Глава 4

13 серпня. Ліза.

Вдома не сидиться, та й дуже хочеться чогось солоденького, тож, не втрачаючи часу, я біжу збільшувати об’єм своїх стегон. Дорогою до пекарні зустрічаю Женю, і вечір одразу набуває приємних барв.
— Лізо, куди йдеш?
— Привіт! Та в магазин треба заскочити. Завтра нічне чергування, а мені страх як хочеться солодкого. А ти далеко зібрався?
— До тебе хотів зайти, запропонувати піти в кіно. Там вийшла нова частина «Після», то що? Адже неможливо відмовитися, це ж твій улюблений фільм, ми на всі частини ходили!

Та міг би й зателефонувати... Боженько, я ненавиджу цей фільм! Скільки вони ще будуть це знімати? Ну не могла я тоді сказати, що фільм — повна лажа. Він так захоплено його обговорював, що я не хотіла засмучувати друга, і ось уже три роки Всесвіт за це має мене по повній…
— Я подивлюся, що в мене по змінах на роботі, та вирішимо, — відповідаю вголос.
— Ну гаразд, чекатиму твого розкладу, — з ентузіазмом видає хлопак. — Пішли, додому проведу. До речі, ти знала, що наші Іра та Вадим одружилися минулого місяця? Уявляєш, з першого класу за однією партою, як і ми з тобою.
— Молодці. — Що я взагалі повинна відповісти? Сподіваюся, це не був натяк? Чи мати з Женькою у змові? Ні, навіть думати про стосунки з ним не можу, аж ніяково.
— Лізо, може, поїдемо з нами на дачу у п'ятницю? Або підемо на байдарках...
— Ось куди, а у воду я — ні на крок! Ти забув минуле літо? Це ж добре, що поруч виявився Паша і зміг відстебнути ремінь з тієї чортової байдарки. Вибач, я пас.
— Так, просто чудово, що він був із нами, — з роздратуванням буркає друг.

Паша — це мій колишній. Вони з Женею не потоваришували, як би останній не намагався. Наші стосунки тривали недовго, близько двох місяців. Потім він отримав стипендію в Німеччині й сам викреслив мене зі свого життя.
— Женько, я подумаю щодо дачі. Дякую, що провів. Ну... я побігла.
— А на чай?
— Я так втомилася! Хочу прийти додому, заточити цей шматок тортика і лягти спати.
— Гаразд, напиши мені завтра щодо вільного вечора. А краще я тебе завтра з роботи зустріну і пройдемося додому.
— Нагадую: я чергую!
— Добре, тоді вранці заберу після чергування, — не залишаючи мені вибору, констатує Євген.

14 серпня. Ліза.

Чи вважаю я себе поганою донькою? Ні. Брехати зазвичай не входить у мої плани, але волосся дорожче. Звісно, я не розв'язала проблему, а лише відстрочила її. Просто не вмію суперечити мамі, а вона цим користується.
— Сонечку, гарного тобі дня.
— Дякую, мам, — відповідаю і, як миша, намагаюся вибігти з дому, нагадавши, що сьогодні я в нічну.
— Ти пам’ятаєш про перукарню? — Ну за що?!
— Так, я якраз хотіла тобі сказати: мене поставили сьогодні в нічну, тож скасуй, будь ласка.
— Єлизавето, я тебе такою ростила? Ти псуєш моє чесне ім’я! Постарайся туди потрапити, відпросися на пару годинок, — серйозним тоном каже мати.
— Мам, я ніяк не можу встигнути! Наступного разу вийду з роботи лише завтра о восьмій ранку.
— Тоді знайди когось на підміну! Не буває безвихідних ситуацій.
— Але це саме та ситуація. Мам, я запізнююсь. Скасуй запис.
— Йди. Я перезапишу тебе.

Ну, це хоч якась перемога. Може, ногу зламати? Хоча ні, вона мене вночі й так підстриже, ще й ламінування виконає. Ех.

Ранок 14 серпня. Олексій.

Бісів будильник. Типовий ранок: кава та яєшня. З приємного — сніданок приготувала дружина.
— Маш, вмієш дивувати! Ти прокинулася від докорів сумління через голодного чоловіка? — запитую, ніжно обіймаючи її за талію.
— Просто я вирішила приготувати сніданок замість вечері, — швидким рухом розмикаючи обійми, всміхається вона.
— Ми переходимо на вечірнє харчування повітрям? — все ще сподіваючись на жарт, припускаю я.
— Звісно ж ні. Альбіна попросила разом сходити до лікаря і залишитися в неї. Ти ж не проти? Вони все ще намагаються завагітніти.
— Машо, ну то що? Замовите собі щось смачне на вечерю?
— Ти найкращий! — цілує мене в щоку. — І не затримуйся на роботі, тобі ж ще з Сонею сидіти.

— Стривай, а де поділася та жінка, на якій все в цьому домі тримається? Ах, як я міг не помітити, вона прямо тут з моєю газетою в руках. Дрібні крадіжки не пасують вашому віку, мамо.
— Дуже смішно, Олексійку. До твого відома: я сьогодні йду на танці з кавалером, — поважно каже теща, перегортаючи сторінку.
— Доброго ранку, люба Світлано Федорівно. Враховуючи ваш поважний вік, ви неодмінно мали б знати, що підслуховувати нечемно!
— Олексійку, враховуючи мій вік та вміння розбиратися в людях, мені іноді здається, що моя донька — сестра милосердя, бо стільки років плекає тебе коханням.
— Світлано Федорівно, своєю чергою хочу зазначити: кавалер або альфонс, або сліпий. Якщо він альфонс — скажіть, що на вашу пенсію він не розгуляється. Ну а якщо сліпий — то це ваш джекпот! Хапайте його не замислюючись, моя люба жінко невизначеного віку.
— Жах! — каже теща і з гордо піднятою головою виходить із кімнати.

— Машо, що твоя матуся робить так рано в нашому домі?
— Вона така ж моя, як і твоя, Льоша. Мама заїхала за сукнею для вечора.
— Поминального?
— Я тебе ще переживу! — долинає з коридору.
— От у цьому я не впевнений, архангели до вас більш схильні. А підслуховувати все ще нечемно!

14 серпня. Лікарня.

Ранковий обхід із завідувачем не обіцяв нічого доброго. Він прийшов «дьорганий», а це означало лише придирки та насмішки.
— Скільки у вас пацієнтів?
— На ранок восьмеро. Вночі надійшов пацієнт із гіпертензивним кризом. Я його ще не бачила, знаю лише, що йому 42 роки й тиск був 180/120...
— Ну, якщо ви колись навчитеся не запізнюватися... — і бла-бла-бла. Не завідувач, а коуч-мотиватор. — Ви мене взагалі слухаєте?
— Звісно, Олексію Михайловичу. Нам у цю палату.

Ненавиджу час, проведений із цим пихатим чолов’ягою. Та коли він дивиться на мене, не можу думати ні про що, крім його очей.
Новий хворий мені не сподобався з першої секунди — явно залежний у стані абстиненції. На запитання про наркотики твердо каже: «Ні». Боже, коли вони вже зрозуміють, що брехати немає сенсу, якщо в тебе на лобі все написано?
— Єлизавето Миколаївно, продовжуйте огляд, мені потрібно відповісти на дзвінок, — каже завідувач і швидко виходить.