Глава 9

Ось розширена та деталізована версія вашого тексту. Я додав більше внутрішніх монологів, описів атмосфери та психологічної напруги, щоб зробити сцени живішими, а характери — об'ємнішими.

---

### **Глава: Тіні минулого та спалахи майбутнього**

***Олексій***

— Диктуй номер, дружино! — мій голос звучить як метал, що б’ється об лід. — Ну, не зможеш ти взяти мене за яйця, Машо, долоні не вистачить, як би ти не старалася.

Вона дивиться на мене з такою ненавистю, ніби я — остання перешкода на її шляху до омріяного раю.
— Ти жахлива людина, Олексію. І знаєш що? — вона затинається, очі спалахують диким вогнем.

Не чекаючи на мою відповідь, Маша, мабуть, передумавши дзвонити подрузі при мені, зривається з місця. Вона хапає телефон так міцно, що біліють кісточки пальців, і закривається у ванній. Клацання замка звучить як постріл. Що ж, мене принаймні тішить думка про підлогу з підігрівом, яку я сам обирав: хоч свою дупу не застудить, сидячи на кахлі й вигадуючи чергову брехню.

День зіпсований остаточно. На зміну романтичному азарту, з яким я повертався додому, приходить холодна, липка злоба. Я не можу залишатися в цих стінах. Викликаю таксі та їду якомога далі. Куди? До бару, де ніхто не знає завідувача відділення Левковського. Де я — просто черговий клієнт, який прийшов зализувати душевні рани дешевим (або не дуже) алкоголем.

Вечір набуває похмурих фарб. Приємною — чи не дуже — несподіванкою стає те, що щоп'ятниці в цьому барі стриптиз-шоу. Я звичайний чоловік, і мені, звісно, подобається дивитися на гарних жінок, але ключове слово тут — «дивитися». Мені огидна сама думка про зраду, поки я офіційно одружений. Принаймні, так я думав до сьогодні.

Випивши третю порцію віскі, я відкидаюся на спинку шкіряного крісла. Напівгола дівчина танцює за метр від мене в хмарі парфумів та штучного диму. Вона страшенно схожа на мою дружину: той самий нахил голови, ті самі руді кучері. Я починаю відводити очі, відчуваючи нудоту, як раптом вона повертається спиною. Я завмираю. Сідниці... точнісінько як у Лізи.

Божевільний коктейль у моїй голові: обличчя Маші, фігура Лізи. Ліза... ммм... Як же сильно я хочу побачити її прямо зараз. Це тендітне створіння, яке єдине у світі змушує моє зачерствіле серце битися неритмічно.

Крізь какофонію натовпу та важкий тютюновий дим пробивається дзвінок мобільного. Рома.
— Привіт, друже. Твоя дружина обірвала мені телефон, шукає тебе. Ти де?
— Та пішла вона... до дупи, Ромо.
— Ого. І багато ти вже влив у себе?
— Фі, Ромчику, хіба порядні люди про таке запитують завідувача відділення? — я гигикаю, відчуваючи, як язик стає важким.
— Ти де? Я зараз приїду, заберу тебе.
— Ні, це я зараз до тебе приїду. Мені треба вийти з цього пекла.

Дорогою до Роми нічне повітря трохи протвережує мене, і разом із цим накриває крижаний жах усвідомлення: Маша мені зраджує. Або зраджувала завжди. Це пиндець. Моя фантазія, підігріта алкоголем, малює огидні картини: вона в обіймах іншого, того самого власника Х6. Від цих думок мене починає нудити вже не від віскі, а від власного життя.

— Зупини машину! Швидше! — кричу водієві.
Вискочивши на узбіччя, я хапаю ротом повітря. Ні, мене не знудило фізично. Мені просто стало нестерпно тісно у власному тілі, у цій машині, у цих думках.

Вже у друга, в тиші його кабінету, я вихлюпую все: про свою незрозумілу слабкість до Лізи, про криваву бурю в душі через Машу.
— Олексо, так давай дізнаємося правду! Зраджує чи ні? У мене є зв'язки, перевіримо все.
— Давай, Ромцю, давай... Але, розумієш, я до смерті боюся цього розчарування.
— Іди спати. Я подумаю, що робити. Друже... а ця твоя Ліза — вона справді така гарна?
— Вона неймовірна, Ромо. Але ти ж розумієш... для мене вона недосяжна. Я — старий цинік із багажем проблем, а вона — свіжий вітер.

Сонячне проміння наступного ранку б'є прямо в очі, розколюючи мою захмелілу голову на тисячу друзів.
— Ромо, навіщо ставити ліжко на схід? Ти садист?
— Не нуди. Вставай, сніданок вже готовий. Ніна Василівна постаралася. У мене є для тебе новина.

Сніданок був геніальним, як і завжди у Роми, але їжа не лізла в горло.
— Починай уже, до чого ця полеміка?
— Маша справді ночувала в будинку подруги, Альбіни. Камери спостереження підтвердили: машина заїхала в двір і не виїжджала до ранку.

Мені стало легше. Може, я справді параноїк? Може, ті засоси — це справді якісь «банки» чи косметичні процедури?
— Ром, дякую. Далі копати не треба. Вона була у подруги, мені цього достатньо для збереження миру в домі.
— Але Льош... а як же ті сліди на тілі?
— Банки, Ромо. Жінки — вони ж дивні створіння. Давай закриємо тему.

***

Від того дня минув майже тиждень. Робота затягнула, хоча вигляд засмученої Лізи щоразу колов мене в саме серце. Ми уникали одне одного, і я думав, що це на краще. Дорогою додому я накупив смаколиків, намагаючись бути «зразковим чоловіком».

Вдома мене зустріла теща — Світлана Федорівна. О, ця жінка — витвір мистецтва гидкості.
— Вечір добрий, — цідить вона, ніби випльовує отруту.
— Добрий, матінко! — відповідаю я з максимальною солодкістю в голосі. Її обличчя перекошує. Чудово. Моя внутрішня дитина аплодує стоячи.

Вечір минув напрочуд спокійно. Пограв із Сонею, повечеряв із Машею. Вона була такою ніжною, принесла вино з сиром прямо в ліжко. Я розслабився. Вперше за довгий час мені було добре... і я не пам’ятаю, як відключився після першого ж келиха.

Ранок. Сонячне світло змушує розплющити очі, і я завмираю. Маша лежить поруч абсолютно гола. І я теж. У голові — абсолютна пустка. Жодного спогаду про ніч.
— Любий, доброго ранку, — вона цілує мене, її очі сяють.
— Добрий... Маш, я розумію, що це дивно, але чому ми... без одягу?
— Ти не пам’ятаєш, як ми кохалися всю ніч? Ти був таким палким...
— Маш, я не пам’ятаю абсолютно нічого.