Розділ 3. Перезавантаження

— Я згоден, — твердо сказав Кайрос, і його голос не тремтів. 

— Чудово, — відповів авантюрист. Він простягнув йому плащ. — Накинь і ходи за мною 

Вони йшли крізь місто до виходу. Кайрос відчував, як кожен крок віддаляє його від минулого життя. За воротами міста авантюрист свиснув, і з тіні вийшов його кінь — міцний, чорний, із блискучою гривою. Він сів у сідло й допоміг Кайросу піднятися.

Кінь рвонув галопом, і місто лишилося позаду. Кайрос озирнувся — його дім, його мати, все знайоме життя зникало вдалині. У грудях стискався тягар, але водночас він відчував: це шанс змінити все.

За кілька годин вони зупинилися біля невеликого пабу серед лісу. Авантюрист зліз із коня.

— Зачекай мене тут. Я скоро повернусь, — сказав він і зник у темному проході.

Кайрос тримав коня за повід, гладив його теплу шию. Тварина знайшла корито з водою й почала втамовувати спрагу. Хлопець відчував дивне спокійне тепло — наче кінь розумів його тривогу.

За кілька хвилин авантюрист повернувся, скочив у сідло, і вони рушили далі.

Майже день минув у дорозі. Нарешті вони зупинилися на невеликій поляні серед лісу, подалі від дороги.

— Назбирай дров для вогнища, — наказав авантюрист.

Кайрос слухняно пішов у ліс, шукаючи сухі гілки. Він повернувся з оберемком, і авантюрист розпалив багаття. З сумки він дістав кілька шматків м’яса, насадив на прут і почав смажити над полум’ям.

Запах був неймовірний. Кайрос відчував, як живіт видає його голод. Коли м’ясо підсмажилося, авантюрист дав йому кілька шматків. Хлопець жадібно їв, усміхаючись уперше за довгий час.

Коня прив’язали до дерева, а самі розклали два спальні мішки неподалік від вогнища. Полум’я кидало тіні на їхні обличчя.

— Завтра ми вже будемо в гільдії авантюристів. Там ти маєш пройти перевірки й отримати ліцензію, — сказав авантюрист.

— Перевірки? — перепитав Кайрос.

— Я про все розповім завтра зранку. Спи.

Кайрос ліг у мішок, дивився на зоряне небо крізь гілки дерев. Його життя змінилося назавжди.

Ранок зустрів їх прохолодою та тихим тріскотінням багаття, що вже догорало. Кайрос розплющив очі, солодко потягнувся й кілька разів кліпнув, струшуючи залишки сну.

Авантюрист уже давно був на ногах. Його висока, міцна постать чітко вирізнялася на тлі перших променів сонця, що пробивалися крізь крони дерев.

— Прокинувся? Це добре, — промовив він, не повертаючи голови. — Готуйся до того, що відсьогодні тобі доведеться вбирати й запам’ятовувати просто гігантську кількість інформації. 

— Добре… — зівнув Кайрос, проте наступні слова наставника змусили його сон миттєво випаруватися. 

— Одразу попереджу про неприємне: твій борг переді мною відсьогодні зростатиме, — спокійно й буденно сказав авантюрист.

— Що?! Як це — зростатиме?! — Кайрос рвучко підхопився на ноги, і в його очах спалахнуло щире невдоволення. 

— Я буду тебе навчати, витрачати на тебе свій час, свої сили і, що найголовніше, свої власні гроші, — наставник повернувся й подивився на нього без жодної краплі жалю. — Тож не дивуйся. Це абсолютно справедливо. 

— Добре… — буркнув Кайрос, стиснувши зуби. Всередині він виразно відчував, що це лише найперше з безлічі випробувань.

Авантюрист підійшов ближче, і його голос набув залізної, випробувальної суворості:

— Наступне. Ти маєш повністю змінити себе. Зтерти те, чим ти був досі. 

— Не зовсім розумію… — розгублено мовив хлопчина. 

— Перше: вигадай собі нове ім’я. Щось коротке, просте й непримітне. Твого минулого більше немає. Друге: ти не можеш з’явитися в Гільдії в цьому бідняцькому ганчір'ї, — він презирливо вказав на його затасканий одяг. — Ми купимо тобі новий. І третє... згадай, що ти відчував на ринку, коли з усієї сили вдарив того самозакоханого вискочку. Ці відчуття мають залишатися з тобою завжди. Твій особистий вибір. Твоя свобода. Жодних ланцюгів системи. Інакше в цьому світі ти просто загинеш.

Кайрос мовчав, але поволі кивав, карбуючи кожне слово у своїй пам'яті. Серце в грудях калатало дедалі швидше — він гостро відчув: дитинство закінчилося, це вже не гра.

— Ну що ж, досить теревенити. Сідаймо на коня, час рушати, — підсумував авантюрист.

Вони повільно просувалися ґрунтовою дорогою, що вилася крізь густий, прадавній ліс. Сонячні промені мерехтіли крізь смарагдові крони дерев, і довколишній світ здавався Кайросу якоюсь неймовірною казкою. Хлопець, який ніколи не виходив далі за брудні околиці свого бідняцького кварталу, з відкритим ротом поглинав цю красу: величні зелені гіганти, дзвінкий спів невідомих птахів, терпкий запах свіжої трави й хвої.

Подекуди їм траплялися інші мандрівники — купецькі каравани з важкими повозками, бродячі музиканти, дивні люди в різнобарвному вбранні та зі зброєю на поясах. Для Кайроса це було справжнім дивом. Великий світ уперше відкривав перед ним свої двері.

— Зберися! — почувся поруч суворий голос авантюриста. — Пам’ятай, що я тобі казав. У твоїх очах не повинно бути місця для дитячої слабкості чи роззявленого рота.