Розділ 11. Ті кого називають монстром

Трохи пізніше. Затишна, шумна корчма в одному з кварталів Елдораса.

Нот, Даріон та Елатріель сиділи за далеким дубовим столом. На ньому вже стояли спорожнілі тарілки та кілька важких глиняних келихів. Герої обговорювали все, що сталося у вежі, і нарешті дозволили собі хоч трохи розслабитися після перенесеного напруження.

— То що це тепер виходить?.. Ти в нас тепер теж маг? — вже добряче сп'янілим голосом виголосив Даріон, спираючись ліктями на стіл і мружачись на Нота. 

— Щось таке, — стримано відповів Нот, крутячи в руках свій келих. 

— Дуже шкода, що нас не було поруч, — зітхнула Елатріель, підперши підборіддя долонею. — Цей Сивоборід казав дуже мудрі речі. Я б із радістю поговорила з ним про суть джерела... А ти, Нот, напевно, ще й пропустив більшу частину його слів повз вуха? 

— Можливо, — посміхнувся Нот під маскою, намагаючись звести все до жарту. — Для одного вечора це було занадто багато інформації. 

— Корчмарю! Ще два келихи елю! — на весь шинок гримнув Даріон, салютуючи порожнім кухлем. 

— Я гадаю, що з тебе на сьогодні вже досить, — Нот перехопив погляд господаря закладу й непомітно похитав головою, даючи зрозуміти, що замовляти більше не варто. 

— Гей, це не тобі вирішувати! — огризнувся Даріон, насупивши брову. 

— Для тебе так буде краще, тобі справді досить, — спокійно, але твердо заперечив Нот. — Ми прийшли сюди розслабитися, а не нажертися до безпам'ятства.

Даріон лише невдоволено буркнув щось собі під ніс, але сперечатися далі не став.

Зробивши кілька останніх ковтків, вони розплатилися з корчмарем монетами й вийшли на вулицю. Нічна прохолода Елдораса одразу ж приємно обпекла обличчя, збиваючи хміль та втому, а численні вогні й ліхтарі міста м'яко миготіли у темряві.

— Десь у цьому районі має бути гільдія, — мовила Елатріель, озираючись по освітленій вулиці. 

— Так, я теж так гадаю, — погодився Нот, підхоплюючи під руку сп'янілого Даріона, який уже ледь переставляв ноги. 

— Тоді ходімо, це недалеко, — закликала дівчина.

Пройшовши кілька тихих кварталів, вони зупинилися перед двоповерховою дерев'яною будівлею з вивіскою у формі скрещених мечів та щита.

— Це лише одна з філій, невеличка контора, а не сама головна Гільдія, — зауважив Нот, оцінюючи фасад. 

— Схоже на те. Але це краще, ніж нічого, — відповіла Елатріель.

Штовхнувши важкі двері, вони зайшли всередину. На щастя, нічна зміна авантюристів була спокійною. Показ залізних жетонів авантюристів одразу зняв всі запитання в чергового за стійкою, підтвердивши їхній статус. У конторі якраз знайшлося кілька вільних кімнат, і команда домовилася про ночівлю на одну чи дві доби.

Піднявшись на другий поверх, Нот допоміг Даріону дійти до його кімнати та буквально дотягнув його до ліжка. Залишивши сплячого супутника, він зачинив двері, перейшов до своєї кімнати, скинув спорядження й зняв маску.

Тіло гуло від утоми, а в голові лунали останні слова Сивоборода про джерело магії всередині нього. Нот опустився на м'який матрац і заплющив очі, поринаючи в глибокий, довгоочікуваний сон.

Ранок наступного дня виявився сонячним, але прохолодним.

Герої прокинулися по черзі й один за одним спустилися на перший поверх контори. Оглянувши дошку оголошень, вони переконалися, що вартих уваги завдань тут майже не було — лише дрібні доручення для новачків.

Вийшовши на свіже повітря, Нот і Елатріель стали чекати на вулиці. Останнім з дверей контори повільно виплівся Даріон. Він кривився від кожного яскравого променя сонця й болісно стискав скроні обома руками.

— Голова болить... Просто жах, — прокректав він, ледь переставляючи ноги. 

— Скажи спасибі, що хтось зупинив тебе від третього келиха й дотяг до ліжка, — із легким сміхом зауважив Нот. 

— Спасибі... — нехоче, але щиро вичавив із себе Даріон, морщачись.

Елатріель подивилася на хлопців і розправила плечі: 

— Що ж... Завдань у цій конторі немає. А твою таємницю, Нот, ми вже розгадали. 

— Хочеш піти своєю дорогою? — спокійно запитав Нот, здогадуючись про її відповідь. 

— Так. Було насправді приємно й весело бути з вами в одній команді, але в мене є власні плани, які я мушу втілити, — відповіла Елатріель із теплою посмішкою. 

— Розумію. Мені теж було приємно подорожувати з тобою, — м'яко відповів Нот.

Дівчина вже розвернулася й зробила кілька кроків, коли Нот раптом окликнув її: 

— Елатріель! Лише одне питання... Як мені відчути це джерело всередині себе?

Вона зупинилася, обернулася через плече й на мить замислилася. — Боюся, я не зможу пояснити це словами. Це те, що можна лише прожити. Але я абсолютно впевнена, що в тебе все вдасться, — дівчина помахала їм рукою на прощання і, розвернувшись, легкою ходою зникла за поворотом вулиці.

Нот довго проводжав її поглядом, після чого повернувся до Даріона, який усе ще тримався за похмільну голову.