Глава 7

Олексій

Кидаю букет на трюмо дружини та біжу коридором, відчиняючи двері одну за одною. В голові сумбур. Ну не могла вона просто так піти, зібравши речі, ми ж усе вирішили!

У гостьовій я нарешті видихаю. На ліжку розвалилася Світлана Федорівна, моя «глибоко кохана» теща, і Соня. Вони мирно сплять, але лишається одне питання: де моя дружина? Її машина в гаражі, але вдома її немає. Невже це повторюється знову?

Виходжу в хол. Ну що за життя.

— Олексію, а що ти в таку рань робиш удома? — чую голос тещі. — У тебе ще й п’ятихвилинка не почалася.
— Хотів потішити дружину букетом. Він на трюмо, поставите у вазу. Та знаєте що, улюблена моя тещо, одне питання все ж таки не дає мені спокою: де моя шановна дружина ночувала?

Світлана Федорівна заминається:
— Маша... вона... у подруги, Альбіни. Вони вирішили відпочити жіночою компанією. А взагалі, моя донька не зобов'язана, як черниця, сидіти вдома і світу білого не бачити! У неї мають бути подруги, проводити з ними час — корисно.
— Світлано Федорівно, ваша думка мене взагалі не обходить.

У моєму будинку є камери. Я планую подивитися на машину, в якій моя благовірна поїхала в ніч. Отже, білий Х6.

— Алло, Ром, вибач, що так рано, але мені дуже важливо пробити номери автомобіля. Я скинув тобі фото, допоможеш?
— Льохо, шоста ранку! Номери не могли почекати до сьомої хоча б?
— По-перше, вже сьома. А по-друге, Маша поїхала цією машиною вчора в ніч.
— Я подивлюся і наберу тебе.

Вмиваюся і спускаюся в гараж. Поки їду до роботи, в голові лише одне: як часто Маша їде до «подруг», кидаючи нашу дитину на матір? І чи до подруги вона взагалі поїхала? Я ніколи не перевіряв камери, не контролював її. Ставив їх виключно заради безпеки.

Дзвінок застав мене вже біля лікарні.
— Ну що, Ром?
— Льохо, машина зареєстрована на Вадима Олійника, 1980 року народження.
— Спасибі, друже.
— Ти не рубай з плеча, може, за кермом не він був?
— Я наберу тобі згодом.

До початку п’ятихвилинки ще година. Не уявляю, чим її заповнити. Ноги самі ведуть мене до парку біля лікарні. Прохолодне повітря протвережує думки та остуджує жар переживань.

— Доброго ранку, Олексію Михайловичу! — обертаюся на голос усміхненої дівчини.
— Єлизавето Миколаївно, по-перше, ви мали б бути вдома. Чи мені наснилося, що я вас відпустив?
— Ні, не наснилося. Просто ранок видався так собі, а мамі я не готова пояснювати, чому прийшла додому о сьомій ранку.
— Боягузка.
— Є таке. А що по-друге?
— А по-друге, ви сьогодні зарано. Зазвичай вриваєтеся перед самою п'ятихвилинкою, — підтрунюю я.
— Мені захотілося прогулятися, провітрити голову. Не знала, що ви такий спостережливий.
— Не приймайте на свій рахунок, це професійна деформація. — Насправді мені просто цікаво спостерігати за цим чудовим створінням, але це залишиться зі мною. — Сподіваюся, ваш кавалер також має таку властивість.

Ліза

— Звичайно має, не сумнівайтеся, — відповідаю з усмішкою.
— Бачите, сьогодні ви вже не називаєте його просто «другом».

Пів години я йшла пішки, сподіваючись викинути розмову з Женькою з голови. Наша дружба втрачена назавжди, я не уявляю, як спілкуватися з ним далі. А тепер ще цей «гарний хмир» мене підколює.

— Єлизавето, як ви дивитеся на філіжанку світанкової кави? — я сподівалася на це запитання ще з того моменту, як побачила його в парку.
— Дуже позитивно.

І коли це я замість ненависті почала відчувати до тебе таку теплоту?

Ми йдемо до кав'ярні. Час пролітає жахливо швидко. Шкода переривати діалог, хоч він і суто робочий.

— Поки ми не зайшли до лікарні, я хотів би попросити вас, Єлизавето Миколаївно, про маленьку послугу. Мені потрібно відлучитися на пару годин. Ви можете подивитися в архіві документи? Прошу вас, бо зайві очі мені не потрібні.
— Звісно. Та про всяк випадок — обміняймося номерами?
— Диктуйте.

Йду відділенням і намагаюся придушити посмішку. Як тепер стриматися і не дзвонити йому, зітхаючи в трубку? Дивні думки, але такі приємні.

Олексій

Поки з'явилася вільна хвилина, поспішаю додому. Мені важливо знати правду. Я розумію, бути дружиною лікаря важко: нічні зміни, виклики у свята... Заради сім'ї я пішов із санітарної авіації, думав, будемо більше разом. Але все марно.

Під'їжджаючи до будинку, бачу Машу. Вона копошиться у сумочці біля воріт, а той білий Х6 уже ховається за рогом.

— Машо, доброго ранку.

Її аж підкинуло. В очах — дикий переляк, на ногах стоїть ледь-ледь. Мда... Напилася. Хоча ні, «насвинячилася» буде влучніше.

— Льо-о-ошечка... А що ти так рано вдома? — ледь ворушачи язиком, видавлює вона.
— Радосте моя, мені цікавіше, чому тебе вночі вдома не було?
— Тху на тебе... що за звороти... У Лізи був... день народження... ми святкували... ік!
— Щось не сходиться, кохана.
— Згодна... не сходиться. Я була в нічному клубі з Анжелою.
— І це вона тебе привезла на Х6?
— Так...

Дивлюся на неї — вона якась загальмована. Наче звук в уповільненому записі.

— Машуль, ти багато пила?
— Ні, що ти...
— А ти що... — Не встигаю договорити, як її починає рвати мені прямо під ноги.

Твою ж суку матір. Забув — вона і є сука.

— Машо, дідько! — хапаю її на руки.

Вношу це «тіло» в дім. Назустріч біжить Світлана Федорівна, заламуючи руки.
— Олексію, що з моєю донькою? Що ти, гаденя, з нею зробив? Золотце моє!
— Тату! — кричить донька, яка теж прокинулася.

Вдих... Видих...

— Світлано Федорівно, з вашою донькою нічого робити не треба, вона і сама чудово справляється. Займіться краще онукою, якщо на дочку свого часу не вистачило.

Заношу дружину в душ, обливаю прохолодною водою. Примушую пити, щоб промити шлунок — вона вочевидь під чимось, крім алкоголю. Доводиться викликати блювання силоміць. Роздягаю її, щоб переодягнути, і раптом стопорюся.