Розділ 8. “Ти нічого не можеш зробити”.

Три дні вони затрималися в лісах. Селена нарешті погодилася навчити Нота стріляти з лука й полювати, аби він міг вижити самостійно. 

Нот узяв лук у руки, але виглядав жалюгідно й незграбно. Стріла постійно падала, він намагався знову й знову, але натяг був кривий, рухи непевні. Коли нарешті стріла злетіла, вона впала за два метри від нього.

Селена ледве стримувала сміх, але мовчала, лише спостерігала.

— Не зупиняйся. Повторюй, — сказала вона.

Нот не здавався. Його руки тремтіли, але він пробував знову й знову, розуміючи, що це необхідно.

Селена показала йому справжнє мистецтво. Вона піднялася на дерево, зайняла позицію серед крон. Її рухи були тихі, майже невидимі. Вона затамувала подих, прицілилася й випустила стрілу.

Олень, що мирно пасся неподалік, здригнувся від удару в шию, зробив кілька кроків і впав. Постріл був точний і майже непомітний.

— Полювання — це не лише здобич, — сказала вона, спускаючись. — Це баланс. Тварини мають цінність, і треба брати лише стільки, скільки потрібно.

Вона показала, як правильно знімати шкіру, як запастися м’ясом. Для Нота це виглядало жахливо, але він розумів: це уроки виживання, і вони необхідні.

Навчання тривало три дні. Нот навчився хоча б тримати лук правильно, його стріли вже не падали одразу, хоча ще були далекі від точності. Але він відчував прогрес.

Коли вони нарешті рушили далі, перед ними знову постали високі стіни Антарона. Ворота міста виднілися здалеку, і шум торговців долинав навіть крізь ліс.

Цього разу Антарон залишив інші враження. Йдучи вулицями, Нот усе частіше помічав королівських стражників. Їхня поведінка була нахабною: вони нехтували правилами й законами, розтрощували товари бідних торговців без жодної причини.

Декого з простих людей вони били просто посеред вулиці, і натовп лише мовчки відвертався.

Кожного разу Нот стискав кулаки, готовий втрутитися. Його серце палало гнівом, але Селена постійно стримувала його.

— Ти нічого не зможеш зробити, — повторювала вона холодно й твердо.

Але ці слова він чув усе життя. Вони звучали як прокляття для бідних і слабких. І тепер, у серці великого міста, він бачив, що навіть тут світ лишається таким самим несправедливим.

Дійшовши до порталу, вони зупинилися. Кам’яна арка світилася магічним сяйвом, руни мерехтіли, наче дихали.

Нот глянув назад — на місто, яке щойно показало йому свою справжню сутність. Його очі були сповнені гніву й рішучості.

Вони зробили крок вперед, залишаючи все побачене позаду.

Портал засвітився м’яким сяйвом, руни пульсували, немов дихали. Крок уперед — і світ Антарона розчинився, залишивши позаду шум і несправедливість.

Вони опинилися серед знайомих місцин. Нот відчував їх інакше: тепер у його голові була карта, і він знав кожну дорогу, кожне місто, навіть дрібні селища.

— То ми повернулись? — запитав він.

— Так. Портал працює лише у дві сторони: з тієї — Антарон, з цієї — Глоріан, — відповіла Селена.

Нот глянув навколо.

— Я навіть не знав, як називається це місто. Але тепер вже знаю. Надто шляхетна назва для такого зіпсованого міста.

Селена стиснула лук.

— Повертаємося до гільдії. Можливо, Каспіан та інші вже повернулися.

Нот кивнув, і вони рушили до гільдії.

Приміщення гільдії зустріло їх знайомим шумом: авантюристи сперечалися, хтось здавав завдання, хтось отримував нові. Атмосфера була жива, але водночас холодна — кожен думав лише про себе.

— Якщо хочеш, можеш піти до скрипторію й відзвітуватися про виконання завдання. Вони все запишуть у твоїй справі, — сказала Селена.

— А що, не всі так роблять? — перепитав Нот.

— Я ж казала. Багато хто тут лише через гроші. Гроші ти вже отримав. Тож зроби висновок самостійно, — відповіла вона.

— Якщо я здам завдання, то отримаю якийсь авторитет чи щось типу такого, чи не так? — запитав Нот.

— Звісно, — підтвердила Селена. — І можеш спитати про Каспіана заодно.

Нот кивнув і пішов до скрипторію.

Скрипторій був тихим, наповненим запахом старих сувоїв. На полицях височіли стоси документів, магічні печаті світилися м’яким світлом.

Кіра, молода дівчина з уважним поглядом, вовтузилася із сувоями та книгами. Її руки рухалися швидко й впевнено, ніби вона жила серед цих паперів усе життя.

— Вітаю, — сказав Нот.

Вона перевела погляд на нього й несподівано тепло усміхнулася.

— Привіт. Нот, так? Як завдання?

Нот трохи закляк, але простягнув документ.

— Ось. Все виконано. Селище в безпеці, а вовків більше немає.

Кіра уважно переглянула сувій, її пальці торкнулися магічних символів. Вона поставила кілька печатей, і документ засвітився, підтверджуючи виконання.