Глава 2

2 серпня

Найважча робота, як на мене, починається зранку. Обхід пацієнтів, перегляд аналізів і огляд нових. Ще з часів інтернатури я зрозуміла, що багато людей просто не розуміє однієї істини: «В мене часом нема навіть вільної хвилинки аби до туалету збігати». Тому стереотип про нескінченний чай взагалі можна відкинути.

Так було і цього ранку. Купа аналізів, багато питань від хворих і звісно корегування призначень. Як грім серед ясного неба мене перестрів завідувач в коридорі.  Як би висловитись ясніше, я починаю його ненавидіти. І це пройшов тільки день. І так, його котячі очі програють максимально гнітючому характеру.

Мені залишається натягнути посмішку і набрати трохи більше повітря в легені.

- Єлизавета Миколаївна, ну як, ніч без ексцесів? – гімнюк, намагається серйозно запитувати, а очі так і кажуть: «Ну зізнайся, що я був прав і ти срало як в останнє».

- Все чудово – ага, що правда після четвертої пігулки, та про це історія змовчить.

- Це дуже добре. Дідуся Ви с горем пережили, тож я пропоную Вам нового пацієнта.

- І хто ж він? – ой відчуваю мститись він мені ще довго буде.

- Курник Василь Федорович*, вчора привезли до стаціонару з гіпертонічним кризом.

- Це звучить не надто важко – в чому ж підступ?

- Хворий з маленькою особливістю.

- А саме?

- Вчора його винесли з дому що палав. В нього зашкалює цукор, тож викличте для нього профільного лікаря. Пацієнт лежить виключно на животі й на останок, він сидить на метадоні. А в усьому іншому чоловік, як чоловік

- А чого лише на животі?

-     Я все ж таки вважав, що це останнє питання яке може надійти, але вибач всесвіт за мою надію. – ну чому такий гарний чоловік є таким падлом?! Навіщо тобі вже другий день перетирати мене з відходами та робити моє перебування в лікарні максимально дискомфортним.

Олексій Михайлович відкриває двері палати й запитань в мене стає лише більше…

- А Ви точно впевненні, що він вживає?

- Повністю.

- І скільки в ньому?

- В грамах точно не знаю, але о 9 годині ранку Ви повинні проконтролювати надходження дози для пацієнта.

- Я взагалі то про вагу тіла.

- Ваги не змогли показати, а що це значить, Єлизавето Миколаївна?

- Що він заважкий?

- Хех… ну звісно заважкий - очиська під лоба він буде заводити – це значить, що вага далеко за 150 кілограмів.

- Ви таких вже бачили?

- Вперше.

- Ну я пішла?

- Ідіть.

- Я його огляну і доповім?

- Доповісте.

- А…

- Боже, він не кусається. – із роздратуванням відповідає мені завідувач - Йдіть виконувати свої прямі обов’язки. Ви ж не в зоопарку. – погоджуюсь, та це не я презентувала погорільця як справжню диковинку зоопарку, ще б підвів мене пальцем в нього потицяти.

- А що там про дозу Ви казали?

- Хм…Я покажу і заодно навчу Вас. – бе-бе-бе… Навчу вас, сердитий дикий осел. Не відділення, а філіал Фельдману.

*** 2 серпня, близько 15:50 дня.

***Олексій***

- Олексій Михайлович, я звісно не хочу сунути носа у Ваші виховні «обряди», але може це трішки занадто?

- Нелі, ти про що саме?

- Єлизавета Миколаївна тут лише два дні, а в неї вже шістнадцять людей, при тому, що в мене їх троє.

- Я знаю. Вважай це моїм подарунком, як друга відпустка.

- Олексій, вона без досвіду і не може зрозуміти, що об’єм її пацієнтів наразі відповідає 1,5 ставки. Вона переробляє.

- Скажемо так, набирається досвіду. В чому проблема?

- Ми ж рідні люди і я можу сказати все, про що думаю?

- Звісно, Нелі.

- Ти занадто з нею грубий, буваєш. І ми не в дитячому садку, бо я не хочу навіть думати, що хлопець який ріс на моїх очах. Хлопець, який став справжнім чоловіком, може знущатись з дівчини за якесь горнятко кави.

- Нелі, справа не в горнятку. Вона, як на мене, дитина, що отримала професію. Сидить і кліпає. Я не можу констатувати її професійну непридатність, адже вона виконує всі доручення. З того, що в моїх силах, так це здерти рожеві окуляри та повернути її в дійсність.

- Щось конкретне сталось?

- Воно їжу у хворих приймає і навіть не миє. Сьогодні дивилась на того погорільця як на чудо світу. Хмм… Нелі не усміхайся, це жах.

- Ти не знаєш чия вона протеже?

- Явно підвальної секти. А якщо серйозно, то не знаю.

- Ну хлопець в неї нічого такий.

- Нелі, ти вирішила під старість стати пліткаркою?