Глава 3

2 серпня

Вечір. Ліза.

Святкування затяглось до дванадцятої години ночі.

- Женя, ми з Єлизаветою поїдемо додому, то ж прощайтесь. Доню, пішли.

Я так втомилась, добре що завтра субота і можна два дні відпочивати. Дорога додому займала зазвичай хвилин сорок, а це означає лише одне, вона буде вкрай довгою.

- Сонечко, як пройшов твій день?

- Нормально, мам.

- А нормально це як? Щось сталось і ти не хочеш розповідати?

- Нормально це без ексцесів, мам.

- Я не розумію як це нормально. Для мене як нормально, то щось вже сталось і ти від мене тримаєш таємницю. Тебе хтось образив?

- О Боже, мам. Добре, все чудово.

- Так вже краще, Сонечко. Ти помітила яким гарним чоловіком став Женя? Такий мужній.

- Не знаю, як на мене, звичайний Женька.

- Сонечко, ти б краще до нього приглянулась. Все ж таки Ви вже довго один одного знаєте і було б не погано вам почати зустрічатись. Тим паче він з такої гарної сім’ї.

- Стоп, мам. Про це не може бути й мови. Женя мені як брат.

- Єлизавета, не будь дурепою, в житті потрібно підлаштовуватись. Ви не рідня твої побрехеньки про братика не для мене. А статки в його сім’ї достойні. Він гарна молода людина і я б хотіла тобі нагадати, що в нас…

- Мам, зупинись, прошу. Він мені не подобається як чоловік. Змінімо тему.

- Тему ми звісно змінимо, та невдовзі я до неї тебе поверну, тож поки є час ти гарненько обдумай мої слова і приймемо правильне рішення, ти ж дівчинка не дурна. До речі, я записала тебе в перукарню.

- Що? Навіщо?

-Ти бачила своє волосся? Воно ж стало задовгим. Єлизавета, ти лікар і повинна виглядати охайно, а не так ніби тебе собаки за патли тягали.

- Фу, чому так грубо?

- Ліза, про це ми точно розмову вести не будемо. Шкода лише в Оксани місце є тільки на 14 серпня на шосту вечора.

- Я не хочу стригти волосся, мені воно подобається.

- Єлизавета, тобі на шосту годину вечора 14 серпня до Оксани й розмову ми закрили. Попередньо кажу тобі на добраніч.

А що це може значити? Що мати не буде зі мною взагалі розмовляти ще принаймні три-чотири дні. Ще в дитинстві такий розклад справ для мене означав кінець світу. Найближча людина удає, що тебе не існує. Ні, базові потреби зберігались. Прокинувшись вранці я знаходила на столі тарілку з їжею, яку спокійно розігрівала, а в портфелі були гроші або бутерброди. Та я пам’ятаю момент, коли мене штовхнув однокласник і я забилась плечем. Я так бігла додому аби розповісти мамі, я була впевнена, що ми проговоримо це момент, але у відповідь тиша. Вона навіть не повернула голову коли я розповідала про бій біль і мого кривдника. Вечорі на моєму ліжку лежала мазь від синців, а в мене його не було.

10 серпня.

Ліза.

Минув майже тиждень від початку.  

- Єлизавета Миколаївно!

Субота, робоча зміна закінчена. Сьогодні, коли буду повертатись додому куплю собі тістечко з кокосом, ммм…

- Єлизавета Миколаївно, допоможіть мені!

  - Вибач, Олег, що ти хотів?

- Що написано в описі ЕКГ? Це повнісінька маячня. Як можна так писати?

- Легеневий малюнок не змінений, синуси вільні – усміхаюся - Олеже, ось тобі ключі від роздягальні, переодягнися. Я піду вмию обличчя і теж буду збиратися додому. Тільки не йди, доки я не повернуся, ключ лише один.

- Домовились.

Щоб його не бентежити пішла до вбиральні. Спати хочеться неймовірно, усю ніч на ногах. Поки чистила зуби, задумалася про те, що потрібно зробити вдома на вихідних, і раптом я чую звук. Обісратись, ну халепа, я ж просила. Невже йому пиятики під ніс надихали й воно забуло усе, що я йому казала.  Хвилюючись, що хлопець піде і залишить мене без речей, вибігаю в коридор із зубною щіткою в руках, залишком зубної пасти в роті як закричу на весь коридор:

- Ану стій, куди пішов ... - яка я була впевнена в собі, правда, до того моменту, коли замість Олега, я побачила Олексія Михайловича, який мирно стояв біля свого кабінету з ключем у замковій щілині...

Дідько. Весь день щоки горять від сорому, як тепер дивитися в очі начальнику. Фух, треба взяти себе в руки та піти спати, можливо і почуття сорому відійде на другий план.

Прийшовши в понеділок на роботу, я дізнаюся, мабуть, найпрекраснішу новину на сьогодні, Олексій Михайлович поїхав у робочій справі й швидше за все, на весь день. Так от як виглядає щастя?

Весь день проходить у роботі, мені навіть здається, що їй не буде кінця і краю, попри те, що жіночий колектив мене більш ніж допомагає.

Ідучи коридором у роздягальню я бачу Михайловича, що йде мені на зустріч. Він швидко посміхнувся і проходячи прямо повз мене шепнув:

- Я зробив Вам ключ.

Я заціпеніла, а відчуття ганьби вийшло на новий рівень.

- Який ключ? – також пошепки запитую у нього

- Від роздягальні, аби ви гоп-стоп менше проводили – з усмішкою  пошепки відповідає мені цей телепень. Падло дике, яка ж в тебе гарна усмішка.