Глава 11

Ліза («душевні муки Лізи виділені лапками»)

Глава: Нічні ігри та паперові маски

Ліза

Хвороба мами для мене завжди була кара небесна. У дитинстві я боялася її болячок до тремтіння в колінах, бо мати, ледве що, лякала мене дитячим будинком: «Будеш неслухняною — я захворію, помру, і тебе заберуть». Подорослішавши, я просто боялася залишитися наодинці з цим світом. Але я ніколи в житті не могла уявити, що її апендицит, який ледве не розірвався, стане моїм квитком у нове життя.

До речі, про маму.

— Привіт, мам. Ти як?

— Сонечко, я прокинулася, — її голос у слухавці звучить слабко, але в ньому вже чути звичні нотки докору. — Ти скоро підійдеш?

— Мамусь, я прийду о сьомій ранку, побуду з тобою перед роботою.

— Тобто ти, Єлизавето, вирішила не чекати матір, що «помирає» в лікарні? Я так розумію — навіщо воно тобі треба... — починається стара пісня.

— Мамусь, я чекала, поки завершиться операція. Олексій Михайлович відвіз мене додому, мені треба хоч трохи поспати.

— Він і зараз з тобою? — у голосі мами прокидається слідчий.

— Ти що! Він відразу поїхав до себе.

— Відпочивай, Єлизавето. На добраніч. І не треба перейматися через матір... — вона кидає слухавку.

Але сьогодні вона не зіпсує мені вечір. Моя «непорушна скеля», мій суворий завідувач виявився неймовірно теплим і ніжним створінням. Я торкаюся своїх губ, які досі горять від його цілунків. Скоріше б завтра. Цікаво, він напише мені? Хоча б коротке «як ти?».

Вранці я була у мами рівно о сьомій. Її Високість спочатку вдавала, що не хоче мене бачити, але потім, «з доброти душевної», дозволила мені аудієнцію біля свого ліжка.

Проте в лікарні на мене чекав сюрприз. Наша лікарка, Лілія Валентинівна, чомусь почала мене ігнорувати. На моє «добрий ранок» вона лише крижано кивнула. Я не розумію, що сталося. Вчора на корпоративі ми чудово спілкувалися, сміялися... Може, я щось бовкнула зайвого?

День минав у турботах, аж поки в коридорі я не побачила Льошу. Серце зробило кульбіт.

— Добрий день, Олексію Михайловичу. Ми думали, ви вже в дорозі на Київ.

— Ні, Нелі, плани змінились. Виїжджаю завтра вранці.

— Ну, відпочивали б уже вдома... — зауважила Нелі.

— Не сьогодні. Єлизавето Миколаївно, зайдіть до мене. Треба глянути правки в історії хворого, там де лікарняний.

Я йшла за ним, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. «Боже, Лізо, згадай, що ти зробила не так? Де помилилася в документах?».

— Олексію Михайловичу, я не розумію, що я могла зробити не так? Я ж усе заповнювала, як ви вчили... — Єлизавето Миколаївно, не переймайтеся. Зараз я вам усе покажу, — каже він і зачиняє за мною двері.

У наступну мить його руки охоплюють моє обличчя. Жодних документів. Жодних лікарняних. Тільки його губи, що з напором накривають мої.

— Ліз, я так чекав моменту, щоб знову тебе поцілувати, — видихає він мені в губи.

Стук. Знову! Місце для поцілунків треба змінювати, причому терміново. Яка ж скотиняка лізе цього разу без черги?

— Заходьте! — Олексій миттєво відсторонюється, голос знову стає сталевим.

У дверях з’являється Лілія Валентинівна з награною, липкою посмішкою.

— Ой, вибачте, не знала, що ви тут разом... Я не потурбувала?

— Звісно ні, Лілю. Щось сталося?

— Нелі сказала, що ви прийшли, я хотіла доповісти щодо пацієнта.

— Доповідайте. Єлизавето Миколаївно, сподіваюся, ми зрозуміли один одного щодо лікарняних?

— Так, усе більш ніж зрозуміло, — відповідаю я, намагаючись не згоріти від сорому під пильним поглядом Лілії.

Він пішов з лікарні «по-англійськи», не озирнувшись.

Весь вечір я провела в обіймах зі своїм телефоном.
«Я знаю, він не обіцяв писати. Але я ж жінка — отже, я чекаю. Дві години сіпаюся на кожен звук сповіщення, як закохана школярка. Може, написати першою? Я хоч і горда, але не настільки, щоб грати в мовчанку, коли серце вискакує з грудей. Чому я маю чекати його кроку? Може, це має працювати як зустрічний рух? Крок він, крок я... Зупинись, Лізо. Просто напиши».

Я майже дописала «На добраніч», але знову завмерла. «А раптом він не чекає? Раптом він вважатиме це нав’язливим? Я ж про нього нічого не знаю — ні смаків, ні звичок. Може, він взагалі ненавидить месенджери. А раптом цей поцілунок був несерйозним? Хіба бувають несерйозні поцілунки в такому віці? Мабуть, так. Коли чоловіки просто розважаються. Але він же знав, що робить! Він знав...».

Я заплющила очі й натиснула «Відправити». Хай буде, що буде.

Марія

Чому він не відповідає мені вже три дні? Його мовчання зводить мене з розуму. Добре, що Льоша їде на тиждень — у мене буде час розставити всі крапки над «і» з Вадимом. Термін вагітності росте, треба щось вирішувати, а виходу я не бачу.

Звук повідомлення. Олексій у ванній. Телефон на тумбочці. Майже північ. Хто може йому писати в такий час?

Олексій

Виходжу з ванної і бачу, як Маша вже підіймає мій телефон із тумбочки. Всередині все холоне, але я реагую миттєво — перехоплюю апарат швидким, майже агресивним рухом.

— Машо, ти ж сама ввела правило: у телефони один одного не лазити. Пам'ятаєш? — мій голос звучить жорстко, по-діловому. — І чому так пізно ти в моїй кімнаті?

— Я все пам’ятаю, — вона відступає, але в її очах горить підозрілий вогник. — Просто проходила повз, почула звук. Мене схвилювало питання часу: хто може писати моєму чоловікові о дванадцятій годині ночі?

Писати? Боже, Ліза. Це точно вона. Я натискаю на екран, сподіваючись побачити її ім'я, але натомість бачу рекламну розсилку від супермаркету «МЕРТ». Відчуваю дивну суміш полегшення та легкої прикрості. Тришаровий туалетний папір зі знижкою... Оцінив. Мабуть, доля вирішила наді мною поглузувати.

— Дивись, — повертаю екран до дружини. — Пише мені о дванадцятій ночі «МЕРТ». Розпродаж туалетного паперу. Тобі з яким ароматом — персиковий чи полуничний? Може, варто закупитися?