Глава 7

Глава 7

*** Олексій***

Кидаю букет на трюмо дружини та біжу коридором відчиняючи двері. В голові сумбур, ну, не могла вона тихо піти, зібравши речі. Адже ми все вирішили. У гостьовій я видихаю. На ліжку розвалилась Світлана Федорівна, моя глибоко (десь до прямої кишки) кохана теща та Соня.. Вони мирно сплять, але лишається лише одне питання: де моя дружина? Її машина у гаражі, але вдома вона відсутня. Невже це повториться знову?

Виходжу в хол. Ну що за життя.

- Олексію, а що ти в таку рань робиш удома? В тебе ще й п’ятихвилинка не почалась.

- Хотів потішити дружину букетом, він на трюмо, поставите у вазу. Та знаєте що, улюблена моя теща, одне питання все ж таки не дає мені спокою! Де, моя шановна дружина, ночувала, Світлана Федорівна?

- Маша ... В…хмм…Вона у подруги, Альбіни. Вони вирішили відпочити жіночою компанією. А взагалі, моя донька не зобов'язана, як черниця, сидіти вдома і світла білого не бачити. У неї мають бути подруги й з ними час також проводити корисно. - Долітають до мене фрази тещі.

- Світлана Федорівна, ваша думка мене взагалі не обходить.

У моєму будинку є камери, я планую подивитися на машину, в якій моя благовірна поїхала в ніч. Отже, Х6.

- Алло, Ром, вибач що так рано, але мені дуже важливо пробити номери автомобіля я скинув тобі, допоможеш?

- Лех, шоста ранку, номери не могли почекати до сьомої хоча б?

- По-перше, вже сьома. А по друге Маша поїхала цією машиною вчора в ніч.

- Я подивлюсь і наберу тобі.

Вмиваюсь і спускаюся в гараж. Поки що їду до роботи в голові лише одне запитання: «Як часто Маша їде до подруг, і кидає нашу дитину на руки своєї матері? Та чи до подруги вона взагалі поїхала це теж питання». Адже я ніколи не переглядав камери, не контролював її. Ставив виключно з метою безпеки.

Я не одразу почув дзвінок.

- Ну що, Ром?

- Лех, машина зареєстрована на Вадима Олійника, 1980 року народження.

- Спасибі, друг.

- Ти не рубай з плеча, може, за кермом не він був?

- Я наберу тобі згодом.

До початку ранкової п'ятихвилинки ще годину, я не уявляю, чим можна заповнити цей час. Ноги самі ведуть мене до парку біля лікарні. Прохолода повітря протвережує думки та остуджує жар переживань.

- Доброго ранку, Олексію Михайловичу – обертаюся у бік усміхненої дівчини.

- Єлизавета Миколаївно, по-перше, ви мали б бути вдома, чи мені наснилось, що я вас відпустив?

- Ні, Вам не наснилось. Ранок видався так собі, а мамі я не готова пояснювати чому пришла додому о сьомій ранку.

- Боягузка.

- Є таке, а що, по-друге?

- Ах так, по-друге, ви сьогодні рано, зазвичай вдираєтесь перед самою п'ятихвилинкою.- з посмішкою підтрунюю колегу.

- Мені захотілося прогулятися, провітрити голову. Не знала, що Ви такий спостережливий.

- Не приймайте на свій рахунок, це обов'язок роботи мати таку властивість. - Просто мені цікаво спостерігати за цим чудовим створінням, але це залишиться зі мною назавжди, та й порядно я злякався за неї вчора - Сподіваюся, Ваш кавалер також її має.

***Ліза***

- Звичайно має, не варто сподівань. - Відповідаю з усмішкою.

- Бачите, сьогодні ви вже не представляєте його другом.

Пів години йшла пішки, сподіваючись викинути розмову з Женькою з голови. Моя дружба втрачена назавжди принаймні я не уявляю, як виглядатиме надалі спілкування, а тепер ще цей гарний хмир мене підколює.

- Єлизавета, як Ви дивитеся на філіжанку світанкової кави? - Я сподівалася на це запитання ще з того моменту, як побачила його в парку.

- Дуже позитивно. – і коли я з конкретної ненависті почала до тебе відчувати теплоту?

Ми йдемо до кав'ярні біля лікарні, час до зборів пролітає жахливо швидко, як шкода розривати діалог, хоч і чисто робочий.

- Поки ми не зайшли до лікарні, я хотів би Вас, Єлизавета Миколаївна, попросити про маленьку послугу. Мені потрібно поїхати на пару годин, Ви можете подивитись в архіві документи? Я прошу Вас, бо зайві очі мені не потрібні

- Звісно, та про всяк випадок обміняємось номерами?

- Диктуйте.

Йду по відділенню і намагаюся придушити посмішку, як же тепер стриматися і не дзвонити йому на телефон зітхаючи? Як же весело від дурних думок.

*** Олексій***

Поки з'явилася вільна хвилинка, поспішаю додому, мені дуже важливо знати, чи добре. Я розумію, бути заміжньою за лікарем важко. Постійні нічні зміни в лікарні, виклики у свята, коли є тяжкі хворі.

Заради того, щоб налагодити стосунки у сім'ї, я пішов із сан. авіації, думав будемо більше разом. Але все порожнє.

Під'їжджаючи до будинку, на серці стає легше, адже бачу свою благовірну, що копошиться у своїй сумочці біля воріт, а та машина, що її привезла, вже ховається за рогом.

- Маша, доброго ранку. – її аж підкинуло, а в очах дикий переляк, стояти їй важко. Мда… напилась, хоча тут доречніше насвинячилась.

- Льошечка, добре, а що ти так рано робиш удома? - ледве ворушачи своїм розмовним апаратом  видавлює із себе Марія..

- Радість моя, мені більше цікаво, що ти так пізно вночі вдома не робила?

Хвилинний ступор та моя дружина, придумавши причину, озвучує її.

- Тфу-у, н-на тебе, шо за м-мовні обороти. У….. Лізи був…. день н-народження, ми його… ік…святкували.

- Щось не сходитися, кохана.

- Так…ік... не с-сходитися….. Згодна. Я провела всю ніч…. у н-нічному клубі з Анжелою.

- І це вона тебе привезла?

- Д-так.

От дивлюся на неї, а вона якась загальмована. Наче слухаю її в уповільненому записі.

- Машуль,  ти багато пила?

- Ні що ти…

- А ти що…. - Не встигаю домовити, як її починає рвати мені в ноги. Твою сука мати. Забув, вона дійсно ж сука.

- Маша, дідько - хапаю дружину на руки.

Вношу це тіло в будинки, як в той же момент у наш бік біжить Світлана Федорівна, розводячи руки й прикладаючи їх знову до грудей.