Глава 12

Глава: Вибір між серцем та душею
Ліза

«На добраніч, Єлизавета» — ці слова відлунювали в голові порожнечею. Прикро. Це було настільки офіційно й сухо, що мені стало гидко від власної наївності. Схоже, він зовсім не чекав на моє повідомлення, а відповів просто з ввічливості, як відповідають настирливому пацієнту. Весь мій запал згас миттєво. Мені так хотілося розповісти йому про все: як калатає серце, як я згадую той поцілунок щохвилини... Але ця крапка в кінці його фрази охолодила мене краще за крижаний душ. Бажання писати далі зникло, залишивши лише гіркий осад.

Яка ж дурна ця жіноча натура! Я пів ночі проворочалася, переживаючи через ту нещасну «Єлизавету», а вранці довелося маскувати опухлі від сліз очі тональним кремом, щоб хоч якось вийти на роботу. Проте, підходячи до лікарні, я мало не впала від несподіваного щастя.

Звук повідомлення.
«Доброго ранку, мила Єлизавета. За моєї відсутності не забувай: ключ від роздягальні завжди з тобою».
Яка ж це мила гидота! Мене аж за серце взяло. Він пам'ятає... він думає про нас, про той момент у роздягальні, коли світ навколо перестав існувати. Про що ще можна мріяти? Весь мій смуток випарувався, поступившись місцем лоскотливому передчуттю нашої зустрічі.

Марія

Минуло вже три дні, відколи цей ідіот поїхав, а я так і не просунулася ні на крок. Відчуття безвиході починає душити. Мені нічого не залишається, як знову і знову набирати його номер. Довгі, нескінченні гудки роз’їдають нерви. Стискаючи зуби, я дзвоню вже вп'яте, і нарешті — зв'язок.

— Привіт, Машо. — Його голос не просто роздратований, він крижаний.
— Зайчику, коли ми вже побачимося? — намагаюся надати голосу ніжності.
— Машо, скажу ще один раз: цього тижня в мене немає ні хвилини вільного часу! Я навіть сплю в кабінеті, зрозумій це нарешті!
— Але ж треба щось вирішувати! — зриваюся я. — Часу все менше. Вже десять тижнів, Вадиме! Мені потрібно знати точну дату твого розлучення. Я не збираюся йти під вінець із величезним животом. Краще нехай потім кажуть, що дитина недоношена, ніж бачитимуть мою ганьбу. Треба вибирати сукню, ресторан...
— Ми про це зараз не говоримо, — відрізає він.
— Як це не говоримо?! Ми саме про це і розмовляємо! Саме час замислитися, котику. Я взагалі-то чекаю на твою дитину!
— Тут ще треба розібратися, чи на мою, — кидає він отруйно. — У тебе, наскільки я пам'ятаю, є ще законний чоловік.
— Я тебе благаю! — пирхаю я. — З Олексієм ми не спали цілу вічність. Може, востаннє це було у квітні чи травні... а зараз, нагадую, грудень!

Звісно, я трохи прибрехала — про всяк випадок я все ж таки підлаштувала ту «ніч» з Льошею, щоб він, як останній лопух, вірив у своє батьківство, якщо цей «зайчик» таки зірветься з гачка. Безкарний план «Б» завжди має бути під рукою.

— Повторюю: все обговоримо наступного тижня, — Вадим вимикає телефон.
Я готова рвати на собі волосся від люті, та локонів шкода — щойно з салону. Нічого, я притисну тебе до стіни. Будеш ще повзати біля моїх ніг. А якщо ні — в мене завжди є Олексій, запасний аеродром зі стабільним доходом.

Проте розмова не дає спокою. Мені потрібні гарантії. Я хочу розкішне весілля, статус і щоб він розлучився зі своєю «пустушкою»-дружиною. У мене є головний козир: вони за сім років шлюбу так і не народили дитину, а я завагітніла від нього майже відразу. Він завжди хотів спадкоємця, тож нікуди він не дінеться. Просто йому треба усвідомити, що він тепер «тато». Гаразд, нудно сидіти вдома. Подзвоню Альбіні.
— Альбінко, привіт! Я до тебе заїду?
— Привіт, Маш. Вибач, сьогодні ніяк. Мій покликав у кіно, потім ресторан... Може, завтра?
— Так, добре. Бувай.
Сволота. Всі при ділі, одна я змушена чекати з моря погоди.

Олексій

Сьогодні вночі мені знову снилася Ліза. Страшний сон: той самий наркоман душив її в кабінеті, але в моєму маренні я не встиг. Я бачив її очі, що згасали, і не міг поворухнутися. Прокинувся в холодному поті. Серце калатає, у роті пересохло.

Минуло хвилин двадцять, я сиджу в темряві орендованої квартири й займаюся самоаналізом. Згадую той день, коли Ліза знепритомніла. Як вона відкрила очі — великі, чисті, налякані — і як саме в ту секунду я вперше помітив, наскільки вона дивовижна. З того моменту я почав падати в неї, як у прірву. Між нами почали плестися невидимі нитки, що так майстерно зв'язали нас разом.

Наша прогулянка алеєю, спільні обіди, тихі розмови... Ми такі схожі. Я відчув це єднання душ під час поцілунку. А її повідомлення вночі? Я не чекав на нього свідомо, але десь глибоко в душі прагнув його так само сильно, як і її тіла того вечора.

З кожним днем час повернення додому наближається, і я відчуваю справжній жах. Я не боюсь зізнатися у почуттях, ні. Я боюсь руйнації. Ліза не знає, що я одружений. Мені страшно бачити її розчарування, коли вона зрозуміє, що я — черговий брехун.
А Маша... Вона ніколи не пробачить зради. Вона хитра і мстива. Вона спробує відібрати в мене Соню. Мою дівчинку, мій світ. Я не переживу розлуки з донькою.

І проблема навіть не у виборі між Машею та Лізою. Цей вибір очевидний — я хочу бути з Лізою. Проблема в тому, що мені доведеться обирати між коханою жінкою та коханою дитиною, без якої моє життя втратить будь-який сенс. І коли прийде час вирішувати, вибір, на жаль, буде не на користь мого серця.