Глава 14

Глава: Попіл сподівань та зачинені двері
Олексій

Моя Ліза — так, у цю секунду вона все ще здається мені моєю — стоїть нерухомо, ніби антична статуя, в яку влучила блискавка. Її мозок зараз нагадує блендер, що на шаленій швидкості перетворює її світ на криваве місиво. Погляд порожній, мертвий; лише повіки механічно кліпають, виконуючи свій біологічний обов'язок. Мені потрібно витягти її звідси, поки вона не знепритомніла прямо на очах у міністра.

— Юрію Григоровичу, вибачте, мені необхідно відкланятися. Термінова справа.
— Звісно, Олексію, які питання! — міністр посміхається, не помічаючи катастрофи. — Завтра побачимось і поговоримо. Передайте дружині від мене великий привіт!
Ця фраза б’є мене «як серпом по яйцях». Я лише стискаю зуби і коротко киваю.

Відвертаюся від гостя до розтоптаної Лізи. Не так я хотів, аби це сталося. Зовсім не так.
— Єлизавето Миколаївно, ходімо, треба обговорити новоприбулого пацієнта.
— Що?.. — її голос звучить так, ніби вона забула власну мову.
— Пацієнта, кажу, обговорити треба. Чи ви вже забули про свої обов’язки?
— Так... напевно, я забула.

Вона ледве переставляє ноги. У коридорі, де немає зайвих очей, я підхоплюю її під лікоть, ведучи це поранене пташеня до свого кабінету. Двері. Поворот ключа. Ми всередині. Удар!
Пекучий біль розливається по правій щоці.

— Лізо, я розумію твої почуття і хочу... — я намагаюся виправдатися, потираючи обличчя, але вона не дає мені шансу.
— Ти мерзотник! Негідник! Виродок! — вона кричить так, що, здається, зараз луснуть стіни. — Ти не чоловік, ти справжнісінька жертва аборту!
Знову замахується, але я перехоплюю її тонкі зап'ястя і притягую до себе, фіксуючи руки.

— Останнє було трохи прикро, — видихаю я, — але заслужено. Визнаю. Ліз, благаю, увімкни свій світлий розум. Почуй мене! Я хотів розповісти, але кожного разу мене щось зупиняло.
— Дай-но вгадаю... Тебе зупиняв твій язик, засунутий у мій рот? — її голос стає отруйно-спокійним. — Гідна причина, щоб бути «безмовним цапом». Тупа ти жуйна тварина...
— Дай мені кілька хвилин! — прошу я.
— У тебе був тиждень, Олексію Михайловичу. Якщо ви не знайшли часу на «таку дрібницю», як повідомлення про сім’ю, то говорити нам більше нема про що.
— Ти мені дорога, Лізо...
— Мабуть, не більше за дворову собаку, якщо ти так зі мною вчинив. Чого ти чекав? Невже не міг обрати?!
— Я справді думав про це, — мій голос зрадницьки тремтить.
— І що ти вибрав?
— Зараз це не важливо... я вибрав не тебе. Я вибрав сім’ю через доньку. Моя дитина не винна, що я...
— Виродок! Негідник!

Я відпускаю її руки і відвертаюся до вікна. Від її погляду в мене, як у наляканого школяра, підгинаються ноги.
— Мені більше не цікаво, — кидає вона наостанок. — Ми з вами колеги лише доти, доки я не знайду нову роботу. Гарного дня.

Двері захлопнулися. Дихай, Льоша. Просто дихай.
Наступної секунди важка кришталева ваза врізається в дзеркало, розносячи його на тисячі скалок. Потім у двері летить вазон з квітами. Я готовий дерти на собі волосся.
Стук.
— Олексію Михайловичу, там пацієнтка... — Неля Іванівна застигає на порозі, дивлячись на погром. — Господи, Льоша, що сталося?
— Так виглядає розпач, Неллі.
— Це через Лізу? — вона зітхає. — Ну чому ти одразу не сказав їй про сім’ю?
— Звідки ти...
— Я ж не сліпа. У вас усе на обличчях написано. Що ти вирішив?
— Залишитися з дружиною.
— Значить, викинь Лізу з голови. Йди на огляд.
— Як я викину її з серця?
— Не знаю. Але ти зробив вибір, і в цьому виборі вона програла.

Ліза

Моє життя розкололося на «до» та «після». Яка ж я була ідіотка! Я жодного разу не запитала, чи є в нього хтось. Я вірила, що такий чоловік у тридцять вісім років просто чекає на свою «єдину». Жила собі спокійно, а тепер серце вирване з м'ясом.

Згадую вчорашні поцілунки, його руки на моєму тілі... і мене нудить від думки, що після мене він так само цілував свою дружину. Мене немов пропалює зсередини кислотою з ревнощів та люті. Як це вирвати з себе?

Вдома я просто падаю з ніг.
— Сонечко, йди вечеряти! — гукає мама.
— Привіт, мам. Я без вечері, йду спати.
— Що сталося? Тебе звільнили?
— Це був би найкращий варіант, — я не витримую і починаю ридати. — Він одружений, мам. У нього донька, чотири роки. Я закохалася як остання дурепа...
— О Боже... Лізо, він...
— Нічого не було, крім поцілунків! — кричу я крізь сльози. — Що мені тепер робити?
— Іди в душ, — спокійно каже мама. — Змий із себе цей день. Погані дні треба змивати й знеособлювати. Мені завжди допомагало.
— Це найбільша дурість, яку я чула... — схлипую я.
— І що ж ти зробиш зараз?
— Піду в душ...

Олексій

Я не можу піти додому, не побачивши її. Купую квіти — білі троянди, обов'язково без шипів. Стою біля її дверей і згадую вчорашній рай. Який я був тупий. Хоча, якби сказав правду вчора — того раю б не було.

Дзвоню. Стукаю.
— Лізо, прошу, відчини! Мені треба пояснити!
Проходить хвилина. Ключ повертається. На порозі стоїть її мати, пані Ольга.
— Олексію Михайловичу, Ліза не буде з вами говорити.
— Я мушу! Я не можу так це залишити!
— Ви дорослий чоловік, сім'янин. Ви тут зайвий. Ліза — не ваша дружина чи дочка, щоб ви мали право їй щось пояснювати. Ви зробили моїй дитині боляче. А тепер боляче буде вам.

Секунда — і гострий біль у паху змушує мене скластися навпіл. Ця жінка професійно влучила мені в пах ручкою від дверей. Мені неймовірно боляче, але в той же момент — істерично смішно. Тепер зрозуміло, від кого у Лізи такий характер.

— Гарного вам дня, Олексію Михайловичу, — кидає вона перед тим, як захлопнути двері.
— І вам... як там вас звати... — ледь видавлюю я тонким, писклявим голосом, сповзаючи по стіні.