Глава 3

2 серпня. Вечір. Ліза.

Святкування затяглося до дванадцятої години ночі.
— Женю, ми з Єлизаветою поїдемо додому, тож прощайтеся. Доню, пішли.

Я так втомилася! Добре, що завтра субота і можна два дні відпочивати. Дорога додому зазвичай займала хвилин сорок, а це означає лише одне: вона буде вкрай довгою.
— Сонечку, як пройшов твій день? — запитала мама, коли ми сіли в машину.
— Нормально, мам.
— А «нормально» — це як? Щось сталося і ти не хочеш розповідати?
— Нормально — це без ексцесів, мам.
— Я не розумію, як це «нормально». Для мене, якщо «нормально», то щось уже сталося, а ти тримаєш від мене таємницю. Тебе хтось образив?
— О Боже, мам. Добре, все чудово!
— Так уже краще, сонечку. Ти помітила, яким гарним чоловіком став Женя? Такий мужній...
— Не знаю, як на мене — звичайний Женька.
— Сонечку, ти б краще до нього придивилася. Все ж таки ви вже давно знаєте одне одного, було б непогано вам почати зустрічатися. Тим паче він із такої гарної сім’ї.
— Стоп, мам. Про це не може бути й мови. Женя мені як брат.
— Єлизавето, не будь дурепою, в житті потрібно підлаштовуватися. Ви не рідня, тож твої побрехеньки про «братика» не для мене. А статки в його сім’ї достойні. Він гарна молода людина, і я б хотіла тобі нагадати, що в нас...
— Мам, зупинися, прошу. Він мені не подобається як чоловік. Змінимо тему.
— Тему ми, звісно, змінимо, та невдовзі я до неї повернуся. Тож поки є час — гарненько обдумай мої слова і прийми правильне рішення, ти ж дівчинка не дурна. До речі, я записала тебе в перукарню.
— Що? Навіщо?
— Ти бачила своє волосся? Воно вже занадто довге. Єлизавето, ти лікар і повинна виглядати охайно, а не так, ніби тебе собаки за патли тягали.
— Фу, чому так грубо?
— Лізо, про це ми точно розмову вести не будемо. Шкода лише, що в Оксани місце є тільки на 14 серпня, на шосту вечора.
— Я не хочу стригти волосся, мені воно подобається!
— Єлизавето, тобі на шосту годину вечора 14 серпня до Оксани, і розмову ми закрили. Наперед кажу тобі «на добраніч».

А що це означало? Що мати не буде зі мною взагалі розмовляти ще принаймні три-чотири дні. Ще в дитинстві такий розклад справ для мене означав кінець світу. Найближча людина вдає, що тебе не існує. Ні, базові потреби зберігалися: прокинувшись вранці, я знаходила на столі тарілку з їжею, а в сумці були гроші або бутерброди. Та я пам’ятаю момент, коли мене штовхнув однокласник і я сильно вдарилася плечем. Я так бігла додому, аби розповісти мамі, була впевнена, що ми проговоримо цей момент, але у відповідь — тиша. Вона навіть не повернула голови, коли я розповідала про свій біль і кривдника. Ввечері на моєму ліжку лежала мазь від синців, хоча самого синця вона так і не побачила.

10 серпня. Ліза.

Минув майже тиждень від початку роботи.
— Єлизавето Миколаївно!
Субота, робоча зміна закінчена. Сьогодні, коли повертатимусь додому, куплю собі тістечко з кокосом, ммм…
— Єлизавето Миколаївно, допоможіть мені!
— Вибач, Олегу, що ти хотів? — звертаюся до інтерната.
— Що написано в описі рентгенограми легень? Це повнісінька маячня. Як можна так писати?
— «Легеневий малюнок не змінений, синуси вільні», — усміхаюся. — Олегу, ось тобі ключі від роздягальні, переодягнися. Я піду вмию обличчя і теж буду збиратися додому. Тільки не йди, доки я не повернуся, ключ лише один.
— Домовились.

Щоб його не бентежити, пішла до вбиральні. Спати хочеться неймовірно, усю ніч на ногах. Поки чистила зуби, задумалася про домашні справи на вихідні, і раптом почула звук у коридорі. Ну халепа, я ж просила! Невже йому перегаром від нічних пиятиків мізки затьмарило і він забув усе, що я казала? Хвилюючись, що хлопець піде і залишить мене без речей, вибігаю в коридор із зубною щіткою в руках і залишками пасти в роті.
— Ану стій! Куди пішов?! — закричала я на весь коридор.

Я була вельми впевнена в собі... рівно до того моменту, поки замість Олега не побачила Олексія Михайловича. Він мирно стояв біля свого кабінету з ключем у замковій щілині й здивовано дивився на мене.

Дідько. Весь день щоки пашіли від сорому. Як тепер дивитися в очі начальнику? Фух, треба взяти себе в руки та піти спати, можливо, сон витіснить це приниження на другий план.

Прийшовши в понеділок на роботу, я дізналася, мабуть, найпрекраснішу новину: Олексій Михайлович поїхав у справах і, швидше за все, його не буде весь день. Ось він — справжнє щастя! Весь день минає в роботі, і мені здається, що їй немає кінця-краю, хоча жіночий колектив мені дуже допомагає.

Уже ввечері, йдучи коридором до роздягальні, я бачу Михайловича, що йде мені назустріч. Він швидко посміхнувся і, проходячи повз, шепнув:
— Я зробив вам ключ.
Я заціпеніла, а відчуття ганьби вийшло на новий рівень.
— Який ключ? — так само пошепки запитую в нього.
— Від роздягальні. Аби ви «гоп-стоп» менше проводили, — з усмішкою відповів цей телепень.

Падло дике, яка ж у тебе гарна усмішка!