Розділ 2. Прихована проблема

На світанку Кайрос вирушив до кузні. Гарді відчинив двері, витираючи руки від сажі.

— Все ж прийшов. Хоча б не втік сам, — буркнув він.

— Вона погодилась, — спокійно відповів Кайрос.

— Добре. Заходь. Принеси води й розігрій кузню.

Хлопець кивнув і взявся до роботи. Полум’я в горні оживало, коли у двері знову постукали. Гарді невдоволено зітхнув і пішов відчиняти.

На порозі стояв чоловік у дорогому одязі, позаду чекала карета зі слугами.

— Вельможа… — хмикнув дварф. — Чим можу допомогти?

— Гарді Залізнорукий? — запитав чоловік.

— Так, це я, — коротко відповів дварф.

— Хочу замовити у вас меч. Але не абиякий — такий, щоб підкреслював силу мого пана.

— Зробимо, — буркнув Гарді. — Що по оплаті?

— Сто монет вистачить? — зверхньо кинув чоловік.

Дварф почухав бороду, думаючи.

— Так, вистачить. Ще якісь побажання?

— Меч повинен бути міцним і легким, — відповів той.

Гарді хмикнув невдоволено.

— Міцний і легкий… Теж мені. Меч або міцний, або легкий. І ніяк інакше.

— Матеріал має бути аргоньським, — додав чоловік.

— Вибачайте, але такого в мене немає, — відповів Гарді.

Чоловік клацнув пальцями. Один зі слуг підніс важкий мішок із металом.

— Цього вистачить. До роботи, — наказав він і розвернувся до карети.

Гарді взяв мішок, зачинив двері й невдоволено буркнув:

— Ненавиджу замовлення від багатіїв. Меч має бути міцним та легким… Теж мені. А ще залізо таке капризне.

Кайрос усе чув. Його очі світилися цікавістю й тривогою. Він розумів: це завдання буде непростим.

— Я можу допомогти? — запитав Кайрос, дивлячись на мішок аргонської сталі.

— Із цим? — Гарді вказав на мішок. — Ні, хлопче. Тут будь-яка помилка — і все на смітник. А сталі небагато, як бачиш. Я краще сам.

Дварф трохи помовчав, а потім додав:

— Та якщо справді хочеш допомогти, зроби малі доручення. Впевнений, що ти впораєшся.

Очі Кайроса спалахнули рішучістю. Гарді простягнув йому список.

— Шістдесят цвяхів, двадцять чотири підкови, дванадцять тримачів. Починай.

Кайрос узявся до справи. Він розігрівав метал у горні, витягував його кліщами й бив молотом, формуючи цвяхи один за одним. Руки вже були міцні, удари точніші, і хоча піт стікав по обличчю, він не зупинявся.

Потім він взявся за підкови. Кожна вимагала терпіння: зігнути метал, надати йому правильну форму, охолодити у воді. Кайрос працював мовчки, лише звук молота й шипіння води наповнювали кузню.

Тримачі для конструкцій були складнішими. Він кілька разів помилявся, і Гарді бурчав:

— Не поспішай! Метал любить точність, а не силу.

Хлопець стискав зуби й пробував знову, поки форма не виходила правильно.

У цей час сам дварф працював над мечем. Він уважно оглядав аргонську сталь, перевіряв її структуру. Кожен удар його молота був точним і важким, іскри сипалися навколо, а метал поступово набував форми.

— Міцний і легкий… — бурмотів він собі під бороду. — Багатії завжди хочуть неможливого.

Гарді працював зосереджено, його рухи були відточені роками досвіду. Він нагрівав сталь, кував, охолоджував, знову нагрівав. Кайрос із захопленням спостерігав, навіть коли займався своїми завданнями.

Кузня жила своїм ритмом: удари молота Гарді, удари молота Кайроса, шипіння води, тріск полум’я. Двоє працювали поруч — майстер і учень. Один створював зброю для вельможі, інший виконував прості доручення, але відчував, що кожен цвях і кожна підкова — це його шлях до майстерності. 

— Я все зробив, — сказав Кайрос, витираючи піт із чола, руки ще тремтіли від важких ударів молота.

— Молодець, — відповів Гарді, і його голос уперше звучав майже лагідно.

Дварф зробив останні кілька ударів по лезу й занурив його в холодну воду. Пар здійнявся густою хмарою, а коли він дістав меч — той сяяв, немов у ньому жило світло світанку. Лезо було гладким, відблиски грали на його поверхні, і навіть у руках Гарді воно здавалося легким.

— Візьми ту гарду, — наказав він.

Кайрос поспіхом узяв гарду зі столу.

— Тримай міцно. Зараз я поставлю меча.

Одним точним рухом Гарді вставив лезо в руків’я. Меч був готовий.

— Хочеш спробувати? — запитав він, і в його очах промайнув вогник цікавості.

— А можна? — перепитав хлопець, серце калатало.

— Тільки обережно.

Кайрос узяв руків’я. Меч був напрочуд легким. Він зробив кілька замахів — лезо різало повітря, свистіло, немов саме хотіло битися.