Глава 2

2 серпня

Найважча робота, як на мене, починається зранку. Обхід пацієнтів, перегляд аналізів та огляд нових хворих. Ще з часів інтернатури я зрозуміла істину, яку багато хто не збагне: «У мене часом немає жодної вільної хвилини, аби навіть до туалету збігати». Тому стереотип про нескінченні чаювання лікарів можна сміливо відкинути.

Так було і цього ранку. Купа аналізів, безліч запитань від хворих і, звісно, корегування призначень. Як грім серед ясного неба, мене перестрів завідувач у коридорі. Як би висловитися ясніше — я починаю його ненавидіти. І це минув лише день! Так, його «котячі» очі програють максимально гнітючому характеру. Мені залишається лише натягнути посмішку і набрати побільше повітря в легені.

— Єлизавето Миколаївно, ну як, ніч без ексцесів? — гімнюк, намагається запитувати серйозно, а очі так і кажуть: «Ну зізнайся, що я мав рацію, і ти бігала на горщик щохвилини».
— Все чудово, — ага, щоправда, після четвертої пігулки, та про це історія змовчить.
— Це дуже добре. Дідуся ви з горем пополам пережили, тож я пропоную вам нового пацієнта.
— І хто ж він? — ой, відчуваю, мститися він мені буде ще довго.
— Курник Василь Федорович*, вчора привезли до стаціонару з гіпертонічним кризом.
— Це звучить не надто важко. — У чому ж підвох?
— Хворий з маленькою «особливістю».
— А саме?
— Вчора його винесли з будинку, що палав. У нього зашкалює цукор, тож викличте для нього профільного лікаря. Пацієнт лежить виключно на животі, і наостанок — він сидить на метадоні. А в усьому іншому — чоловік як чоловік.
— А чому лише на животі?
— Я все ж таки вважав, що це останнє запитання, яке може виникнути, але вибач, Всесвіте, за мою надію.

Ну чому такий гарний чоловік є таким падлом?! Навіщо тобі вже другий день змішувати мене з брудом і робити моє перебування в лікарні максимально дискомфортним? Олексій Михайлович відчиняє двері палати, і запитань у мене стає лише більше…

— А ви точно впевнені, що він вживає?
— Цілком.
— І скільки в ньому?
— В грамах точно не знаю, але о 9-й годині ранку ви повинні проконтролювати отримання дози пацієнтом.
— Я взагалі-то про вагу тіла.
— Ваги не змогли показати. А що це означає, Єлизавето Миколаївно?
— Що він занадто важкий?
— Хех… ну звісно, заважкий, — очиська під лоба він буде заводити, — це означає, що вага далеко за 150 кілограмів.
— Ви таких уже бачили?
— Вперше.
— Ну, я пішла?
— Ідіть.
— Я його огляну і доповім?
— Доповісте.
— А…
— Боже, він не кусається! — з роздратуванням відповідає завідувач. — Йдіть виконувати свої прямі обов’язки. Ви ж не в зоопарку.

Погоджуюсь. Та це не я презентувала «погорільця» як справжню дивовижу, ще б пальцем у нього потицяти запропонував.
— А що там про дозу ви казали?
— Хм… Я покажу і заодно навчу вас.

Бе-бе-бе… «Навчу вас», сердитий дикий осел. Не відділення, а філіал Фельдман Екопарку.

2 серпня, близько 15:50
Олексій

— Олексію Михайловичу, я, звісно, не хочу пхати носа у ваші виховні «обряди», але чи не занадто це?
— Нелю, ти про що саме?
— Єлизавета Миколаївна тут лише два дні, а в неї вже шістнадцять пацієнтів. При тому, що в мене їх троє.
— Я знаю. Вважай це моїм подарунком тобі — як друга відпустка.
— Олексію, вона без досвіду і не може зрозуміти, що обсяг її пацієнтів зараз відповідає півтори ставкам. Вона перепрацьовує.
— Скажімо так: набирається досвіду. В чому проблема?
— Ми ж рідні люди, я можу сказати все, що думаю?
— Звісно, Нелю.
— Ти занадто грубий із нею. Ми не в дитячому садку. Я не хочу навіть думати, що хлопець, який ріс на моїх очах і став справжнім чоловіком, може знущатися з дівчини через якесь горнятко кави.
— Нелю, справа не в горнятку. Вона, як на мене, дитина, що просто отримала диплом. Сидить і кліпає очима. Я не можу констатувати її професійну непридатність, адже вона виконує всі доручення. Все, що в моїх силах, — це зняти з неї рожеві окуляри й повернути в реальність.
— Щось конкретне сталося?
— Вона їжу у хворих бере і навіть не миє! Сьогодні дивилася на того погорільця як на диво світу. Нелю, не усміхайся, це жах.
— Ти не знаєш, чия вона протеже?
— Явно якоїсь підвальної секти. А якщо серйозно — не знаю.
— Ну, хлопець у неї нічого такий...
— Нелю, ти вирішила під старість стати пліткаркою?
— Олексійчику, запам’ятай: не буває старих жінок, кожна сама вирішує, скільки їй років. Я от, наприклад, жінка невизначеного віку, і від того ще прекрасніша. А щодо хлопця — обернись до вікна і поглянь сам.

2 серпня, близько 15:56
Ліза

— Лізоне, ну скільки тебе можна чекати?
— Женю, я затрималася всього на чотирнадцять хвилин! — відповідаю і падаю в обійми.
— А здалося, наче ціла вічність.
— Припини мене лоскотати, я ж довго не протримаюся! — майже кричу від сміху.

Женя — це не просто друг, це брат, якого в мене ніколи не було. Наші мами товаришують із самого дитинства, і ми продовжили цю традицію. В дитинстві у нас було все спільне. Ми навіть на один горщик ходили — як на мене, це найвищий показник близькості. У школі на великій перерві Женька тягав мені їжу. Всі думали, що ми пара, а нам від того було ще веселіше. Мої подружки заздрили, адже у них не було уваги від хлопця, на два класи старшого за них. Ми прикидалися, і це був наш секрет.

Десять років тому він покинув мене — це мале гімно вирішило поїхати до Львова на навчання. Останні два класи в школі я почувалася максимально самотньо. Та після вступу до медичного часу на нудьгу стало значно менше. Перші три курси — це справжнє пекло, яке зрозуміють лише медики. Коли я була на четвертому курсі, мій друг повернувся. З собою він привіз Алісу, тож наступні три роки ми провели втрьох.

— Женю, дякую, що забрав з роботи.
— Все нормально, мене твоя мама попросила. Ніхто не хоче на святі їсти холодні страви, — усміхається друг.
— Не так уже я й запізнююся.
— Минулий раз пам’ятаєш?
— Я застрягла в ліфті!
— Тому цього разу ми вирішили подбати про тебе і про міські служби.
— Дуже смішно. Їдьмо мовчки й швидше, вже на двадцять хвилин спізнюємося.
— В тому-то й річ, — з тією ж посмішкою відповідає Женька.