Глава 1

1 серпня

Важливість цього ранку — невимовна. Перший день на роботі після завершення інтернатури. Вперше після довгих восьми років навчання я зайду до лікарні як лікар, і цей момент не зіпсує жодна людина. Вир емоцій настільки великий, що ще трохи — і захлесне з головою.

Прокидатися о шостій ранку — нудне, але вельми корисне вміння. Запізнюватися всюди, незалежно від того, о котрій прокинулася, — реальний хист. А, як відомо, людина ніщо без справжнього хисту в житті, тож, спотикаючись, біжу до метро. Кава замість сніданку, виразка замість шлунку, вітер замість мозку.

Мати завжди казала, що наші мрії та сподівання чує Всесвіт. Так от, любий Всесвіте: я — гепард, я — спринтер, я — швидкість світла! Я ладна бути ким завгодно, аби тільки не запізнитися. Та часто буває в житті, що навіть вдало підібрані Богом ноги підводять, і я в ролі спринтера влітаю в якогось бідолаху. А далі все немов у тумані… Кава на штанях, кава на сорочці. Ну і «причмоканий» же чоловік! Нащо ти візуалізував слимака?

Швидко прокричавши вибачення, продовжую діалог із Всесвітом. Бідний, кава в мене була гаряча... сподіваюся, діти в нього вже є. Все ж таки мати мала рацію, коли пропонувала вступати на ветеринара: «Лікар Єлизавета — каструє з любов’ю».

Поки перед моїми очима минали станції метро, я активно молилася. Навіть не уявляла, що я така набожна людина. Молилася всім богам метро, згадувала «Отче наш», вигадувала власні молитви, трішки побула у відчаї й повторно прочитала «Отче наш». За десять хвилин до початку ранкової лінійки я встигаю вбігти до лікарні. Все ж таки то був дуже намолений вагон...

В очікуванні п’ятихвилинки встигаю познайомитися з усіма. Лілія Валентинівна — років 35, темненька, трохи повненька, але шалено харизматична. Неля Іванівна — років 60, мила й усміхнена, наче бабуся з дитячих фільмів. Розповідаю їм про своє навчання та інтернатуру. Встигла обмінятися фразами знайомства з медсестрами, познайомилася з усіма, крім завідувача відділення. Запізнюється чоловік, ще й начальник! Завідувач має бути прикладо... мені капець. Час збирати докупи всі свої пожитки та бігти в протилежний від лікарні бік. Молитися вже пізно.

— Доброго ранку, колеги, — секундна пауза, здається, він мене все ж таки впізнав. — Впевнений, що всі встигли познайомитися з нашим новим лікарем, тож до справи. Аню, хтось поступав уночі?

Поки колеги активно обговорюють дідуся з проносом (і що він, халепа, забув у терапії?), я сиджу в надії, що мене не звільнять. Можливо, варто помолитися богу чоловічої фертильності? Олексій Михайлович на вигляд навіть нічого так, років під сорок. Високий, темненький, у міру пухкі вуста і дивовижні сапфірові очі. І як я не помітила їх відразу?

Після наради я отримала свої палати — і це вже була заявочка на успіх. Треба було бачити ці веселі оченята завідувача, коли він сказав:
— Єлизавето Миколаївно, ваші палати — номер 7 та 8. Історії на посту. І дідусь із боксу вам на радість — викличте йому інфекціоніста. А ви, Маринко, перевірте, чи не час змінити підгузок нашому хлопчику з боксу, — із задоволенням роздав накази завідувач.

«Гімнюк Ви Обпечений, а не Олексій Михайлович», — подумала я про себе і пішла «циганити» номер інфекціоніста у старшої медсестри.

І все ж таки день минав чудово. Гарний колектив, приємна серцю робота. Цілий день на ногах, та я цього навіть не встигла помітити. Дідусь із боксу виявився просто янголятком, чимось нагадав мого дідуся. А коли я вже йшла з його палати, він так розчулив мене — дав яблучко. Недовго думаючи, я закинула фрукт до кишені й пішла далі до пацієнтів.

Обхід нарешті завершено. В лікарняному коридорі розливається золото сонячних променів. Боже, яка краса! Переводжу погляд на яблуко: яке ж воно смачне на вигляд. Роблю перший, другий укус... ммм, неймовірно солодке.

— Єлизавето Миколаївно, ви вже розмовляли з інфекціоністом?
Майже вдавившись і ледве не отримавши передчасний інфаркт у такому молодому віці, я повертаюся до голосу за спиною.
— Лише коли її викликала, — відповідаю завідувачу, намагаючись не чавкати й швидше прожувати.
— Єлизавето Миколаївно, ви або історію з собою не тягайте вже пів години, або свій номер телефону залиште хоча б комусь. Лікар-інфекціоніст не може ознайомитися з документацією пацієнта і залишити запис, поки ви в закутку насолоджуєтеся яблучком і переховуєте історію!
— Вибач... — та мені, звісно, не дають договорити.
— Зараз за дідом приїде швидка. Боже, та доїжте ви вже те кляте яблуко і подзвоніть його родичам! Або віддайте історію, і я наберу їх швидше. За що на мою голову така радість...
— Олексію Михайловичу, а навіщо швидка? Дідусь у чудовому стані, — сподіваюсь, тобі ще пече...
— Ви б знали чому, якби очікували лікаря, якого самі ж і викликали! Ви взагалі знаєте, що коли викликається консультант, ви повинні підготувати історію хвороби та всю документацію? І проковтніть яблуко вже нарешті!
— Вибачайте, я просто була така голодна.
— Для цього є принаймні ординаторська! Нащо біля боксу їсти? Ви б ще у дідуся їжі попросили.
— Та він і сам пригостив...

Треба було бачити вираз цих очей. Боже, і нащо ти дав йому такі гарні очі?
— Якою дурепою потрібно бути, аби їсти незрозуміло що! — Ну все, це був перебір. — Може, ви ще на вокзалі біляші полюбляєте? У діда ротавірусна інфекція. Єлизавето Миколаївно, саме час надягати памперс. Я, до речі, щойно з приймального — там бомжа привезли, може, він вас ще чимось підгодує.

«Тварина Ви Тупа, а не Михайлович!»

— Мам, я вдома.
— Як усе пройшло? Який колектив?
— Чудовий колектив.
— А завідувачка?
— Завідувач, Олексій Михайлович. Я вважаю, що зможу проявити себе хорошим співробітником, мамо. — Що я ще маю їй сказати? Що завідувач — агресивний осел?
— Лізо, перевдягайся і йди їсти.
— Зараз, ма.

Як же приємно повернутися у свою кімнату, власну екосистему. Попри моє занепокоєння, день минув нормально. Повертаючись додому, я зрозуміла, що професію обрала до душі. Хм… десь тут був блістер із ніфуроксазидом.