Глава 11

Ліза («душевні муки Лізи виділені лапками»)

Хвороби мами для мене завжди була кара небесна. В дитинстві я завжди боялась її болячок, бо мати лякала мене дитячим будинком. Подорослішавши я просто боялась зіткнутись з життям бувши одиначкою. Але, я ніколи в житті уявити не могла, що її апендицит, що ледве не розірвався, так допоможе мені в особистому житті. До речі, мама.

- Привіт, мам.

- Сонечко, я прокинулась. Ти скоро підійдеш?

- Мамусь, я вранці прийду о сьомій ранку, аби посидіти з тобою перед роботою.

- Тобто ти, Єлизавето, вирішила не чекати на матір, що помирає в лікарні? Я так розумію, нашо воно треба?!

- Мамусь, я чекала поки не завершиться операція, мені сказали, що все пройшло добре й Олексій Михайлович відвіз мене додому.

- І він зараз з тобою?

- Ти що! Від відразу поїхав додому.

- Відпочивайте Єлизавета. На добраніч і не треба перейматись про мати.

Вона все одно не зіпсує мені цей вечір. Непорушна скала виявилась неймовірно теплим і ніжним створінням. Я ніколи не могла уявити наскільки палким може бути цей чоловік. Скоріше б наступило завтра. Він же напише мені повідомлення?

Вранці, як я й обіцяла, прийшла о сьомій до мами. Її високість не хотіла мене бачить, але провела по доброті душевній, аудієнцію зі мною.

З неприємного зі мною чомусь не спілкується наш лікар - Лілія Валентинівна. Я не розумію що сталось, адже ніяких проблем в мене з нею не було. Вчора сиділи разом на корпоративі, спілкувались…

День минав в турботах, аж тут в коридорі я бачу Льошу.

- Добрий день, Олексій Михайлович, ми думали ви вже в Києві.

- Ні, Нелі. Так вийшло, що виїжджаю я завтра зранку.

- Ну відпочивали б собі вдома, все ж таки…

- Не сьогодні, Нелічка. Єлизавета Миколаївна, Ви можете зайти до мене, я хочу показати вам правки в історії хворого з лікарняним.

Вже біжучі за Олексієм, я намагаюсь згадати, що я зробила не так?

- Олексій Михайлович, я не розумію, що ж я могла не правильно зробити? Все ж ніби так, як ви мені розповідали.

- Єлизавета Миколаївна, не переймайтесь, зараз я Вам усе покажу. – відповідає мені Льоша зачиняючи за мною двері.

В наступний момент його руки охоплюють моє лице, а губи з напором торкаються моїх.

- Ліз, я так чекав моменту, коли зможу приїхати й поцілувати тебе. – сказав Льоша, продовживши поцілунок.

Стук*

Ні, місце для поцілунків треба змінити, причому досить швидко. Вже вдруге нас переривають. Яка ж тільки скотиняка в цей раз лізе рахма?

- Заходьте!

- Ой, вибачте не знала, що ви тут разом. – каже Лілія Валентинівна з явно награною посмішкою – Я не потурбувала?

- Звісно ні, Ліль, щось сталось?

- Ні, просто мені Нелія, сказала, що ви прийшли і я хотіла доповісти по пацієнту.

- Доповідайте. Єлизавета Миколаївна, сподіваюсь ми один одного зрозуміли відносно лікарняних?

- Так, все більш ніж зрозуміло.

І яким вітром тебе надуло?

На мій превеликий жаль, він пішов з лікарні по англійські.

Всю решту вечора я чекала, хоча б повідомлення від Льоші.

«Я знаю, він не обіцяв його написати, але я ж жінка, а отже – чекаю. Дві години сіпаюся на будь-який звук, нагадуючи собі малолітню школярку, але все виправдовую взаємністю почуттів. Не дочекавшись повідомлення, напишу перша. Ні, ну а що вдієш, я хоч і жінка, але не така вже й горда. Та й взагалі, чому я повинна чекати його другий перший крок, а не піти до нього на зустріч. Крок його, мій крок, адже це так працює? Так, Єлизавета, зупинись, просто візьми та напиши».

Практично дописавши: «На добраніч», я задумалася.

«Хмм, може він не чекає на це. Боже, що значить може, звісно, він не чекає. Я ж зовсім не знаю про нього нічого, не знаю його смаків, може він не любить повідомлень. Я так боюся його налякати своїм натиском. А раптом він поцілував мене несерйозно, адже бувають не серйозні поцілунки? Мабуть, так! Це ж коли чоловіки не знають, чого хочуть? Та він знав! Він же знав? Просто відправ повідомлення, кінець світу не настане, Єлизавета.». Нехай буде так.

 ***Марія***

Чому він не відповідає мені вже три дні. Добре, що Льоша їде на тиждень, я встигну все з'ясувати. Мені вже треба вирішувати, що робити далі. Термін підходить, а виходу поки що не бачу. Як мене це бісить.

*звук повідомлення

Хм, а що тут у нас? Повідомлення для Льоші майже опівночі?

***Олексій***

Виходжу з ванною і бачу як Маша підіймає мій телефон із тумбочки, швидким рухом забираю його.

- Маша, ти ж сама ввела правило в телефони не лазити. Пам'ятаєш? – кажу жінці. – І чому так пізно ти в моїй кімнаті?

- Я все пам’ятаю. Проходила поряд, але мене схвилювало питання часу і хто може писати моєму чоловікові о дванадцятій годині ночі?

Писати? Боже, Ліза, це точно вона. Натискаю на екран в сподіванні, а це спам розсилка супермаркету. Відчуваю, все ж таки легку прикрість. Ммм ... тришаровий туалетний папір. Оцінив, може варто закупитися?

- Дивись, пише мені о 12-й ночі «МЕРТ», розпродаж туалетного паперу, тобі з персиком чи полуницею?

- Нестерпне твоє почуття гумору.

*звук повідомлення

Ліза, бажає добраніч. Дорога, люба Ліза, який же я негідник…

- Знову супермаркет?

- Так, Маш, вантуз пропонують, мабуть унітазний розпродаж.

- Ти неможливий, я пішла, бісиш.

- Маш, так персиковий або полуничний - кричу в спину дружини, що йде.

«На добраніч, Мила……», ні, «На добраніч, Єлизавета». Відправити.

Мені багато про що треба подумати, Боже, у що я вліз. Я не шкодую про поцілунок, мені хотілося! Це не було необдуманим вчинком, і я повторив би його ще не один десяток разів.