Глава 13

Глава: Крихке щастя та закономірний крах

Ліза

Ми листуємося з Льошкою весь тиждень. Хоча «листування» — це, звісно, з натяжкою: лише короткі ранкові та вечірні вісточки, але для мене вони дорожчі за будь-які романи. Я проводжу весь день у виснажливому очікуванні його «На добраніч», а засинаю з думкою про ранок, щоб знову побачити на екрані повідомлення від мого Льоші.

Він запитує, як мої справи, але я, щоб не хвилювати його під час відрядження, приховала, що злягла з температурою. Вже чотири дні я на лікарняному. Завтра понеділок, він вийде на роботу, а мені лише закривати довідку, тож побачимося ми не раніше вівторка. Від цього стає особливо сумно. Я так хочу відчути силу його обіймів і знову поринути в той поцілунок. Цей солодкий спогад — єдине, що зігріває мене в порожній квартирі.

Олексій

Цілий тиждень я катував себе думками, як розповісти Лізі про Машу та Соню. Боже, який жах. Якби мені хтось раніше сказав, що я буду так відчайдушно бажати бути з іншою жінкою, я б сприйняв це як невдалий анекдот. Я не хочу бути покидьком у її очах, але, якщо бути чесним із самим собою — я вже ним став. Я власноруч заплутав цей вузол, який тепер душить нас обох.

Я остаточно зробив висновок: Ліза — моя споріднена душа. Але це нічого не змінює. Я не піду з сім'ї. На першому місці — донька, їй потрібен батько. Але як тепер ділити ліжко з Машею? Я не бажаю цього. Ми не були близькі вже більше пів року, якщо не рахувати того дивного випадку три місяці тому, про який я майже нічого не пам'ятаю. Маша стала мені другом, родичем, кимось назавжди близьким, але вона більше не хвилює мене як жінка.

Може, я перегорів? Гидко від самого себе. Маша любить мене, вона вірна, і зрадити її довіру — це низько. Почуття до Лізи безмежні, але, мабуть, їх краще замкнути глибоко в серці й закінчити все зараз. Бо далі я просто не зможу вирватися з її полону. Чи зможу я взагалі жити без неї?

Маша

— Не ухиляйся від зустрічі, інакше я зроблю дуже боляче твоїй жіночці, — мій голос у слухавці тремтить від люті. — Мені набридло чекати. Ти змусиш мене діяти і…
— Ми побачимося в середу, або в четвер, — обриває Вадим. — Я заїду за тобою, і ми про все поговоримо.
— Ми поїдемо до ресторану, котику?
— Куди захочеш. Але до моєї дружини навіть не думай пхати свого носа.
— Домовилися, милий. Але пам'ятай: четвер — крайній термін.

Чекання випиває з мене всі сили. Альбіна образила своєю відмовою, а мені до смерті нудно в чотирьох стінах.
— Альбін, привіт! — дзвоню їй знову. — Відмов не приймаю! Пішли кудись вип'ємо. Треба провітрити голову.
— Давай, — неохоче погоджується вона. — Ресторан «Сходи», за дві години.

Вже в ресторані я помічаю дивну річ.
— Чому ти не п'єш вино? — запитую я, дивлячись на її склянку з водою.
— Останнім часом алкоголь зовсім не заходить.
— Ти що, вагітна? — я мало не подавилася салатом.
— Машо, ти ж знаєш — я не можу мати дітей.
— Навіть палиця раз на рік стріляє. Робимо тест? Прямо зараз.
— Завтра зроблю.
— Навіщо чекати? Коли були останні місячні?
— Майже місяць тому. Але в мене затримки — це норма.

За годину ми вже у мене вдома, дивимося на тест Альбіни. Одна смужка.
— Чого й варто було чекати, — Альбіна зітхає. — Не можу я бути матір'ю. Не дарма ми з Вадимом думаємо про усиновлення.
— Що?! Навіщо вам чужа дитина?
— Ми хочемо малюка. Вадим сам запропонував це нещодавно. Я була така щаслива... він сказав, що це ідеальний варіант.
— І ви вже обрали дитину? — я відчуваю, як підлога йде з-під ніг. Вадим пропонує дружині усиновлення, поки я ношу його дитину?!
— Ні, ще ні. Машуль, ти вибач, але в мене розболілася голова... — каже вона, але я її вже не чую.

Олексій

Аеропорт, затримка рейсу, таксі... Я їду прямо на роботу, тягнучи за собою сумку з подарунками. Для Маші я купив срібну шпильку — просто не знав, що ще привезти людині, до якої охолов. А от Лізі... я вибрав перламутровий фонендоскоп нової моделі. Побачив його і відразу подумав про свою «перлину».

— З поверненням, Олексію Михайловичу! Ми сумували, — Неля Іванівна зустрічає мене своїм незмінним теплом.
— Дякую. А де Єлизавета Миколаївна?
— Так вона ж на лікарняному, вже п'ятий день.
Маленька засранка! І жодним словом не прохопилася в смс.

Я швидко дізнаюся адресу Лізи. Побіг до магазину — фрукти, мед, чай — і ось я вже стою перед її дверима. Вона відчиняє не відразу. Сонна, схожа на маленьке кошеня у своєму пухнастому халаті. Побачивши мене, вона на мить завмирає, а потім просто повисає на моїй шиї.
— Я сумувала... — шепоче вона мені в плече.
Цілую її у волосся, відчуваючи, як тижнева напруга нарешті відпускає.

— Лізо, я приніс подарунок. І от — вітаміни, треба одужувати.
— Дякую, Льоша... мені так приємно. Йдемо пити чай?
Ми на кухні. Вона метушиться, намагаючись бути господинею.
— Тобі зелений чи чорний? Мама на роботі, ми самі.
— Зелений, без цукру. Ліз, ось твій інструмент.
Вона бере фонендоскоп, її очі сяють від захвату. Вона знову кидається мені на шию, і цей рух стає детонатором. Я цілую її — спрагло, не думаючи ні про що. Ми перебираємося на стільницю. Мої руки живуть окремим життям: я повільно розв'язую пояс її халата, відкриваючи шовкову нічну сорочку. Шкіра під моїми пальцями здається гарячою. Бретелі сповзають, я цілую її шию, ключиці... Лізин стогін заповнює кухню, і ми не чуємо, як повертаються вхідні двері.

— Доню?
Ми відскакуємо одне від одного, як підлітки. Я застібаю ґудзик, Ліза судомно загортається в халат. На кухню входить жінка років сорока. Мама.
— Я помітила чуже взуття... Добрий день, Олексію Михайловичу.
— Добрий день, пані Олю. Вибачте, мені вже час...
 

***

Наступний ранок почався буденно, але доля вже приготувала свій головний удар. Після обходу в коридорі я зустрів Юрія Григоровича — нашого міністра.
— Доброго ранку, Олексію! Як там моя теща?
— Доброго ранку. Все добре, готуємо на виписку.
— Чудово. Дружина хотіла, щоб ви особисто нею опікувалися, але вас заміняла Єлизавета... як її...
— Миколаївна. Ось вона, наш молодий талант, — я вказую на Лізу, яка стоїть поруч.
— Дуже приємно, — міністр посміхається Лізі, а потім знову повертається до мене. — А ви як, любий? Давно не бачилися. Як ваша родина? Скільки там вашій донці вже? Чотири?