Глава 5

Я не знаю, скільки часу минуло і що відбувалося, поки я перебувала в стані забуття. Відчувала дотики: мене хтось гладив по спині й ніс на руках, а далі — знову провалля. Прийшла до тями вже з кисневою маскою на обличчі. В палаті була лише я і «згущений комок нервів» — Олексій Михайлович.

Олексій:
— Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?
— Середа. — Ну, це вже непогано.
— А те, що трапилося в палаті? Лізо, за дверима поліція, вони чекають на твою розповідь.
— Я все чудово пам’ятаю... чи майже все.
— Лізо, мені потрібно, аби ви зосередилися.
— А де він?
— У нокауті з фіксацією. — І зі зламаною щелепою, а це дуже велика моя проблема, та тобі про це зараз знати не потрібно.
— Хмм... Дякую. Я зараз уже встану.
(Знайшлася, бляха, мати Тереза. Встане вона!)
— На сьогодні ви від роботи звільнені. Можете залишитися в лікарні на ніч, або я викличу вам таксі. Загрози для вашого життя немає.
— Ні, про це не може бути й мови. Хто ж буде в ніч? — Може, гіпоксія була занадто довгою? Чи вона думає, що на всю лікарню не знайдеться жодного лікаря без слідів задушення? — Я залишуся замість вас. І взагалі, не качайте права, тут завідувач я.
— Олексію Михайловичу, я знаю, що стосунки між нами натягнуті, але, будь ласка, почуйте мене! Мені не можна додому. Моя мама знає, що я в нічну, і в неї з’являться питання, на які я не знайду відповідей.
(Теж мені проблема, доросла ж дівка...)
— Залиштеся у хлопця. Хай забере вас.
— А може, уявімо, що я пацієнтка?
— Не вийде.
— У мене немає хлопця.
(І з ким тоді я тебе бачив? Та зараз не до цього).
— А подруги?
— Тільки друг Женя, але в нього я залишатися не буду!
— Окей, у будь-якому разі ця палата ваша на цілу ніч.
— Це четверта?
— О Боже, не будьте дурепою та припиніть вірити санітаркам! У ній помирають не частіше, ніж в інших.
— А як же батюшка, що приходив?
— Лізо, запам’ятай: вони теж можуть хворіти, а їхній головний медичний виш не закінчував.
— Несмішно.
— Мені теж. Я відійду зателефонувати. — Відчуваю флешбеки. — Ви залишайтеся на місці. Занесу вам чаю пізніше.

— Машуль, привіт!
— Привіт. Ти скоро? Бо ми вийшли прогулятися, можеш приїхати одразу в парк і забрати Соньку.
— Маш, маю проблеми на роботі, мені потрібно залишитися на нічну. Ти маєш розуміти, ти ж і сама лік...
— Можеш не продовжувати, це не має сенсу, — лід у голосі, це вже схоже на мою дружину. — Ти обіцяв залишитися з донькою. У мене були плани, і вони куди важливіші, ніж ще один безхатько з гіпертонією.
— Маш, давай я повторю, аби ти зрозуміла: мені немає на кого залишити лікарню вночі. Дитину забрати в стаціонар на ніч я не можу, тож увійди в моє становище.
— А коли ти входитимеш у моє? Мені набридло сидіти вдома самій. Ти працюєш, а я у вічному декреті. Ти повинен приїжджати додому і допомагати мені з нашою дочкою, батьку вихідного дня!
— Маш, це робота. Я мушу вас забезпечувати. Ми обидва розуміли, на що йдемо, коли вирішили залишити малечу, та й від думки про декрет не я кип’ятком пісяв.
— Я чоловіка поруч хочу! Хочу, щоб додому він приходив щодня в один і той самий час. Без несподіваних викликів на вихідні та незапланованих нічних змін.
— Маріє, я більш ніж порядний чоловік перед тобою. Кожну вільну хвилину поза роботою я проводжу разом із вами, і ти знаєш, що це так. Ти сама лікар і чудово знаєш усю специфіку роботи.
— Тепер я не лікар, а домогосподарка.

«Домогосподарка»... Приготована їжа в холодильнику — вже радість. Випрана білизна — диво... Іноді в мене закрадається думка, що вона сама вдома нечасто буває. Але розумію, що це маячня, бо Соні лише 4 роки й саму її дружина не залишить.

— Машуль, давай у суботу поїдемо до заміського комплексу? Я буду з донькою, а ти можеш піти на масаж або куди твоїй душі завгодно. Що скажеш?
— Фух, вмієш ти вмовити, Левковський. — Сподіваюся, мені не здалося, і її голос пом’якшав. — До завтра, чоловіче.

Що ж, з однією проблемою розібрався. Залишився чай.