Глава 6

Олексій

— Олексію, що там поліція? Як ти міг додуматись так сильно його вдарити!
— Неллі, що мені залишалось? Ти ж бачила — він би її задушив.
— Я розумію, та що тепер буде з тобою?
— Поки не знаю. Кажуть, що перевищив міру самооборони. Можливо, буде суд.
— Єлизавета Миколаївна все скаже як треба?
— Вона скаже правду — про те, що пам’ятає.
— Я дуже переживаю за тебе.
— Я теж тебе люблю, Неллі. Я пішов, гляну, що там.

Наскільки ж паскудний день. Різне бувало у відділенні за ці два роки, що я завідую, але це прямо першість із трешу. Може, вона тепер звільниться?

— Єлизавето Миколаївно, у вас усе добре? — Тільки-но подумаєш про людину добре, як вона відразу показує, що є типовим представником свого виду.
— Це я роблю фото для мами, — ну звісно ж, для мами, а не для соцмереж. Ненавиджу, коли мені брешуть.
— Ваша мати не вірить, що ви лікар, без фотозвіту?
— Що ви! Вона особисто три курси поспіль відвозила мене до університету, — з посмішкою відповідає Ліза. — Думаю, вона впевнена в моїй професії.
— Єлизавето, а скільки вам рочків?
— Мені двадцять чотири, а що?
— Просто вирішив пересвідчитися. Ось ваш чай. Якщо буду потрібен — я на приймальному.
— Пересвідчитися в чому?
— Це моє особисте.
— Воно не може бути особистим, якщо пов’язано зі мною. Ви теж вважаєте мене дитиною?
— Я вважаю, що опіка, яка є у вашому житті, ні до чого доброго вас не доведе. Ви не проживаєте власного життя.
— Ви нічого не знаєте про мене!
— Не зважайте.
— Олексію Михайловичу, я, звісно, дуже вдячна вам за порятунок, але себе ображати не дозволю.
— Я не намагаюся вас образити. Я лише кажу про те, що мені стало зрозуміло.
— Ви мене дратуєте.
— Звісно, дратую.
— Мені, напевно, краще піти додому.
— Ви ж не хотіли, аби ваша мама про щось дізналася. Але бачите, в чому проблема: вона все одно щось запідозрить, адже побачить синці на вашій шиї.
— Дідько! Пробачте... Як я могла їх не помітити! — верещить Єлизавета Миколаївна, біжучи до дзеркала. — Боже, чим же їх замазати?
— Я залишу ваш "дитячий садок" наодинці. Ви пам’ятаєте, де я. Нянька на ніч чи нічник не потрібні?
— Йдіть до біса зі своїми підколками!
— Не перегинайте, — з усмішкою і задоволенням відповідаю я.
— Я просто не розумію, що мені робити далі! Усе виходить з-під контролю.
— Познайомтеся, це життя.
— Чому ви такий грубий постійно? Я ж не зробила вам нічого поганого! Вже третій тиждень ви намагаєтеся мене вижити звідси.
— Нічого я не намагаюся. Ви мені навіть подобаєтесь.
— Що?
— Як хом’як. У нього тицяєш пальцем, а він так і норовить за нього вхопитися та відгризти.
— Ви жахливий... — Ні, тільки не сльози-соплі!
— До ранку.
— І вам гарної ночі, відіспіться, — мала зараза, ну знає ж, що медикам такого бажати не можна.
— На завтра я даю вам відгул.

Виходжу, зачинивши за собою двері. Можливо, я дійсно мав до неї завищені очікування і був занадто прискіпливим. Треба переглянути стосунки.

Ніч, на диво і всупереч побажанню декого, пройшла спокійно. Повертаюся до кабінету, сподіваючись побути наодинці. Тільки-но зайшов — стукіт у двері.

— Заходьте.
— Вибачте, я буквально на хвилинку.
— Слухаю вас, Єлизавето Миколаївно.
— Дякую за порятунок і за можливість сьогодні відпочити. Мені шкода, що я була грубою з вами.

Не знаю, що сталося зі мною в той момент, але мені так захотілося її обійняти. Перевірити, чи все гаразд із цим тендітним створінням. Недовго думаючи, я пригортаю її до себе і відчуваю її повний ступор. Не знаходжу кращої фрази, ніж:
— Єлизавето Миколаївно, ви лікар мого відділення, і ваше життя для мене таке ж цінне, як і життя всіх інших співробітників.
(Боже, що за дурницю я зараз сказав?)

Ліза

Женька чекав на мене на парковці біля лікарні. Побачивши мене, він вискочив із машини й швидким кроком попрямував назустріч.
— З тобою все гаразд? Цей виродок тобі нічого не пошкодив? — нервово запитує хлопець, оглядаючи мої руки та шию.
— Усе добре. Я розповіла тобі не для того, щоб ти посивів, — сміючись, відповідаю другу. — Зі мною справді все гаразд.
— Добре, що все так минулося. Тобі потрібен відпочинок. Сідай, у мене є сюрприз для тебе.
— Може, без нього?
— Тобі сподобається! — таємниче посміхається Женя.

Усю дорогу він розповідав про роботу і майбутню відпустку, але, на мій сором, я слухала його напіввуха. Мої думки займав запах, який я досі відчувала на собі. Він пахне мускусом із легкою деревною нотою. Його несподівані, але такі теплі й ніжні обійми... вони нагадали мені величезну пухову ковдру, в яку так приємно загорнутися холодними зимовими вечорами. Коли природа вмирає для переродження в нове життя. Як не прикро, але досить фантазій.

Ми їхали хвилин тридцять. Женька привіз мене в заміський комплекс. Щойно ми заїхали вглиб, я побачила качок і лебедів на території. Далі відкрилася галявина із зайцями, що стрибали в траві. Зліва — величезний загін з альпаками, а на довершення — вольєр із птахами неймовірної краси.
Поки ми чекали на їжу, я потягнула друга оглянути територію. Мабуть, це найкраще, що я бачила за багато місяців. Час прогулянки пролетів непомітно, і нам довелося повернутися в альтанку біля ставка.

— Лізо, мені потрібно розповісти тобі щось досить серйозне.
— Ти вирішив мене залякати? — все так само з посмішкою відповідаю я.
— Через місяць-півтора на мене чекає тривале відрядження. Швидше за все, не побачимося близько пів року. І я хотів би знати, що ти на мене тут чекаєш.
— Євгене, звичайно, чекаю. Ти ж мені рідна людина, майже брат.
— З цього приводу я й хотів поговорити. Ти для мене не сестра, Ліз. Мої почуття до тебе завжди були набагато глибшими. І коли ти називаєш мене другом чи братом... мені неприємно. Так ось, я хотів би запитати: ти станеш моєю дівчиною?