеніння. Я завмираю. Там він. Льоша. Серце зрадницьки робить кульбіт — я хочу вибігти, відчинити, впасти в його обійми і забути про все на світі. Але не можу. Я не дозволю собі своїми ж руками вмочати власну гідність у бруд.

— Мам, там... Олексій Михайлович прийшов. Скажи, що мене немає, — кричу я з кімнати, кутаючись у халат.
— Єлизавето, я сама знаю, що робити! — роздратовано кидає мама. Я чую в її голосі сталь. Вона зла на нього більше, ніж я.

У цю хвилину я почуваюся капосною дитиною, за яку батькам стає соромно перед сусідами. Все моє життя було вибудуване за маминими інструкціями: «Лізо, вдома о дев’ятій», «Клуби — це зло», «Спочатку кар’єра, хлопці почекають». Я була зразковою донькою. І ось мені двадцять п’ять, а я так і не навчилася розрізняти щирість і фальш. Вся ця «правильність» не врятувала мене від першого ж серйозного удару.

Поки я заварювала чай, мама повернулася з коридору.
— Мам, що він казав? — запитую я, дивлячись у вікно.
— Та що він міг сказати? Притягнув віник і набивався на розмову. Цей «Дон Жуан» недороблений...
— А де квіти? — я мимоволі шукаю їх очима.
— Лізо, я тебе в дитинстві голівкою не впускала! Які квіти? Навіщо тобі подачки від цього брехуна? Де твоя гордість, дівчинко!?
— Я просто хочу на них подивитися... — шепочу я.
— Я проти! Завтра ж напишеш заяву і підеш з тієї лікарні.
— Але в мене немає нової роботи, мамо!
— Нічого, підеш доглядальницею, поки щось знайдеш. А зараз — пити чай і викинути його з голови.

Мама пішла на кухню, а я, скориставшись моментом, вискочила в під’їзд. Ось він, букет. Величезний, пишний, неймовірно красивий. Я не хвора на голову, я пам’ятаю, що він зробив, але... мені ніколи такого не дарували. Шкільні кавалери з однією трояндою в целофані чи інститутські хлопці з трьома тюльпанами на 8 березня не йдуть у жодне порівняння з цим дивом.

— Єлизавето! Я що, неясно пояснила?! — мама з’явилася на порозі, як грізна тінь.
— Мамо, ну дай хоч потримати... Я ніколи не бачила такої краси.
— Це обман, Лізо! Він просто маніпулює тобою.
— Це просто квіти, мамо! — я притискаю букет до себе, як дитина улюблену іграшку.
— Дай їх сюди! У моєму домі не буде нічого від цього чоловіка!

Мама вириває букет. Наступної миті я бачу, як мої перші справжні квіти летять з вікна п’ятого поверху. Світ зупинився. Я дивлюся вниз і розумію: для власної матері я така ж іграшка, над якою вона хоче мати абсолютну владу.

«Ні, вона не права. Тільки я керую своїм життям!» — ця думка спалахує в голові, як блискавка. Я хапаю куртку і вибігаю в під’їзд. Коли я вилетіла на вулицю, його машина вже повертала з двору. Він бачив цей «політ» троянд. Він подумав, що це я викинула його подарунок. Я підібрала побитий, припорошений землею віник і повернулася до квартири.

— Лізо, нащо ти вибігла? Ти повинна бути вище за це! — крикнула мама з кухні.
— Ти повинна бути просто мамою! — випалила я, заходячи до кімнати. — Просто любити мене, а не тикати носом у лайно, як цуценя, щоб відчути свою владу! Краще б ти купила собі хом’яка, мамо...
Я зачинилася в кімнаті, притискаючи до грудей скалічені троянди.

Олексій

Я сидів у машині ще хвилин п’ять, не в змозі завести двигун. І тут побачив це: розсип червоних бутонів, що безжально розбиваються об землю під її вікнами. Що ж, це була крапка. Чітка і зрозуміла.

Вдома було порожньо, і я відчув майже фізичне полегшення. Але за пів години з’явилася Світлана Федорівна.
— Олексію, де тебе носило? — теща, як завжди, замість «привіт» видала порцію отрути.
— Загладжував провину перед важливою людиною.
— Знову друга з витверезника рятував? — пирхнула вона.
— Саме так. А де Машу тягає?

І тут у двір заїжджає машина. Маша ледь вийшла з авто, тримаючись за дверцята.
— Олексію, приведи її, вона ж ледве на ногах стоїть! — заметушилася теща.
Я підійшов до машини. Від дружини тхнуло алкоголем так, що можна було сп’яніти поруч.
— Машо, навіщо ти так наклюкалась?
— А я-як... ти здогадався? — ікнула вона.
— У нас більше немає правого дзеркала, Машо. Оце так здогадався.

Я затягнув її в дім. Маша виглядала жахливо: розмазана туш, розхристане волосся.
— Милий... та-так привід же! — вона дістала пляшку з сумки і відпила прямо з горла. — У нас буде поповнення! Я вагітна!

Ці слова прозвучали як смертний вирок. Пляшка в цей момент знадобилася і мені. Я лікар, я знаю, звідки беруться діти, але ту ніч три місяці тому я не пам’ятав зовсім. Я був мертвецьки п’яний і вбитий горем. Невже справді?.. Боже, навіщо Ліза з’явилася в моєму житті саме зараз? До неї я не помічав, наскільки мій шлюб — це суцільна гниль.

— Машо, якого біса ти п’єш, якщо вагітна?! — вигукнув я, коли вона знову приклалася до пляшки.
— Пп-святкую! Мамо, де Соня? — закричала вона на весь дім.
— Соня спить! — рявкнув я. — І тобі час.

Злість накрила мене хвилею. Вона — вагітна, п’яна, ризикує моєю дитиною... Одним рухом я вибив пляшку з її рук. Скло розлетілося, вино залило килим.
— Що ти накоїв! — заверещала Маша і вдарила мене по обличчю.
— А ти що твориш?! — втрутилася теща. — Ти носиш дитину Олексія і стоїш тут синя!
— Ага... звісно... його дитину... — промурмотала Маша з якоюсь дивною посмішкою.