Глава 15

***Ліза***

Мабуть, мама права, душ безперечно допомагає. Не в змозі стояти на ногах я просто сіла у ванну і дозволила крапелькам води розбивати мій смуток. Звичайно, це не панацея, але воно відволікає, а отже хоч якийсь час думки про Льошу відступають. Я думаю про недавнє минуле та швидкоплинне майбутнє. А ще я згадав, як сумно на мене подивилася Неллі та сказала, що все пройде. Думала про приїзд Жені та його прихід до нас на день народження мами. Яка дурість…

Порожнечу моїх думок розбиває дзвінок, довгий і гучний стукіт у двері. Я підходжу до дверей, а там Льоша. Я так хочу вибігти й стрибнути в його обійми, але я маю залишитись тут, в тимчасово власній екосистемі. Я не можу своїми ж руками мокати себе в бруд.

- Мам, там Льош… Олексій Михайлович прийшов, скажи, що мене немає.

- Єлизавета, я краще знаю, що робити. - Досить роздратовано відповідає мені мама. Я знаю, вона вкрай зла на нього.

Почуваюся дитиною, капосною дитиною, за яку порядним батькам зазвичай буває соромно. Адже я все життя намагалася не засмучувати маму. Мені завжди казали: «Ліза, вдома о 9.», «У нічний клуб не йди, там нема чого тобі робити.», «З хлопчиками не гуляй.», «На вечірки не можна.», «Спочатку навчання, кар'єра, а все інше можна встигнути.». Я слухала маму і робила, як вона каже. А зараз мені здається, ніби все це не мало сенсу, і до 25 років я так і не навчилася розумітися в людях.

Поки я пішла на кухню і заварила чай, повернулась мама.

- Мам, що він казав?

- Цей Дон Жуан приніс віник і набивався з тобою поговорити.

– А де квіти?

- Ліза, я ніби в дитинстві тебе не впускала вниз голівкою. Які квіти? Навіщо тобі квіти від нього? Де твоя гордість?

– Я просто хочу на них подивитися.

- Я проти й взагалі вважаю, що завтра ти маєш написати заяву про звільнення та піти.

- Мам, нової роботи ще немає.

- Нічого, можна поки знайти підробіток, ти можеш бути доглядальницею.

- Мам, зроби, будь ласка чай.

- Відмінна ідея, зараз вип'ємо чай і поговоримо до душі - мама входить до кухні - Ти будеш чорний?

- Так – і все одно, що я вже насипала зелений.

Поки вона відійшла на кухні, я швидко вискочила в під’їзд за букетом. Який він красивий і пишний. Я не хвора на голову, я розумію як Льоша вчинив зі мною, але нічого подібного мені ніколи не дарували. Зазвичай мені дарували по одній троянді шкільні залицяльники. В інституті на 8 березня хлопці дарували по три тюльпани, але такого букета я в житті не тримала.

- Єлизавета, я тобі погано пояснила?

- Мамо, ну дай хоч потримати.

- Навіщо?

- Ніколи не тримала таку красу, подивись які гарні.

- Це все обман, він грає з тобою.

- Мам, це просто квіти.

- Дай їх мені.

– Будь ласка, я хочу їх залишити – відвертаюсь з букетом як дитина, яка ховає найулюбленішу іграшку.

- Єлизавета - мати вириває у мене букет і несе його на кухню - Тобі такі подачки не потрібні, ти варта кращого. Я ж казала, що нічого не хочу бачити в домі від того чоловіка і доки ти живеш в цій квартирі, умови виставляю я - і на цій фразі мої неймовірної краси квіти вилітають з вікна. На секунду світ немов зупинився, як же часто він почав це робити, і я усвідомила, що навіть для власної матері я просто іграшка. Єлизавето, зберись, зараз або ніколи.

Не дочекавшись подальших інструкцій для щасливого життя і схопивши куртку я вибігла в під’їзд.

«Ні вона не права. Я і лише я можу керувати своїм життям і своїми діями. Квіти буди подаровані мені й тільки я можу вирішувати їх долю. Я і тільки я повинна вирішувати кохати мені чи ні! А я кохаю і просто не знаю, що мені з цим робити.»

В момент коли я вибігла з під’їзду, його машина вже повертала з двору. Він бачив як тендітні квіти здійснюючи свій перший і останній політ безжально вмирають розбиваючись об землю. Льоша дума, що то я викинула мої перші квіти від коханої людини.

***

 ⁃ Ліза, нащо ти вибігла, ти сподівалась побачити його? Ти повинна бути вище за все це - долинає голос матері з кухні.

 ⁃ Ти повинна бути просто мамою, просто любити мене і пам’ятати, що я доросла людина зі своїм життям! Нащо ти давала мені його? За таким принципом легше завести хом’яка чи папугу, але ж ні, ми легких доріг не шукаємо і народжуємо собі цуценят людської породи, аби все подальше життя тикати їх носом в лайно і відчувати абсолютну владу. Краще б ти купила собі хом’яка - впевнена сказавши, я проволокла свій віник із побитих троянд до кімнати.

***Олексій***

Сиджу в машині хвилин п’ять, як раптом спостерігаю розсип червоних бутонів, що вщент руйнуються від зіткнення із землею. Мабуть, на сьогодні достатньо.

Повернувшись додому, я не застав там Машу, десь у глибині душі я зрадів. Адже сьогодні я на межі.

- Олексію, ти мав приїхати ще годину тому. Де тебе носило? - Моя улюблена виразка, тиждень не бачив і навіть встиг скучити.

- Намагався загладити свою провину перед важливою для мене людиною.

- Знову друга з витверезника забирав?

- Са-ме-так! Улюблена мамо, а Машу де тягає?

- Маша, на… так ось вона у двір заїжджає.

- Яка краса, то ось кого в витверезник треба відвести.

- Олексію, приведи її, вона ж ледве на ногах тримається – каже теща і поспіхом двигає своїми курячими лапками.

Підходжу до машини й дістаю явну п’янь.

- Маша, ну ось навіщо ти так наклюкалася.

- А я-як це ти-т здогадався?

- В нас більше нема правого дзеркала.

- Ой.. ік… ти ба-аа.

- Так чого ти так напилась? – запитую у дружини поки заводжу її в дім.

- Милий, т-так ппо-вод же.

- Який?

- Ща, зайдемо і... Ой, Мамочко, *ік* ви зараз будете на д-дев’ятому небі - каже моя дружина і дістає пляшку з сумки, відпиває з горла і... - У нас буде поповнення в сім'ї *ік*, я вагітна.

У момент, коли Маша оголосила про вагітність, пляшка знадобилася й мені. Я не маленький і знаю як діти з'являються, але про ту єдину ніч не пам'ятаю абсолютно нічого. Того вечора я був скоріше мертвий, ніж живий і готовий до любовних втіх, але факт залишається фактом. Боже, навіщо Ліза з'явилася у моєму житті. Поки я не знав її, я не бачив таких явних мінусів дружини й мені навіть здавалося, що я її люблю.