Глава 5

Я не знаю скільки часу минуло, що відбувалось поки я перебувала в стані забуття. Я відчувала дотики, мене хтось гладив по спині й ніс на руках, а далі знову провалля.

Пришла до тями я вже з кисневою маскою на обличчі. В палаті знаходилась лише я і згущений комок нервів – Олексій Михайлович.

Олексій

- Ти пам’ятаєш який сьогодні день?

- Середа – ну,  це вже не погано

- А те, що трапилось в палаті? Ліз, за дверима поліція, котра чекає ще й на твою розповідь.

- Я все чудово пам’ятаю чи майже все.

- Лізо, мені потрібно аби ви зосередились.

- А д е він?

- В нокауті з фіксацією. – і зламаною щелепою, а це дуже велика моя проблема  та тобі про це зараз знати не потрібно.

- Хмм…Дякую. Я зараз вже встану.- знайшлась, бляха, мати Тереза. Встане вона.

- На сьогодні ви від роботи звільнена. Можете залишитись в лікарні на ніч, чи я викличу вам таксі. Загрози для вашого життя нема.

- Ні, про це не може бути й мови. Хто ж буде в ніч? – може гіпоксія все ж таки задовго було? Чи вона дума що на всю лікарню не знайдеться ні одного лікаря без придушення? Мда… - Я залишусь замість вас і взагалі не качайте права, тут завідувач я.

- Олексій Михайлович, я знаю що відносини між нами натягнуті, але, будь ласка, почуйте мене! Мені не можна додому. Моя мама знає, що я в нічну і в неї з’являться питання на які я не відшукаю відповіді. – теж мені проблема, доросла ж дівка…

- Залишіться у хлопця. Хай забере Вас.

- А може уявімо, що я пацієнтка?

- Не вийде.

- У мене нема хлопця – і з ким тоді я тебе бачив, та зараз не до цього.

- А подруги?

- Тільки друг Женя, але у нього я залишатись не буду!

- Окей, в будь-якому разі ця палата ваша на цілу ніч.

- Це четверта?

- О Боже, не будь те дурепою та припиніть вірити санітаркам, в ній помирають не частіше ніж в інших.  

- А як же батюшка, що приходив?

- Ліза, запам’ятай, вони теж можуть хворіти, а їх головний медичний ВНЗ не закінчував.

- Не смішно.

- Мені теж. Я відійду подзвонити – відчуваю флеш-беки -  Ви залишайтесь на місці. Занесу Вам чаю пізніше.

***

- Машуль, привіт!

- Привіт, ти скоро, бо ми вийшли прогулятися, можеш приїхати одразу в парк і забереш Соньку.

- Маш, маю проблеми на роботі й мені потрібно залишитися на нічну. Ти маєш розуміти ти ж і сама лік...

- Можеш не продовжувати, це не має сенсу. – лід у голосі, це вже схоже на мою дружину. – Ти обіцяв залишитись зі своєю донькою. В мене були плани й вони будуть куди важливіші, ніж ще один бомж з гіпертонією.

- Маш, давай я повторю аби ти зрозуміла. Мені нема на кого залишити лікарню вночі. Дитину забрати в лікарю на ніч я не можу, то ж увійди в моє становище.

- А коли ти входитимеш у моє? Мені набридло сидіти вдома одній. Ти працюєш, а я у вічному декреті. Ти повинен приїжджати додому і допомагати мені з нашою дочкою, батько вихідного дня.

- Маш, це робота, адже я мушу вас забезпечувати. Ми обидва розуміли на що йдемо, коли зберегли малечу та і від думки про декрет не я кип’ятком пісяв.  

- Я мужика поруч хочу. Хочу, щоб додому він приходив щодня в один час. Без несподіваних викликів на вихідні та незаплановані нічні зміни.

- Маріє, я більш ніж порядний чоловік перед тобою. Кожну вільну хвилину поза роботою я проводжу разом з вами та ти знаєш, що це так. Ти сама лікар і пречудово знаєш всю специфіку роботи.

– Тепер я не лікар, а домогосподарка. – Домогосподарка… приготовлена їжа у холодильнику, вже за радість. Випрана білизна за чудо… Іноді в мене закрадається думка, що вона сама вдома не часто буває. Але розумію, що це маячня, тому що Соні лише 4 роки та одну її, дружина не залишить вдома.

- Машуль, давай у суботу поїдемо до заміського комплексу? Я буду з донькою, а ти можеш піти на масаж або куди твоїй душі завгодно. Що скажеш?

- Фух, вмієш ти вмовити, Левковський - сподіваюся мені не здалося і її голос пом'якшав - До завтра, чоловіче.

Що ж, з однією проблемою розібрався. Залишився чай.